Фермер працює по 18 годин на добу, без вихідних і свят

Сім'я Лощин у селі Максимівка Ічнянського району тримає 50 корів, свиней, качок та гусей, обробляє 25 гектарів землі, 12 гектарів орендує під пасовище. Встають о шостій ранку, лягають о 12-вечора без вихідних і свят. Я спробував і фермерського хліба і прожив у цих господарів добу.

Колеса, гусениці та копита

Приїхав під вечір 7 липня. З вікна машини бачив, як люди ходили по гриби, збиралися компаніями на пікніки: свято ж — Івана Купала.
У Максимівні живе дві з половиною сотні людей. Але сільгосппідприємство «Рожнівка-агро» — процвітаюче. Знаходимо хату фермера. 3-під двору Лощин від'їжджають хлопці на високому возі, запряженому парою коней.
Голова сім'ї 52-річний Володимир Лощина в окулярах ремонтує трактор. Повністю розібрав двигун. Через день разом з синами збере його.
— Відремонтуємо Т-40, потім — ЮМЗ, а під осінь і Т-74 — топтати силос, — киває господар на старий гусеничний, схожий на маленький танк трактор. — Зараз робить тільки МТЗ, йому років п'ять, усім хороший, але через те, що потужний, бере багато солярки.

Володимир Ілліч показує техніку. Плуги, сіялка, культиватори, обприскувач та інше причепне та навісне обладнання для тракторів. Під навісом — польський картопляний комбайн, сортувальна машина для картоплі, новий вантажний ЗІЛ. Серед тракторів стоїть старий перероблений дизельний ГАЗ-53 з п'ятимісною подвійною кабіною.
Лощини цього літа затіяли капітальний ремонт хати, яка дісталася Володимирові ще від матері. Підвели газ, переклали піч, вирівняли стіни, зробили нові вікна, переробили стелі. Чекали, поки скінчаться дощі, щоб переробити дах та покрити його металочерепицею. Поки в хаті ремонт, старші Лощини живуть у врем'янці, а сини — в старій хаті навпроти, поруч із фермою.

Господиня Людмила Миколаївна підгодовує мене з дороги, і ми разом з Володимиром Іллічем йдемо пасти скот. Корів Лощини годують — возять люцерну та кукурудзу, а пасуть більше для того, щоб корови прогулялись. Одягаємо калоші та гумові чоботи, з собою беремо собаку — пітбуля Чапу. Повз невеличкий ставок виходимо на вигін, гектарів шість, обгороджених жердинами. Посередині викопаний великий ставок.
— Екскаватор два тижні торік копав, — каже господар. — Корів напоїть ніде, мусив копати.
Відкидаємо жердини. Корови, побачивши вільний прохід, радісно біжать пастися.

Печериці й танці під телефон

На вигоні біля входу в садибу майже спотикаємось об білі шляпки печериць. Хазяйка вранці ходила, набрала, а цих не помітила. Беремо відро й швидко оббігаємо навколо ставка. Назбируємо на сковороду.
Хлопці миються у літньому душі, бак якого гріється соляркою. Півлітра пального вистачає для нагріву води на сім'ю.
Людмила Миколаївна кличе вечеряти. На столі домашня свинина, сало, ковбаса з банки.

З молодими збираємося на танці.
— Раніше хлопці за дівчатами ходили, а тепер дівчата стають під двором і визивають, — усміхається мати.
У магазині ремонт, його перенесли в клуб. Зручно. Тут же й пиво, тут же й веселощі. Музичний центр грає музику з мобілок відвідувачів, бо програвач компакт-дисків поламаний. Тож за вечір міняється по кілька діджеїв зі своїми «пультами».
Додому приходимо близько другої ночі.

Щастя на рогату голову

Прокидаюся о п'ятій від дзижчання мухи. Близько шостої Володимир Ілліч заганяє корів на ранкове доїння. Корови розмісили щедро политу дощами дорогу й бредуть по коліно у багні. Кожну корову Людмила Миколаївна прив'язує, миє тряпкою і тільки тоді починає доїти. На кожне з трьох доїнь витрачає дві години. А коли корови сухі — одну. На кількох корів одразу одягає доїльні апарати. Вмикає вакуум. Тиц-тиц-тиц — лунає чіткий ритм, схожий на сучасну «кислотну» музику. Дискотека!
— Як я торік боліла, доїли вчотирьох — троє моїх, ще й сусідський хлопець приходив, — говорить дружина фермера. — Ми вже шукали доярку, дві тисячі обіщали платить — ніхто не согласився.
З Володимиром Лощиною-меншим їдемо косити люцерну. Він чіпляє до «Білоруса» комбайн КТМ та причеп. Скошена трава одразу січеться й сиплеться у причеп.

Приїжджає молоковоз. Більше ніж півтонни молока з холодильника, який встановив Яготинський молокозавод, перекачують у цистерну машини. Людмила Миколаївна сама робить аналіз молока. Іноді її перевіряють представники молокозаводу.
— Сьогодні жирність 3,6 — мало. Дощ не дав накосити люцерни й нагодувати як слід, — каже хазяйка. — Корова в середньому дає 21-22 літри молока. Платять по три гривні за літр. Поки молоком не займались, не вилазили з кредитів. А тепер обходимось.

