Минає час, а Дениско не вірить, що мами немає

Шість років тому в Григорівщині Варвинського району травневого сонячного дня ховали молоду жінку Тоню Тітарчук. До рідного села її привезли у закритій труні з Києва, де вона жила і працювала. Жах втрати посилювався ще й тим, що по-звірячому вбив дружину чоловік. Оплакувало Тоню усе село. Та найбільше горя принесла її смерть матері Марії Ільківні, сестрам і дев’ятилітньому сину Денискові, який ніяк не міг зрозуміти, що ж сталося. Як це: була мама і — нема?

«Помітила у дочки синці, питаю: «Що це?», а вона: «Та то я впала». Нічого не розповідала, все приховувала...»

— У мене чотири дочки. Тоня — найменша, — розповідає Марія Ільківна Расчотіна. — Двох старших народила в Казахстані. Туди мене забрав після одруження чоловік Леонід Расчотін. Був він білорус, у Цілиноградській області працював механізатором у радгоспі. Я ж пішла на стройку. Дев'ять років там прожили. А тоді пише з Григорівщини мати, що тяжко захворів батько Ілько Федорович Радченко. Він учителем був у нашій початковій школі. Обширний інфаркт звів тата в могилу.
Тут у нас народилися ще дві дочки. А в сімдесят шостому Леонід помер. Тоні було ще тільки два з половиною роки, Ларисі — сім, Світлані — дванадцять, а Люді — тринадцять. І мені тридцять шість. Заміж більше не ходила. Робила на фермі. Важко жилось. Треба було дітям толк давать, годувать, одягать, учить. Росли вони роботящими. Люда і Лариса закінчили ветеринарний технікум, Світлана — будівельне училище. На роботу її послали в Київ, пізніше туди поїхала и Тоня. Теж вивчилась на маляра-штукатура.

Коли сказала, що виходить заміж, я вирішила, що весілля справлю їй обов'язково. Старшим відбула, треба й цій. Приготувалися, ждемо сватів, а Тоня з Юрою являються самі, без батьків. Тільки тоді дізналися, що в зятя п'юща мати. І на весілля родичі не приїхали, бо поперепивалися.
Юра теж робив на стройці. Монтажник-висотник. Тоні дали кімнату в сімейному гуртожитку. Здавалося б, усе добре. Та виявилось, що зять теж п'є. Коли тверезий, ціни йому немає, а нап'ється — звіром робиться. Ревнував Тоню страшенно. І бив. Якось приїхала уся в синцях, рука поламана. «Що це?» — питаю. «Та, впала». Нічого не розповідала, все приховувала. Такий характер.

«Хлопець ріс у нас з восьми місяців»

— Дениса Тоня народила у Варві. Побула з ним трохи у нас, а тоді поїхала в Київ. Та жилось там, мабуть, не дуже. І у вісім чи дев'ять місяців вона привезла хлопця назад. Каже, молоко почало пропадать, а у вас корова. Ми, звичайно, не проти. Так Дениско і жив у нас. Якось, було, взяла Тоня його знову в Київ. Я страшенно скучала за онуком. Тижнів через два везе назад.
— Юра б'ється, лається,— каже. — Перелякав дитя.
Так Денис і залишився з нами. Ходить почав, перші слова вимовив. У Люди троє дітей, старші за нього. Звуть її мамою. То й Дениско за ними: мама. Люда хрещена йому. Мама то й мама. Тоня навіть сердилася. Каже сину: «Ти що? Це я — мама!» А він: «Ні, ось мама, — показує на Люду. — А ти — мати».
До сина вони їздили. Та яка від того користь, коли Юра завжди п'яний. Раз, пам'ятаю, ховали ми бабусю. Біжить Людин хлопець: «Швидко додому! Там дядько Юра Дениса душить». Прибігаємо в хату. Дитя заховалося в кухонний стіл, а Юра тягне його за комір, лається.

— За що ти його? — питаємо.
— Он очень наглый у вас!
Це про сина, якому тільки два з половиною роки! Хлопець вирвався, вискочив на вулицю в одних колготках, побіг до Люди. А це ж зима, 30 грудня. Застудився, щока розпухла... Люда потім возила його санками до лікаря у Варву.
Тут Денис і до першого класу пішов. У Григорівщині вже школи не було, возила його Люда в Калиновицю — велосипедом, санками, попуткою.
Останній раз Тонюшка з Юрою були в нас на новий 2005 рік. 4 січня поїхали. Весною Денис закінчував четвертий клас. Тоня обіцяла приїхать на свято останнього дзвінка. Дитя ждало її, та вона не приїхала. Ну а далі вже случилося горе...

