Ірина Одинцова: «Я приїхала до Чернігова на три роки, а залишилася на все життя»

Вже давно для чернігівських театралів стало доброю традицією «ходити на Ірину Одинцову». Пані Ірина не просто актриса, вона справжня перлина Чернігівського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, якому присвятила понад 25 років свого творчого життя. Чудова актриса, в послужному списку якої більше 37 ролей, причому багато з них головні, талановитий режисер, незмінна ведуча всіх творчих звітів і вечорів, прекрасна, тонкої душевної організації людина і просто Жінка з великої літери. Нещодавно наша улюблена акторка відсвяткувала своє 50-річчя. Напередодні ювілею ми зустрілися з цією чарівною жінкою, щоб поздоровити з днем народження, поговорити про життя, талант, акторську професію та дізнатися про її нові проекти.

— Пані Ірино, найбільша частина вашого життя присвячена театру, а як все починалося, чому ви вирішили стати актрисою?
— Я народилася на Полтавщині в місті Кременчуці. У дитинстві мріяла бути лікарем і навіть двічі вступала до медичного інституту. А потім зустріла одну людину, яка мені сказала: «Ірино, навіщо тобі медичний, адже ти — природжена актриса, і твоє майбутнє на сцені». Вона мене переконала спробувати вступати до театрального. Так я стала студенткою Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого по класу професора Михайла Михайловича Карасьова, а після закінчення інституту я приїхала до Чернігова.

— А чому ви обрали саме Чернігів?
— Якщо чесно, то Чернігів вибрала через близькість до Києва. Тоді я й не думала, що залишуся тут на все життя, планувала відпрацювати тут рік-два і виїхати назад до Києва. Тоді мені здавалося, що повноцінне творче життя може бути тільки в столиці — там найкращі театри, модні режисери, сучасні постановки, нові театральні течії. А Чернігів — провінція, де і життя-то тече поволі, в’язко. Але в який театр я попала, який могутній акторський склад! Мені пощастило працювати з такими корифеями сцени як Віктор Рашин, Емма Мороз, Жанна Фадєєва, Володимир Клименко, Петро Губарєв, Ганна Пащенко, Алла Абелєва… Мені, актрисі, яка тільки починала працювати, подобалося приходити на вистави і спостерігати за їх грою. Я по декілька разів дивилася окремі сцени і буквально вбирала це в себе. Саме тоді я й зрозуміла, що зробила правильний життєвий вибір, пов’язавши свою долю зі сценою, з театром. У результаті до Чернігова ми приїхали вчотирьох. На сьогоднішній день із тієї четвірки в театрі залишилася тільки я. Хтось виїхав і працює зараз в інших театрах, а хтось взагалі пішов зі сцени.

— Розкажіть про свої знакові ролі в театрі.
— Природно, що мій акторський дебют відбувся у масовках. Першою моєю серйозною роботою стала роль Марисі в спектаклі «Мартин Боруля» за однойменною п’єсою Карпенка-Карого. Я недавно переглядала диск із записом цього спектаклю і думала: наскільки він і зараз сучасний та актуальний. Адже і зараз існує чиновницький апарат, до якого ходять на уклін і несуть хабарі. Отже, п’єса не застаріла, особливо в такому цікавому грамотному режисерському виконанні. Вважаю, мені пощастило, що я зустрілася з таким цікавим режисером як Петро Ластівка. Саме працюючи з такими професіоналами, й опановуєш професію, стаєш справжнім актором. Адже ті ази професії, що даються нам в інституті — це тільки канва, котру ти заповнюєш все життя. Петро Петрович вчив нас колективній творчості, бо кожен з акторів мріє бути першим, але ж ми не можемо грати самі по собі, й одна з головних задач грамотного режисера — об’єднати колектив, зробити його єдиним цілим.

