Все життя жила по чужих хатах, а в цьому році купила будинок за «дитячі гроші»
Дядько Михайло та Яна з малим Сашком
Завдяки державній програмі підтримки матерів з дітьми Яна отримала тимчасовий притулок у Чернігові, у Центрі матері та дитини. За півтора року спокійного життя у гарних умовах вона багато чого навчилася, а головне, полюбила свого синочка. Маленький Сашко не стане сиротою. Яні важко, дуже важко. Але — все може бути добре. Це залежить від неї.
Поїхала провідати молоду маму з дитиною у Шаповалівку.
«Продали без нас»
У понеділок Яна з Сашею та дядьком Михайлом їздила в Борзну. За грошима. Отримала, але не всі— з допомогою на дитину знову щось не так оформили, чекати доведеться ще місяць, а то і довше. А ще ж треба купити балон газу, заплатити за електрику, придбати продуктів. Картоплі майже не залишилося.
Відмикає хату:
— Проходьте, але не лякайтесь. Ми тут ще майже нічого не робили. За дев'ять тисяч можна було й кращу хату знайти. Але, певно, подумали, дурна, не розбирається, їй і така згодиться. А я злякалась, що Сашу в приют заберуть, і погодилась вже й на таку.
Яна народилася в Дніпропетровській області.
— У селі Федорівка у нас була своя хата, — згадує жінка. — Жили там мама, Лідія Миколаївна, батько, Микола Григорович, менший на два роки брат Коля, я і бабуся. Було велике хазяйство: корови, свині, качки, кури. Якось батьки поїхали на заробітки, а тим часом тітка Поліна, мамина сестра, забрала бабусю до себе в Нікополь, а хату нашу продала. Ми з братом були ще зовсім малі. Батьки приїхали, а в хаті вже чужі люди живуть.
Родина довго поневірялася по різних селах. Потім осіли в Прохорах на Борзнянщині.
Яні було 16, її брату 14, коли вони удвох поїхали в Чернігів. Там попросились у притулок «Надія», де Яна і жила до повноліття. З притулку батько забрав її в Прохори.
Від мами з татом Яні допомоги ніякої. Аби не заважали, не втягли у свій спосіб життя.
Любов
— Одного разу гуляли в сусідки. А чоловік з Прохорів їхав на заробітки в Київ. Зайшов по дорозі водички попить, та так вже нікуди й не поїхав. Це був 39-річний Олександр Качан. Почав чіплятися до мене, хотів познайомитись. Я додому тікать, він — слідом. Познайомились, почали зустрічатись. Саша працював електриком, а ще лагодив паркани місцевому орендатору. Я навіть жити до нього ходила, ненадовго. З дружиною він до того розійшовся, вона забрала двох дітей і пішла від Сашка, бо той випивав, а коли п'яний, руки розпускав, — розповідає Яна.
Незабаром помітила, що мене часто нудить. Щось з'їм, а воно назад. Думала, із шлунком не те. Не могла дивитись навіть на слабоалкогольні напої. Потім почала поправлятись, думала — тому, що їм багато солодкого. А вже, як у животі почало сіпатись, зрозуміла, що вагітна. Саша здав мене батькам, розказав, що скоро дитина буде. Я думала кричатимуть, але обійшлось.
Є документ — є людина
Народила Яна Степанова в Борзнянському пологовому відділенні 16 грудня 2008 року. Звідти в Прохори їхати не можна було — будинок холодний, без електрики, вікна побиті. їй запропонували поїхати в обласний соціальний центр матері та дитини.
— Саша запрошував до себе, — каже Яна, — але заміж я не хотіла. А ще не хотіла втратити свій шанс, адже паспорт у 16 років я так і не отримала. Спеціалісти центру зробили паспорт. Відвезли мене до РАГСу, зареєстрували сина. Записала його Степанов Олександр Олександрович.
У центрі я поскаржилась, що погано бачу. Перевірилась у лікарів. Виявилось, що одне око зовсім не бачить, друге тільки наполовину.
Мабуть, дався взнаки випадок, що стався в дитинстві. Яна в легкому платтячку підійшла надто близько до електронагрівача. Від спіралі спалахнула тканина. Дівчинка від переляку притулила ручки до обличчя. Обгоріли руки, груди, підборіддя. Довго лежала в реанімації, потім у Дніпропетровському опіковому центрі. Залишились шрами на тулубі, руках підборідді.
У центрі Яні допомогли оформити третю групу інвалідності по зору.
Саша помер, Колю посадили
У центрі матері і дитини Яна пробула півтора року. За цей час помер Олександр, батько її сина.
— Він їздив на заробітки до Москви, — говорить Яна. — Приїхав, добряче напився, а назавтра помер, серце відмовило. Звичайно, якщо одним куривом закушувати...
Брат Коля потрапив у погану компанію. Прийшли, зв'язали бабу-сусідку, заклеїли скотчем рота. Знайшли в неї чотири з половиною тисячі гривень.
Брата вирахували зразу, взяли на порозі дому. Дали сім років.
У центрі стежили, щоб не бились і доглядали за дітьми
— У Чернігові на Масанах (де знаходиться Центр матері і дитини) жилося весело, — згадує Яна. — Там сім кімнат, у кожній живе мама з дитиною. В холі є телевізор. Нам привозили дитячі речі, мабуть, із гуманітарної допомоги. Дещо перепадало і мамам. Чимало центр закуповував сам: ліжечка, ходунки. Якщо ламалося, не лаяли. Сварили, якщо дитину погано доглянеш. Наприклад, в занадто гарячій чи холодній воді покупаєш, не підмиєш чи не погодуєш.
