Лікарі казали: «Зачекай». А вона народила знову
Юлія з сином Артемом
Розгнівані люди ледь не вбили водія на місці. Від самосуду його врятував молодший лейтенант міліції Володимир Курилов. Юля була в шоці. Кілька разів підходила до міліціонера, питала, що з її дитиною. Потім за нею приїхала «швидка допомога». Сказати правду там, на дорозі, що н Владика вже нема, так ніхто і не зміг.
Хотіла, щоб дитина була поряд
Зараз Юлії Вінниченко 29 років, вона працює в архіві Куликівської райдержадміністрації. Гарна молода жінка привітно усміхається. Лише коли придивитись, можна помітити шрам на скроні біля брови — слід, що назавжди залишила аварія на її обличчі. А ще він залишився в душі жінки. Коли згадує минуле, усмішка зникає з обличчя, в очах біль.
— Владислав народився, коли я навчалася на п'ятому курсі Ніжинського університету, — згадує Юля. — Перейшла на індивідуальний графік навчання, електричкою їздила складати екзамени, брала завдання.
Юля з чоловіком Русланом спочатку жили в селі Вересоч Куликівського району, у Юлиної мами. Потім Руслан влаштувався на роботу в Куликівку, до фермера Труша. Працював допізна, їздити кожного дня було важко. І молода сім'я пішла жити на квартиру.
— Владик народився у березні 2003 року. У серпні ми переїхали в Куликівку. Першого вересня я вийшла на роботу в школу і вже звідти зразу пішла в декретну відпустку, —з гадує Юля. — Чоловіку тоді платили небагато, плюс мої 80 гривень «дитячих». За квартиру віддавали 90 гривень. Платили за електрику, топили дровами. В газеті я вичитала, що в райдержадміністрації є місце. Пройшла по конкурсу. Пішла працювати спеціалістом першої категорії відділу організаційно-планової роботи. У два з половиною роки Владик пішов у дитячий садочок. Можна б було віддати у Вересоч до матері, але хотіла, щоб син поряд був.
Автобус протягнув велосипед по асфальту
— Ми тоді жили далеко від центру. Владика з дитсадка забирала я. Садила на велосипед (Руслан приварив на рамі дитяче сидіння) і везла додому.
У той день, 29 листопада, Юля на годину затрималась на роботі. Владика забрала бабуся Таня, Русланова мама.
— Я зайшла до свекрухи, посадила Владика, як завжди, на велосипед, поїхали. Був великий туман, ледь-ледь моросив дощ, — згадує Юля. — Початок сьомої вечора, надворі вже стемніло. Ми доїжджали до магазину «Льонок». Там дорога була освітлена. Я чула, що ззаду хтось їде. Попереду показалася велика калюжа. Я збиралася її об'їхати. Ми тримались правого боку проїжджої частини, їхала я помаленьку. Ніхто не сигналив. Раптом — удар. Далі я нічого не пам'ятаю. Ні самого удару, ні як автобус тягнув нас по асфальту (велосипед зачепився за фару).
Кажуть, потім я щось говорила, щось питала. Тільки якісь уривки спливають у пам'яті: з вулички виїжджає жінка. Питає, хто я, хто мої батьки.
Юля, вся в крові, сиділа на дорозі. Велосипед валявся за два метри від неї. Трохи далі лежала вже мертва дитина. Зібрався натовп. Водія автобуса хотіли вбити, кинути під колеса...
Руслан у цей час готував вечерю, чекав своїх рідних вдома. Йому подзвонили по телефону. Чоловік примчав на місце аварії, коли Юлю вже забрала «швидка». Кричав, поривався помститися водієві, але того забрала міліція. Після медобстеження водія автобуса нарколог дав висновок: «Алкогольне сп'яніння».
Усе було наче уві сні
Юлія отримала черепно-мозкову травму, струс головного мозку, забій хребта, численні рани обличчя.
— Я пам'ятаю лікарню, другий день, — говорить Юля. — Ходять лікарі, медсестри. Я запитую: «Де моя дитина?» Кажуть, що не знають, десь у дитячому відділенні. Я прошу туди зателефонувати. Ніхто чомусь не дзвонить. Звичайно, я вже відчувала, що сталося найстрашніше, але не хотіла, не могла це зрозуміти. Назавтра прийшла мама. Я запитала, що з Владиком. Мама мовчить.
На Юлин крик відчаю збіглися медсестри, лікарі. Жінці вкололи заспокійливе. Вона заснула. На похороні Владика Юля не була — тиждень вона не могла піднятися з ліжка. Ховали сина чоловік, родичі.
— У лікарні зі мною сиділи мама, потім мамина сестра. Руслан прийшов на другий день після похорону. Про те, що сталося, ми з ним не говорили і не говоримо — дуже важко. Досі обминаємо цю тему.
З лікарні в будинок, де сім'я жила до аварії, Юля повертатися відмовилась. Жити пішли до свекрухи.