Телеграму прислала Світлана: «Померла Тоня»

Людмилу Леонідівну Павлюк,старшу дочку Марії Ільківни, опікуна Дениса, ми знайшли на тваринницькому комплексі товариства «Дружба-Нова» у Варві, де вона працює. Згадувати пережите їй дуже важко.
— 26 травня я заходилася білити сарай, — розповідає жінка. — їде Юра, мій старший син, був у Калиновиці на роботі. Бачу, якийсь пригнічений.
— Не знаю, як і казати, — мовив.
— Кажи, як є.
— Та, прийшла Валя Новикова і сказала, що на контору прийшла телеграма від Світлани: «Померла Тоня».
Я телефоную Світлані:
— Правда?
— Правда, — відповідає.— Юра вбив Тоню. Увечері дивіться «Магнолію ТВ», покажуть.

Господи, що ж робить? Як же матері сказать? Іду до нашої медички Наталії Григорівни, питаю, що робить? Казать? Не казать?
— Треба сказать, — відповіла вона. — А що робить? Тут діваться нікуди.
Я взяла з собою Яну, дочку, зайшла до Шури, сусідки, прошу піти зі мною.
Мама була на городі, підгортала картоплю. Гукаю до хати.
— Що случилось? — обперлась вона об дверний косяк.
— Сядь, — кажу.
— Та я постою. Кажіть, що?
А я не знаю, що казать, з чого почать. Сусідка не витримала:
— Марійко, немає Тоні. Юра вбив.
— Скажіть, що це неправда, — тужить мати.
— Ні, мамо, правда. Денисові зразу не сказали. Випровадили його з хати.
— Біжи погуляй з Яною, — сказала я йому.

Пізніше вже йому мати сказала:
— Нема вже твоєї мами, Дениску. Скоро її привезуть.
— А ми її побачимо? — питає дитя.
— Не знаю, синок.
Увечері ми дивилися «Магнолію ТВ». Показали нашого зятя. На запитання, що сталося, він відповів:
— Я убил свою жену. Почему? Ничего не знаю и не помню.
Наступного дня, 27 травня, Тоню привезли. В закритій труні. Ховало її усе село.

Уже мертву, він рубав її сокирою. Каже, перевіряв, чи не жива

Що там сталося 21 травня, достеменно ніхто не знає. Комендант гуртожитку казала, що перед вечором бачили, як Юрій ішов додому з червоною трояндою в руках. Через якийсь час з гуртожитку вибігла заплакана Тоня. Чому повернулася назад, невідомо. Була приблизно п'ята година. Що було далі, ніхто не знає. Стіни між кімнатами не настільки товсті, щоб ніхто не почув сварки чи скандалу. Не може бути, щоб Тоня не кричала, коли Юрій убивав її. Експертиза показала, що смерть настала десь об одинадцятій вечора. Убивши дружину, Юрій відчинив кватирку, замкнув кімнату і зник аж до 26 травня. Де був цілих п'ять днів, пив, гуляв чи їздив кудись, ні Марія Ільківна, ні Людмила не знають. Повернувся Юрій 26-го в гуртожиток з двоюрідним братом. Побачивши на підлозі мертву Тоню, той сказав:
— Юро, викликай міліцію.

На опізнання нещасної викликали Світлану. Те, що вона побачила, не могло привидітись у найстрашнішому сні. У Тоні були переламані всі кістки. Уся синя, побита. Живого місця нема. Мабуть, топтав її ногами, поламав ребра, вирвав волосся. Уже мертву рубав сокирою. Коли на суді запитали, чому ще й сокирою, відповів, що хотів перевірити, чи жива. Опізнала Світлана сестру за скаліченим пальцем на нозі (колись на її ногу впала дошка, і другий палець був сплющений), світло-русому волоссю і персню на руці — сестри його подарували на її 30-річчя.
Світлана зазнала від усього такого стресу, що на суд уже піти не могла. Була на ньому Лариса. Від того, що почула, знепритомніла. Юрієві дали вісім років, найменший строк за статтею, яка передбачає покарання до 15 літ ув'язнення.
Марія Ільківна і Людмила Леонідівна кажуть, що менший строк для зятя просили вони.
— Він же батько Денису. Хто зна, може, виправиться, буде хлопцю добрим батьком.