Особливо ми боялись Ларису Євгенівну. Як тільки 8.15 ранку, біжить, перевіряє, що в кого приготовано для дітей, кричить, як нема нічого. Продукти: картоплю, моркву, масло, інше нам видавали. Ділили на всіх, а готувати треба було самим. То й я навчилась. Дівчата сварились на кухні, навіть бились: та не туди воду лила, та не там капусту кинула... Поки вахтер з другого поверху добіжить: «Що тут сталося?!» — «Нічого, прибираємо...» А самі вже тільки капустяне листя з голів знімають, — сміється, згадуючи, Яна. — Була в нас циганка Сніжана — речі крала. А Наташа всіх закладувала. Їй у центрі спонсора знайшли, хату за 20 тисяч купили, холодильник, пральну машину.
«Хоч у задрипанці, аби дитина поряд»
Працівники центру матері і дитини спільно з Борзнянським районним центром соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді підшукали Яні з дитиною будинок у селі Ша-повалівка. У березні повезли молоду маму на оглядини. Дім сподобався не дуже, але з центру треба було кудись переїжджати.
— Мені цей будинок як показали, я з переляку сказала, що нормальний, — зітхає Яна. — Думала, хоч у задрипанці, аби дитина зі мною була. Інакше грозилися забрати сина в Прилуки, в дім маляти.
Пізніше від сусідів узнала, що тут і за меншу суму кращі будинки купити можна було. В хаті були тільки старі диван, ліжко, стіл і два стільці.
Зараз меблів ненабагато побільшало. Одна кімната, кухня — невеликий відгороджений закапелок біля печі. Цементна, вкрита брудним рваним лінолеумом підлога.
— Пол із досок тільки в коридорчику,— говорить двоюрідний дядько Яни Михайло Колтаков. — Прогнили, хитаються. У хаті стінка покривилась. У стіні сараю велика тріщина. Туалет скоро повалиться. Штукатурка вся сиплеться.
Борзнянський соціальний центр купив Яні за її гроші (1000 грн.) машину дров.
— Спочатку казали, що для мене тут город посадили, на зиму буде що їсти. Городу тут 25 соток. Потім виявилось, що попередні хазяї картоплю викопали, забрали. Нам лише два рядки залишили. І така негодна... — жаліється Яна.
Я ж дивилась, чи є в хаті хоч одна дитяча книжка. Так і не побачила.
Дядько в допомогу
Заселилась у хату нова хазяйка 14 червня. Зразу попросила приїхать дядька Мишу на допомогу. Сусідки кажуть, що без Миші Яні довелося б туго. «Ця дитина не пристосована до самостійного життя. Отак кинули одну, з дитиною, в чужому селі... Ні господарювати, ні грошима розпорядитися самостійно не вміє. І вже, мабуть, не навчиться», — говорить Валентина Шестак. «Та ні, просто молода ще і нічого свого в житті не мала. Навчиться»,— впевнена Людмила Сімич.
Дядькові Миші 52 роки. Пенсії ще не має, але каже, що буде, в нього 30 років стажу.
— Грубку затопили — дим пішов у хату. Пробивав замазані заслінки, вичищав сажу. Кругом хати зарості повирубував. Паркан де перемонтував, де на дрова порубав. А якби Яна сама жила, хіба б справилась? — каже дядько.
— Тут на роботу піти нікуди, — говорить він. — По людях роблю. Хто гроші дає, хто мішок картоплі. Сусідка Люда дозволила огірків навибирати, то ми трохи закрили. Вона і велосипед завжди дає, коли треба в Борзну з'їздити, і молоко малому просто так давала. Золота людина.
А навесну Яна хоче завести хазяйство — курей, козу, кабанчика. Щоб їх прогодувати, планує засадити 25 соток городу. Картоплі, каже, куплять. А може, хто з людей дасть. Сашу в дитячий садочок Яна віддавати не збирається, він при школі, працює до дванадцятої. А в школу хлопця віддасть обов'язково.
Треба було прописати Яну
— Нам потрібно було знайти будинок з документами і на суму, яка була на той час у Яни, — говорить директор Борзнянського районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Ірина Кошленко. — Адже її з дитиною треба було там прописати. Хат багато, але необхідно, щоб все було нотаріально оформлено. Шукали, запитували по селах. У Прохорах за таку ціну хати з документами не було. Знайшли у Шаповалівці. Село хороше, велике, є школа, дитсадок при школі. За 10 кілометрів від Борзни, вважай, приміське. У березні працівники Чернігівського центру матері та дитини привозили Яну подивитись на будинок. Вона дала згоду на його купівлю. Якби не погодилась, шукали б щось іще. Тільки після цього будинок купили, допомогли з оформленням документів.
Усі виплати, які Яні належать за законом, вона отримує. Як мати-одиначка, пенсію як інвалід по зору. Виплату по догляду за дитиною вона отримає в кінці місяця — виникла затримка, поки перекинули виплату на Борзнянський район, адже раніше їй приходили ці гроші в Чернігів, у Центр матері та дитини, де вона жила. Нехай перестає нити, бідкатись, скаржитись, а засукує рукави і працює. Жити треба власним розумом. Заради сина і заради себе.
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №43 (1277)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: будинок, дитина, «Вісник Ч», Олена Гобанова