Жить без любові, може, й просто, та як без неї нам життя прожить?

Пам'ятаєте старий радянський фільм «Проста історія» з Нонною Мордюковой і Михайлом Ульяновым у головних ролях? І пронизливу пісню, що брала за душу: «Жить без любви, быть может, просто, но как на свете без любви прожить?» Вона й нині час від часу лине з екранів і хвилює, як і колись. От і ми сидимо з Ольгою Нерослик в її затишному домі у Бірківці Меншого району і говоримо про любов. Бо про що ж іще говорити жінкам у передчутті весни? тільки про любов!

«Якби не діти, не знаю, де б я була»

— З Петром я познайомилася тут, у селі, — каже Ольга Василівна. — Після восьми класів вступила до профтехучилища в Дігтярі, що в Срібняському районі. Так мені там подобалося! Вчилася добре, одержала диплом з відзнакою і спеціальність майстра-плодоовочівника. Там і працювати залишилася. В один із приїздів додому зустріла Петра, що був водієм у геологів, які щось тут шукали. Познайомилися перед новим роком, а у вересні справили весілля.
У Дігтярях нам дали житло. У 1980 році народилася Наташа. Ми з Бірківки привезли мою бабусю Феодосію, яка гляділа нашу доцю. Малій було тільки чотири місяці, як я поїхала на свою першу сесію в Бобровицькому технікумі. До сільгоспакадемії, куди мене рекомендували, побоялася вступати, а здала документи в Бобровицю.

З часом ми повернулися в Бірківку. Спочатку я працювала агрономом у саду, потім — в овочесховищі. У нас народилася ще Оленка, а тоді — Аллочка. З нею ми настраждалися. Малій був тільки рік, як у неї діагностували вивих тазостегнового суглобу. Почалися операції за операціями. Врятував дитину чудовий чернігівський лікар Михайло Васильович Рудий, якому я дякуватиму усе життя. У три роки Аллочка ходила з милицями. Та не ходила, а бігала! Якось упала і зламала хвору ніжку. Були ми з нею і в Києві в інституті травматології, і в Одесі, в санаторії. А поставив дитину на ноги все той же Михайло Васильович. Сиділи біля неї по черзі з мамою. Маленька ж, саму не залишиш.
Важкі були часи. В селі ми затіяли будівництво. Грошей нема. Дитя хворе. Привезли додому, коли їй уже було п'ять рочків. А тут нова біда. Не стало Петра, мого чоловіка. Дев'ять днів чернігівські лікарі боролися за його життя. Щодня їхала я до нього. Пам'ятаю, 10 березня 1991 року перед самим Черніговом відчула, що його вже нема. Попросила зупинити машину, кричала несамовито. Петро і справді відійшов у ті хвилини. У 35 літ. Мені ж не було ще й тридцяти. Троє дітей на руках. Не хотіла жити. Але кому потрібні мої крихітки? Дочки залишили мене на цьому світі. Якби не вони, не знаю, де б я була...

«Треба жити, дітей ставити на ноги,— сказав Сергій»

— Я була в страшенному розпачі. Малі діти. Ні копійки за душею. Як жити? Ходила біля свого овочесховища в чорній хустці, не бачила білого світу. Люди співчували, підходили, промовляли слова втіхи. Але що мене могло втішити?
Серед того потоку співчуття незвичними здалися слова Сергія Пшеничного. У 1981 році ми з ним в один день прийшли на роботу: я — в колгосп, а він — на насіннєву станцію від Седнева. Приїхав у село з дружиною і двома дітьми, мав диплом агронома, закінчив сільгоспакадемію. Ми були знайомі і тільки. Так от він підійшов і каже:
— Ти довго ще будеш отак ходить?
Я не знала, що відповісти.

А через якийсь час знову:
— Олю, треба жити, дітей ставити на ноги.
Може, саме ці слова змусили мене стрепенутися, замислитись над тим, що сльозами горю не допоможеш. Треба жити, працювати, дбати про дітей. Сергій примусив мене працювати. Ми разом зайнялися картоплею, скуповували і возили до Ленінграда і Москви. Я вже казала, що після смерті чоловіка не мала за душею ні копійки. А тут почали з'являтися хоч якісь гроші. Везла дітям одяг і взуття, ті ж шоколадки і жвачки, яких до того не було за що купити.

Сергій на той час уже три роки як був розлучений. Прожив десять літ і розлучився. Залишив дружині хату, а собі купив іншу. До нього перейшла жити старша дочка, а менша з часом жила з нами. Це вже пізніше, коли ми з ним зійшлися.
Після смерті чоловіка я не мала сил жити у нашій з ним хаті. Помінялася з батьками, перейшла в їхню, а вони — в мою.

Років п'ять ми займалися картоплею. У мене тоді було чимале господарство. То мої дівчата справлялися з ним. Корову доїли, свиней і птицю годували, коли мене не було. Не знаю, може, і занадто я завантажувала їх роботою, але треба було жити. Пам'ятаю, тієї весни, коли помер Петро, вийшла я з дітьми на город садити квасолю. А на вулиці діти граються.
— Мам, он діти в м'яча гуляють! — позаздрили мої.
У мене серце стиснулося.
— У них батьки є, а в нас нема, — сказала і заплакала.

«З Сергієм я щаслива»

— Між нами на той час нічого не було. Ми просто дружили. Сергій навчив мене водити машину. «Москвича» ми купили ще з Петром, а їздити на ньому після його смерті було нікому. Освоїла. Одного разу навіть у Москву своїм ходом вирушила. Десь у дорозі сідав за кермо Сергій, десь вела я.
Минуло кілька років. І Сергій запропонував:
— Давай жити разом.