— Чому? Не знаю. Все було, наче не зі мною, наче уві сні. Ніяких відчуттів. Не просила, але зі мною постійно був хтось із родичів. Може, боялись, щоб нічого з собою не зробила. Залишатись одній вдома було нестерпно. Я весь час намагалася згадати подробиці аварії—не могла. Тоді в голові починали виникати картини, одна страшніше другої. І я вже не розуміла, правда це чи моя фантазія. Я боялась, що збожеволію.
Батько кричав про водія: «Я його вб'ю!». Руслан переживав по-своєму. Він замкнувся. Постійно був на роботі, десь затримувався. Я не звертала уваги, коли він приходить, коли йде, де був у вихідні — мені було все одно. Тепер я розумію: тоді я не жила.
Рік наче випав із життя, наче нічого не було, — продовжує Юля. — Єдина подія, яку запам'ятала з того року, — смерть дідуся, батькового батька. Він дуже любив Владика, радів, коли внучок приїжджав у Вересоч, давав йому щось із собою у вузлику. Дідусь помер через місяць після аварії — серце не витримало.
«Хочу дитину»
Треба було чимось зайнятись, щоб менше думати про те, що сталося. Через місяць Юля пішла на роботу. Серед людей трохи легше.
А у квітні 2006 року Юля завагітніла.
— Мені це було потрібно, — говорить жінка. — У січні пішла до лікаря, перевірилась. Хотіла взнати, чи можу я народжувати. Лікар сказала, що з цим у мене все нормально, але з дитиною рік-другий радила почекати, адже я пережила великий стрес. Не послухала. Сказала чоловіку, що хочу дитину, він мене підтримав. Завагітніти довго не виходило. На початку квітня збиралася до лікаря, але тест нарешті показав дві смужки. Дуже зраділа, Руслан — теж.
Почали будуватись
— Коли дізналися, що у нас буде дитинка, почали вирішувати питання з житлом. У свекрухи жити не можна було. У них в одній кімнаті тулилися вона з чоловіком і їхній син. У другій — ми з Русланом. Житло взяли у кредит. Будинок не новий, почали переробляти по-своєму. В першу чергу викинули піч — вивільнилося багато місця. Почали прибудовувати веранду, нову кухню, ванну, туалет.
У колишній кухні запланували ще й дитячу кімнату. Будуватися своїми силами важко. Кредит брали доларами, на 20 років. Тепер виплачуємо по дві тисячі щомісяця. Чотири роки виплатили, залишилось 16. Важко, але жити треба. Допомоги від батьків не просимо, вони пенсіонери. Брали кредит ще і на ремонт у будинку, і на машину. Руслан поміняв роботу, йому необхідний автомобіль. Закуповує скот по селах, розвозить м'ясо по підприємствах. Взяв старенькі «Жигулі», потім «Москвич», його поміняв на «Волгу». Руслан постійно шукає приробітки. Сім'ї вистачає: живемо, одягаємось, їмо. Дещо на будівництво відкладаємо.
Усе Руслан робить своїми руками, тільки коли стіни зводили, наймали двох робітників. Раз побачив, як кум плитку кладе, перейняв. Уже сам ходив людям класти. Задумав хату сайдингом оббивати. Сам не бачив, як це робиться, тільки чув. Почали з другом з тильного боку, щоб ніхто не бачив. Але вийшло непогано. Так усю хату оббив. Двері теж сам ставив, стелю оббивав. Мене до будівництва не допускає, каже: «Юль, це буде так і отак». А я: «Добре, а меблі тут поставимо такі...». Ніколи не сперечаємось з цього приводу.
Боліли зуби, випив
55-річний водій Анатолій Кисіль, який збив велосипед з мамою та малюком, робив водієм автобуса на ВАТ «Куливівський льонозавод». Щодня на цьому автобусі розвозив робітників на роботу і з роботи. Того злощасного вечора, п'ять років тому, після розвозки їхав на заправку.
— Вперше я побачила його на очній ставці, — говорить Юля. — Це було десь через місяць після аварії. Я налаштовувала себе на зустріч. Думала, який же він, цей чоловік. Мене привела свекруха під кабінет слідчого. Якийсь чоловік у цей момент спішно вийшов надвір і чекав там. Це був він. Потім у кабінеті ми відповідали на запитання. Він не дивився на мене. Високий, худий, страшний, спитий — таким він мені здався. Слідство тривало довго. Місяців через чотири (треба було чекати туману і дощу) був слідчий експеримент. Мені знову довелося сісти на велосипед. Добре, хоч без дитячого сидіння.
Ще в лікарню до мене поривалася жінка, дружина водія автобуса. Її не пустили. Потім вона перестріла мене на вулиці. Питала, чи не треба щось. Я сказала, що нічого нам від них не треба. Здається, вона давала якісь гроші на похорон.
На суді Анатолій Кисіль виправдовувався, що в той день у нього дуже боліли зуби. І 100 грамів він випив, щоб трохи полегшити біль. Прокурор заперечила, що в крові алкоголю було набагато більше.