Не дали згоди й на позбавлення його батьківських прав. Кажуть, так хотів Денис. Людмила мало не заплакала, коли на її слова: «Денисе, він же такого наробив!» хлопець сказав: «Ну, у нього ж нікого нема. Тільки я». Що тут вдієш? Дитині жаль батька, злочин якого, здається, не можна простити.

Через два роки Юрій вийде із в'язниці

Опікуном Дениска стала Людмила Леонідівна. Вона за нього — горою. Цього року хлопець закінчив дев'ятий клас. Піде д"о десятого. Сім років ходив у Калиновицю, а в восьмий та дев'ятий клас їздив у Варву. Був він єдиною дитиною у Григорівщині. Шкільний автобус із Варви приїздив за ним щоранку, далі забирав дітей з Калиновиці, віз на заняття. А після уроків розвозив по домівках. Нині у Григорівщині нарешті народилося ще одне дитя. Це онук Людмили Леонідівни Андрійко, синок її молодшого сина Володі.
Пенсію за матір Денискові не призначили, бо не знайшли трудову книжку Антоніни. На хлопця йде державна соціальна допомога. Ще він отримує з Італії «Допомогу на відстані» по лінії Дитячого фонду. Денис оточений увагою і любов'ю сім'ї, відмови ні в чому не знає. Хоча зайвого не просить. Дуже хоче комп'ютер, і Марія Ільківна каже, що обов'язково куплять. Ось-ось має опороситися свиня, продадуть поросят. На дурниці гроші не пустять, а для діла — обов'язково.
Кімната матері в київському гуртожитку оформлена на Дениса. Стоїть опечатана. Можна було б пустити квартирантів, але Людмила каже, що таких грошей їм не треба.

Юрій Тітарчук відбуває строк у Гамаліївці, за Шосткою. Пише сину листи, телефонує, просить простити, кається в скоєному. «Винна оковита, — пише. — Синок, я приїду, ми зустрінемося, будемо добре жити. Я тобі обіцяю».
Просить прощення у Марії Ільківни. І вона, добра душа, пише йому: «Бажаю тобі відбути свій арок і вернуться до своєї дитини. І не повторюй помилок, яких ти наробив. Те, що ти накоїв, не помилка, а злочин. Ти дитя своє залишив без матері».
Денис каже:
— Мені його жаль. Якщо пити не буде, я піду до нього.

Через два роки хлопцю виповниться вісімнадцять. Опікунство закінчиться. Юнак сам вирішуватиме, як і з ким жити далі. Росте він хорошою людиною. Роботящий, чемний. Дуже любить порядок в усьому. Береться за всяку роботу. З бабусею сапує город, травить жуків. У їжі не вередливий. Любить картоплю і сало. Схожий на покійну маму і обличчям, і характером. Тихенький, спокійний і теж закритий.
Перші дні після похорону Марія Ільківна з Денисом ходила на могилу щодня.
— Бабусю, — хлопчик до неї, — ми оце йдемо, а раптом назустріч мама!
— Ні, дітко, не буде вже мами.
— А може ж таке буть, що мама жива, приїде. Може, вона десь є? Може, вона отам, на отій хмаринці? Дивиться на нас?

Що матері нема, не вірить і досі. Каже:
— Домовину ж не відкривали. Може, там не вона?
І Марія Ільківна, і Людмила Леонідівна побиваються за Тонею, їм теж не віриться, що її нема. То чують її голос, то бачать відбиття дорогого обличчя у дверному склі. Три роки тому померла Світлана. Поховали її поряд із сестрою. І бабуся, і тітка дбають про Дениса, бо він — рідний, найрідніший. А що буде через два роки, коли повернеться Юрій? Дитині потрібен батько, кажуть вони. Тітка і бабуся, як би вони не любили хлопця, не мати йому. А Юрій — рідний батько. Дасть Бог, буде все добре. Тільки на цей й надія.


Дениско з бабусею Марією Ільківною

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №26 (1312)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.