У 1994 році він перейшов до мене. З моїми дочками у нього склалися добрі стосунки. Я прекрасно розумію, що без нього я навряд чи вивчила б їх, поставила на ноги. У Сергія світла голова, він розумний і підприємливий. Через якийсь час створив власне підприємство. Пекарня в Осьмаках пекла хліб і булочки. Муку мололи у своєму млині. По району відкрили вісім продуктових магазинів. Трактори і автомобілі працювали повним ходом. Разом із Сергієм працювала і я.
Повірте, я була щасливою. Поруч — надійний чоловік, який любить мене, а я його. Діти в порядку — і мої, і його. Старшу дочку Сергія Таню ми відвезли в Дігтярі. Вона здобула спеціальність бухгалтера, вийшла заміж за хорошого хлопця. Батько зразу ж купив їй хату. Тепер Таня з чоловіком і двома дітьми живе в Мені. Аня, молодша, що жила три роки з нами, дуже подружилася з моєю Аллою. Вона закінчила сільгоспакадемію, теж бухгалтер, живе в Києві.

Моя Наташа закінчила Сосницький сільгосптехнікум бухгалтерського обліку, а далі заочно Чернігівський інститут економіки й управління. Живе в Чернігові, має дочку Ангеліну, якій уже вісім років. Оленка теж закінчила Сосницький технікум. Її весілля було в день її 18-річчя. Живе в Броварах, ростить сина Антошку. Алла диплом бухгалтера одержала в тому ж інституті, що й Наташа. Живе теж у Броварах.
Ми прожили з Сергієм дванадцять щасливих літ у любові й злагоді. Жодного разу він не підвищив голосу на моїх дітей. І наші стосунки були прекрасними. Працювали з ранку до ночі, розуміли одне одного, разом долали і біду, і горе.
У 2000 році, у вересні, ми довели до толку хату для Наташі, умеблювали, купили всю побутову техніку. Вклали у той дім усі гроші. Це нормально, дочка збиралася заміж. А в грудні дім згорів. Наташа того дня їздила до Чернігова за подарунком для нареченого до дня його народження. Пам'ятаю, повернувшись, зайшла до нас, погукала з собою Аллу, і вони пішли. А через кілька хвилин біжить Алла.
— Мамо, пожежа!

Коли дівчата зайшли в дім і відчинили двері, кухня спалахнула вся зразу. Де взявся той вогонь, Бог його святий знає. Згоріло буквально все, не врятували нічогісінько. Збіглися люди, але тушити було вже нічого. Мені й зараз заходити на те подвір'я нестерпно. А тоді ледь розуму не втратила. Треба було ще й це пережить.
Тоді усе село допомагало, хто чим міг. Ми одержали страховку і купили іншу хату. Зробили в ній ремонт. Весілля дочки відбували вже в ній. І тоді в новій біді підтримкою мені був Сергій. Ніколи не думала, що наше щастя може перерватися.

«Нам заздрили. Чи не ота заздрість і розлучила нас?»

— Через дванадцять щасливих літ, коли, здавалося, нічого не віщувало біди, я раптом відчула якісь зміни у наших стосунках. Пробувала говорити з Сергієм, з'ясувати, що відбувається.
— Ну що ти вигадуєш? — відмахувався він. — Заспокойся, усе добре.
Пішли розмови по селу. Доброзичливці ж завжди знайдуться. Але Сергій стояв на своєму:
— Усе вигадки!
Я дуже його любила, ділити з кимось іншим не могла. І одного разу зібрала його речі і сказала:
— Іди.

Пережити розрив було нестерпно. Щоб не зустрічатися, збула хазяйство і поїхала на роботу в готель у Рудню Сосницького району. Майже два роки працювала там. А тоді знайшла роботу в Чернігові. Була старшим продавцем в «Екомаркеті». П'ять довгих років ми не спілкувалися, не зустрічалися й не розмовляли. Я дуже страждала. Виявляється, звільнитися від любові, якою жила, неможливо. Я тяжко захворіла, дочки возили по ворожках і лікарях. Розум казав: «Заспокойся. Все», а душа рвалася кудись, не давала спокою. Я відчувала себе інвалідом, безпомічною, роздавленою. Дочки не знали, як мені допомогти, вивести з цієї біди. Один психолог, до якого звернулася, порадив не тримати того, що сталося, в собі, а розповісти людям. Не знаю, може, це допомогло, врятувало мене.
Звільнилася я від цієї муки півроку тому. Ми поговорили з Сергієм по телефону. До цього вже зрідка спілкувалися. Він запевняв, що все я вигадала і сама зруйнувала наше спільне життя. Не знаю, може, й так.

У Сергія теж виникли проблеми. Тепер у нього нічого немає. Живе він у Києві разом із молодшою дочкою. Чим займається, не знаю.
Так я звільнилася з того полону. Після тієї розмови, в одну мить.
З Чернігова повернулася в село, зайнялася огірками і картоплею. Огірками голландських сортів засіяла чотири сотки. Трудомістка робота. Щодня з п'ятої до дев'ятої ранку вибирала. Урожай забирало підприємство «Верес». На 30 сотках посадила картоплю. Вродила вона добре. Теж продала. Хазяйства тепер не тримаю. Але картоплі цього року посаджу не менше. До пенсії мені ще далеко. Треба ж із чогось жити.

У мене дуже хороші сусіди. Допомагають і трактором, і конем, і всім, чим треба.
Два місяці тому влаштувалася пресувальницею сиру на Менський сирзавод. Робота позмінна, нелегка. З Бірківки нас там десять душ. Завод забирає автобусом і привозить додому.
Провідують діти й онуки, а я — їх. Радію їх успіхам, тішуся онуками. Життя продовжується.


Красива жінка Ольга Нерослик

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №9 (1295)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.