Після сніданку їдемо годувати корів. Навколо годівниць корови так розмісили грязюку, що на причіп доводиться вилазити через заднє скло. Тварини, побачивши трактор, радісно біжать займати місця за «столом». Зелену масу скидаємо великими вилами. Повний навильник з незвички ледь піднімаю. Трава летить у годівниці, коровам на голови. Вони не реагують, а тільки жують на повен рот.
Намагаюся набитися зробити ще щось.
— Якби не дощі, люцерну б на хіно скосили, картоплю підгорнули, кришу на хаті переробили б, — говорять господарі.
— Мо', гній треба почистити?
— Ми зимою кожен день чистим, по прицепу навозу вивозимо. А літом через день. Учора чистили. Якщо дуже хочеться, то можемо організувати й сьогодні, — жартує Миколаївна.


Володимир Лощина-молодший величезними вилами кидає зелений корм

Тримав би й 100 корів

— Фермером я мріяв стати з тих пір, як служив у Німеччині, — згадує молодість Володимир Ілліч. — Там довелося трохи поробити у фермера. Німки грузили в причіп каміння з полів, а я вивозив його трактором. Мене, солдата, тричі на день кормили, не багато, але смачно. Давали биточок, ковбаску. Понравилось мені, як живе фермер. Я пощитав, шо це багата людина.
Після армії Володимир поробив трохи трактористом у Максимівці в колгоспі, а потім поїхав шоферувати в Прилуки. Одружився з молодшою на сім років медсестрою, родом із сусідньої Рожнівки — Людмилою Миколаївною. У Лощин народилося двоє синів — Володя і Сергій. Отримали квартиру в Прилуках.
— Як тільки вийшов закон про фермерів у 1993 році, я одразу написав заяву, — розповідає Володимир. — Мені виділили клапоть найгірших земель. Спочатку роботи в Прилуках не покидав, мотався поїздом туди-сюди. Але з часом, як власне господарство зростало, остаточно переїхав у село. Підросли сини. Один на тракторі став їздити з десяти років, другий — з восьми. Поки діти довчались у школі, дружина жила в місті й теж сюди їздила. Після 11 класів у село переїхав старший син Володимир. У 20 років теж став фермером. Але землі йому не дали, я виділив три гектари своїх. А молодший Сергій після школи поступив у політех у Чернігові, на економіста. Закінчив і каже: «Па, шо робить: зарплата півтори тисячі, житло наймать, та й то на роботу не беруть — треба стаж». Повернувся до батька.
Мені б землі, хоч 50 гектарів, щоб можна було прогодувати 100 корів. Молоком би залили всю Україну. Але землі не дають. Зараз уже всі клаптики заорали, які й при радянській владі були не ораними.


Володимир-старший дає настанови Володимиру-молодшому

800-кілограмовий Манюня

Поки ми балакаємо, корови полізли в картоплю. Побігли виганяти. Після цього тварини так і норовили кудись дременути. Володимир Ілліч у гумових чоботях так швидко бігав за коровами, що ніколи б і не подумав, що чоловікові за 50. Собака теж знав своє діло —- швидко завертав рогатих.
Згодом мене розгледів 800-кілограмовий бугай Манюня. Як я не намагався триматися подалі, не робити різких рухів — бик вів себе негостинно: ревів, гріб ногою землю, пер уперед і, схоже, збирався боляче стукнути. За командою Ілліча, Чапа двічі непомітно підбігала до бугая й намагалася вхопити його за морду. Бик підстрибував з переляку й тікав чимдуж усередину череди. Хвилин через 10 його страх минав, і він знову починав ревіти й гребти землю. Було страшно.
— Був випадок, що інший мій бик заколов людину на смерть, — визнає Лощина. — Чоловік поліз до нього, хоч я не раз казав, щоб не чіпав. Бугай ударив, розірвалася селезінка, й людина померла.
Днями Манюню збираються здавати — несила терпіти злющу тварину.
О дев'ятій вечора женемо череду назад.


Бик Манюня - кращий сторож

Собаки й мотоцикли

Об 11 прокидається Сергій. Допомагає по хазяйству, а потім з ним ідемо дивитися собак. Сергій залазить у будку до цуценят Чапи.
— Щеня без родословної стоїть 500 гривень. Я двох залишу, а решту своїм друганам пороздаю — кожен хоче мати такого собаку, — усміхається щасливий собачник.
Величезний собака-алабай Ваня націлюється на ремінь від фотоапарата. Господар вчасно помічає й зупиняє восьмимісячну «дитину».
— Чапа вигодна, вона їсть мало, а Вані треба відерний чугун і до того ж щось м'ясне, — каже Сергій. — Даєм сало. Коли на фермі ріжуть скот, просим у них ноги, нутрощі.

Ще дивимось мотоцикли. Сергій торік купив зовсім нову «Яву», 1993 року випуску. Київське оголошення про мотоцикл знайшов у Інтернеті, в який, як і вся молодь у селі, ходить через мобілку.
Де житимуть далі, хлопці ще не вирішили. Але хочуть купити по квартирі у Прилуках.
— Краще вже доплатить і брать «Ямаху», —- мріє парубок. ...Розбитою дорогою до сусіднього села на автобус Сергій підвозить мене недорогим сімейним джипом «Лендвінд».


Сергій Грається з 8-місячним метисом кавказької та середньоазіатської вівчарки і вовка

Геннадій Гнип, тижневик «Вісник Ч» №28 (1314)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.