Чернігівський мусульманин звертається до Аллаха українською

Чернігівець Андрій Деркач на вигляд мало чим відрізняється від інших наших земляків — сучасний вигляд, відкритий погляд, ніякої довгої бороди і чалми. Але вже чотири роки тому, у зрілому віці, Андрій став мусульманином.

Наскільки важко практикувати іслам та дотримуватися всіх його доволі суворих приписів у Чернігові, як нова релігія змінила його життя, він розповідає правильною і красивою українською (дається взнаки робота редактора). І тільки час від часу ріже вухо незрозуміле «іншаллах» (якщо буде на те воля Аллаха) і ще якісь нетипові для нас слова. У Чернігові немало релігійних громад і навіть сект, але мусульман у місті — одиниці.

Від активного християнина до переконаного мусульманина

— Для пересічного українця іслам — це багатоженство і тероризм, а яка це насправді релігія?
— Іслам — це, передусім, покірність волі єдиного бога. Головне тут — віра в єдиного бога, ніякої триєдності, ніяких трьох іпостасей немає і бути не може. Однак іслам визнає Ісуса, але визнає його пророком божим. Якщо про християнство кажуть, що це релігія любові, то іслам — це релігія судного дня.

— Ви хрещені? Чи були знайомі з православ’ям?
— Перед прийняттям ісламу я був православним. І не просто православним, який ходить до церкви два рази на рік. Я ходив щонеділі. Був, так би мовити, практикуючим православним. Мене охрестили у п’ять років. Але релігійне життя я активно почав десь років із тридцяти. У 1988-му я був одним з тих, хто організовував першу громаду УАПЦ в Чернігові. Я вірував, але постійно виникав конфлікт віри й розуму, себто було багато речей, які я не розумів і відповіді в релігії не знаходив. Питання лишалися без відповідей. Наприклад, якщо Ісус — бог, то кому він молився? Або чому, якщо Ісус — бог, він не знає, коли буде кінець світу?

— І все ж таки, як після такого активного православного життя наважилися змінити віру? Наскільки це складно процесуально?
— Мусульмани кажуть: усі люди народжуються мусульманами, і лише батьки роблять їх юдеями, християнами, атеїстами… Мені важко сказати, коли саме був переломний момент. Я регулярно ходив до храму Михайла і Федора на Стрижні. У міру того, як накопичувалися запитання, на які не було відповідей, я залишався після літургії і просив у Господа допомогти мені стати таким, яким би він хотів мене бачити. Мені стали траплятися книжки з ісламу, знайомі — мусульмани, джерела в Інтернеті. І от восени 2006 року в мечеті в Києві я вимовив у присутності свідка шахаду — це така сакральна форма прийняття ісламу. Достатньо всього лише сказати: «Немає бога, окрім єдиного бога — Аллаха і Мухаммад його посланець», щоб стати мусульманином з формальної точки зору. Тоді ж я взяв собі ім’я Анвар – «сяючий, променистий» арабською. Хоча нове ім’я для новонаверненого не обов’язкове.

У жертву релігії — алкоголь, танці й співи

— Ще одна деталь, яку ми знаємо про іслам, це те, що категорично не можна вживати алкоголь. Складно було українцю впоратися з такою забороною?
— Як і всі люди журналістської професії, я при нагоді вживав алкоголь, іноді зловживав. Це не мало хворобливого якогось характеру, але коли я наближався до 40-річчя, я відчув, що мене це обтяжує, мені це зайве, і від цього треба відмовлятися. І якось я, працюючи в українській службі Бі-Бі-Сі, поїхав у відрядження до Баку. Мені там так було комфортно через те, що в тих компаніях ніхто не навантажував випивкою, те, що людина не п’є, сприймається нормально. Мене завжди дуже напружувало, коли у нас починалася така дурня як: «Ти не хочеш зі мною випити? Ти мене не поважаєш?» Тому від алкоголю я почав відмовлятися ще до того, як прийняв іслам.

— А як це сприйняли друзі?
— Я зауважив цікаву тенденцію. На перший рік мого перебування в ісламі заходили друзі. Я одразу відмовився — не наливаю. Приносили з собою, випивали. Потім минув рік—два. І на третій рік всі, хто до нас із дружиною приходив, звикли до думки, що у нас з алкоголем дискомфортно. Це природній процес. Моє ставлення до алкоголю настільки зміцнилося вдома, що це відчувають всі, хто до нас заходить. У гостях я, звичайно, нікого не агітую, але сам не вживаю. Більше того, іслам вважає вкрай небажаними співи і танці.

— Але ж за професією вам доводиться відвідувати публічні заходи… Та й що, з друзями вже не збираєтеся у веселі компанії за співами, хай навіть без алкоголю?
— Я відвідую публічні заходи, але це частина моєї роботи, я не віддаюся цьому душею. Якщо буде така можливість, якщо зміню роботу, то я не буду цього робити. Тому що є чим зайнятися — хоча би Коран на пам’ять вивчити. Сказати, що я прийняв принципове рішення, що в моєму житті більше не буде посиденьок зі співами чи танцями — то ні. Це відійшло якось саме собою. В гості ходимо. Але якось так складається, що народ трапляється не співочий.

— А як у сучасному світі вдається молитися п’ять разів на день?
— Дійсно, іслам у повсякденному житті займає набагато більше місця, ніж християнство. Взяти хоча б обов’язкову п’ять разів на день молитву (намаз). Перші два намази, ранковий і полуденний, я роблю вдома. На роботі, в редакції, можливості зробити намаз немає. Тому вже пізно, по одинадцятій, після роботи, наверстую оті пропущені. Це дозволяється.