— Я погано пам'ятаю суд, — говорить Юля. — Дружина Киселя сиділа за мною. Після чергового запитання прокурора в неї вирвалося: «От б-дь, завалить хоче». Після цього я перестала з нею здороватись. На суді водій сказав, що визнає свою вину. Сказав це без емоцій, механічно, заученою фразою. Я ні на секунду йому не повірила.
Винесли вирок: водієві присудили п'ять років позбавлення волі, власнику автобуса — директору льонозаводу Євгенію Мартинюку — виплатити 25 тисяч компенсації за моральний збиток. Кисіль заплатив Юлі на лікування півтори тисячі гривень.
— Мама, свекруха, адвокат в один голос казали: треба подавати апеляцію. Я написала.
У свою чергу позов до Апеляційного суду подав і Кисіль. 5 років позбавлення волі видалось йому надто суровим покаранням. Апеляційний суд у вересні залишив усе без змін. До цього суду Анатолія Киселя відпустили додому.
Не відсидів і року
— Я не можу згадати дати, числа, все переплуталося, злилося в одне: слідство, суди, апеляції, — згадує Юля. — Єдине, коли не витримала — на апеляційному суді. Я була вже з великим животом, у декретній відпустці. Коли вирок залишили без зміни, він щось незадоволено пробурчав собі під носа, і я накинулась на нього з кулаками. Мене хтось смикнув за руку. Тоді я розплакалась.
Анатолій Кисіль сів у 2006 році, а у серпні 2007-го вже вийшов по амністії. Свекруха подзвонила, сказала, що бачила його. І знову почалося: родичі казали, що треба кудись їхати, подавати скаргу. А я вирішила: вже ніхто нікуди нічого подавати не буде. Адже йому скоро 60, все одно випустили б.
Коли ми перейшли в наш будинок, бачу, Кисіль постійно по нашій вулиці їздить. Виявилось, він живе за поворотом. Кожен день повз наш будинок ходить. Часто п'яний. Одного разу навіть привітався. Я сказала те, що вирвалось, і пішла.
Анатолій Кисіль не відсидів і року. Зараз він на пенсії. Не зустрілись, бо поїхав до брата на Житомирщину. Дружина Валентина захищає чоловіка, розповідає, що він і не пив особливо, що в той день у нього справді боліли зуби. Каже, що Анатолій дуже переживав, що взагалі-то він і мухи ніколи не обидить. Під амністію Анатолій потрапив тому, що в нього стара хвора мати, за якою нікому доглянути.
Після того, як Кисіль вийшов на волю, директор льонозаводу подав на нього позов до суду. Тепер колишній водій виплачує льонозаводу суму, яку той виплатив постражда-лим у ДТП.
«Для мене Владик завжди є»
— Артем народився 7 грудня. Коли ходила вагітна перший раз, хотіла хлопчика, а чоловік — дівчинку. Тепер сина і внучка чекали всі. Зараз я розумію, що ждала: як народжу, другий Владик буде. Тому, коли зразу після пологів мені показали мою дитину, само якось вирвалось: «О Господи!...» Це був зовсім не Владик. Владик був кругленький. А цей — зморшкуватий, з чорним чубом. Це було для мене такою несподіванкою. Приїхав батько, Артем спить у колясці. Подивився, поїхав. Вдома сказав матері: «Ну, Надю, побачив я свого внучка... Ну хіба це мій внучок?..»
Ще півроку мені треба було звикати, що це не Владик. Ну, народила, годувала, няньчила — все механічно. Наче не було нічого. Вже коли Артемко почав сидіти, я змирилася з тим, що це не Владик, і Владиком він ніколи не буде. Я знову почала жити.
Артемко і Владик не схожі. Артем народився чорнявим, Владик — світлим, схожим на Руслана. У свої два роки і дев'ять місяців Владик був уже досить дорослим. Спокійний, завжди складав іграшки в порядок. Будувати любив, як батько. Артем — непосидючий, страшенно шумний. У грудні йому вже буде чотири роки. Ходить у той же садок, що й Владик.
У Куликівці дитячий садок один. Вранці їх з мамою відвозить туди тато, з дитсадка йдуть з мамою пішки.
— Велосипед є, — каже Юля. — Але я довго не могла заставити себе на нього сісти.
Життя розділилось у мене на дві половини: до трагедії і після, вже з Артемом. І рік між ними випав. Що відчувала у цей період? Мабуть, нічого. Жила, бо треба жити. Того, хто забрав у мене сина, ніколи не пробачу.
Я досі не говорю про Владика в минулому, не можу. Колись з мамою розмовляємо, а я все Владик та Владик. Мама: «Чого ти так про нього говориш, його вже нема». «Для мене є»,— кажу.
Артему я розповіла про Владика, коли він побачив фото братика в альбомі. Він тепер усім розказує, що не можна виходити на дорогу.
— А не думаєте ще дитинку завести?
— Думаємо. Дівчинку хочемо. Але спочатку треба хату добудувати. Хоча життя покаже...
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №40 (1274)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: син, дитина, аварія, «Вісник Ч», Олена Гобанова