«Ні» свинині, собакам і… обрізанню

— Певні заборони є й у харчуванні, це для вас було проблемно?
— Обмеження в харчуванні для наших умов доволі жорсткі. Традиційна українська кухня без сала, без свинини немислима, а це виключається приписами ісламу. Але, чесно кажучи, для мене відмовитися від будь—якого м’яса — не проблема. Був час, коли 12 років я взагалі м’яса не споживав, ніякого. Але мусульманинові не можна їсти не тільки свинину, але й будь—яке м’ясо, якщо воно не халяльне (халяльне м’ясо — це м’ясо тварин, убитих за приписами ісламу: із обов’язковою молитвою тварині одним ударом перерізують глотку, щоб стекла кров. — Авт.). Купити таке в Чернігові неможливо. У Києві є всього кілька точок, їхати далеко. Тож я купую його собі всього кілька разів на місяць.

— Що ще змінилося у вашому житі?
— Я більше не беру кредити і не купую товари в кредит, адже мусульманам заборонені відсотки. Не вітаюся з жінками за руку — не можна торкатися чужої жінки. Собак до хати пускати не можна, це недобре. У нас собак і не було, хіба в дитинстві. Та й у дворі ж їх можна тримати. Є вдома коти, але в кімнату, де я роблю намаз, вони не заходять, ми їх туди не пускаємо.

— Як щодо інших зобов’язань мусульман? Виконуєте їх?
— У хаджі (паломництві до Мекки. — Авт.) я ще не був, але, сподіваюся, іншаллах, колись обов’язково вдасться. Це обов’язок, але тоді, коли для цього є необхідні кошти. Мені поки ще не вдалося заощадити на хадж кошти. Закят — щорічне відрахування з майна і доходів. За мірками ісламу, я виявився таким бідним, що маю платити суто символічну суму в 5 грн. у духовне управління мусульман. Але коли у мене є якісь додаткові надходження, якісь гонорари, у славу Аллаха я роблю пожертви тому, кому це потрібно. В ісламі завжди найважливіший намір. Відповідати ви будете за своїм наміром, навіть якщо в реальних умовах він не справдився.

— Існує ще один стереотип: немає мусульманина без обрізання. Ви наважилися зробити операцію?
— Я радився з цього питання з імамами. Деякі кажуть, що це слід зробити. Деякі — необов’язково. В ісламі, коли немає єдиної думки з якогось питання, людина може обирати той варіант, який їй більше підходить. Мені більше підходить не робити. Хоча я знаю, що в Києві є лікар—араб, який тут отримав медичну освіту, має тут приватну практику. В умовах стаціонару він робить операції без проблем і в дорослому віці за відносно невелику плату — кількасот гривень.

Чернігівські мусульмани — торговці з ринку

— Чи є в Чернігові ваші одновірці? Не складно жити без однодумців, храму?
— Є так звані етнічні мусульмани з Азербайджану, з Узбекистану, які торгують на базарі. Але, наскільки я знаю, тут вони не дотримуються приписів релігії. Але є в мене брат по вірі, він теж, як і я свого часу, був у націонал-патріотичній організації. У дружини ставлення до релігії не змінилося — вона дистанціювалася від цих питань. Що ж стосується храму, то іслам — зовсім не інституціалізована релігія. У нас немає священиків. Є духовні управління мусульман, але я можу обходитися і без них. Просто я інколи звертаюся до окремих людей, які мають релігійну освіту, знають більше, ніж я. Але зараз ми живемо в інформаційну епоху. Практично всю інформацію, яка цікавить, можна знайти в Інтернеті. Хоча, звичайно, коли маєш співрозмовника, це цікавіше, я б сказав, бажано, але не обов’язково.

— Аллах же «розмовляє» арабською. Чи вивчили вже мову ісламу?
— Іслам — це завжди навчання. Релігійний обов’язок мусульманина — вивчати свою релігію до кінця життя. Вивчати є що: література нараховує десятки тисяч томів. Під час намазу є кілька обов’язкових молитов арабською, а потім людина звертається до бога рідною мовою. Найчастіше, про що просять мусульмани — померти мусульманином. Бо від цього залежить доля душі після смерті. Я не знаю арабської мови так, як хотілось би. Я вчу сури Корану, які потім читаю під час намазу, знаю їх переклад. Але ще не опанував мову настільки, щоб читати Коран арабською. Іншаллах, я досягну цієї мети. Хоча мова складна. Я розмовляю англійською, німецькою, польською. Там є якісь паралелі з рідною. А з арабською було спочатку таке відчуття, як пазурами по склу — нема за що зачепитися. Але з часом…

— Іслам — кінцева точка ваших духовних пошуків? Чи замислюєтеся над тим, щоб ще раз змінити релігію?
— Бути мусульманином — величезна відповідальність, осмислений для мене вибір. Людина, яка вийшла з віри, відреклася публічно від віри, карається смертю. За це мусульман вважають нецивілізованими, їх засуджують, але це змушує серйозно ставитися до віри. Звичайно, до мене ніхто не прийде в хату катувати і допитуватися, чи вийшов я з ісламу, чи ні. Та й взагалі не знаю, як ця вимога виконується в умовах сучасного світу. Але чув, що в Афганістані був покараний на смерть колишній мусульманин, який прийняв християнство і публічно про це заявив.

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №124

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.