Зустріч з таким режисером дорогого коштує. А які в «Мартині Борулі» у мене були чудові партнери! Емма Мороз, Валентин Судак, Петро Дехтяренко, Микола Мироненко, Вадим Васильєв. Цей спектакль був для мене дійсно знаковим. Другою найцікавішою і доленосною роботою я вважаю роль молодої авантюристки Рукояткіної в п’єсі «Допит» за мотивами повісті Станіслава Родіонова «Кримінальний талант». За кулісами у нас є невеличка репетиційна кімната (№ 45). Саме в цій кімнаті ми втрьох — я, Юрій Труба, Михайло Конечний (у спектаклі грали три актори) під керівництвом нашого режисера Петра Ластівки і відкривали малу сцену. Хоча після була спроба й у Володимира Грипича відкрити малу сцену, з ним ми ставили «Яму» за повістю Купріна, коли й актори, і глядач були на сцені. Але це все-таки була сцена! А в нас декорації стояли посеред кімнати, а з боків сиділи глядачі. Вони були поряд, так що ми відчували їх дихання. І це дивне відчуття, коли глядач дихає з тобою в одному ритмі і практично бере участь у спектаклі. А взагалі, життя актора повне всіляких несподіванок, й іноді саме від того, як ми цим скористалися, багато в чому і залежить наша подальша акторська доля. Коли я ще тільки прийшла до театру, тут розпочалася робота над виставою «Леді Макбет Мценського повіту» за однойменною повістю Лєскова у постановці Семена Терековського, де головну роль грала Тамара Кіріна — дружина головного режисера театру. Актриса приголомшлива! Фактура, голос, мова! Мене призначають у другий склад на роль Катерини Ізмайлової. Роль трагічна, складна. Я тоді була ще зовсім дівчинкою, і для мене було складно психологічно зрозуміти і прийняти все це. Але я вчепилася в роль, ходила на репетиції, дивилася, вбирала все в себе. І раптом НП. Тамара захворіла. Я граю Катерину Ізмайлову! Ось після Катерини Ізмайлової, Марисі і Рукояткіної мені майже вже і не пропонували ролей другого плану.

— Ірино, багато хто дотепер сприймає вас як княжну Чорну, а наскільки близький вам цей типаж?
— Так, дійсно, це був чудовий спектакль у постановці прекрасного режисера Володимира Грипича. Зараз, на жаль, цей жанр фактично вже втрачений, ми більше скочуємося до побутових речей. А «Княжна Чорна» — це така поетика, такий простір! Це та роль, котру мріє зіграти кожна актриса. Хоча, взагалі-то, мені близькі й комедійні ролі. З задоволенням грала головну інтриганку Іванську в комедійному спектаклі «Операція «Багатоженець», до речі, з цим спектаклем ми об’їхали багато міст колишнього СРСР, із задоволенням граю в комедії «Нічні розваги з молодим Козерогом» (режисер Сергій Кузик). Страшенно люблю казки. Малюки — такі безпосередні глядачі, але завоювати їх набагато складніше, ніж дорослих. Не можу не згадати ще одну роботу — роль Ольги у виставі «Три сестри» за однойменною п’єсою Чехова у постановці Андрія Бакірова. Я не була призначена на цю роль, але зробила творчу заявку й зіграла її, за що дуже вдячна і режисеру-постановнику, і своїм колегам.

— Недавно ви порадували глядачів своєю режисерською роботою — чудовим спектаклем «Без вини винуваті» за мотивами однойменної комедії О.І. Островського. А що підштовхнуло вас до цього?
— Можливо, комусь видасться це дивним, але мене до цього підштовхнув тривалий творчий простій. Після того, як я одержала звання заслуженої артистки України, мені практично не стали давати ролей. Спочатку я дуже переживала з цього приводу, але, напевно, нічого в житті так просто не буває. І цей період мені просто був потрібен для того, щоб психологічно дозріти як режисеру і зважитися поставити спектакль. Спектакль достатньо складний і цікавий, у центрі якого — доля чудової актриси і незвичайної жінки. Спектакль немаленький, у ньому зайнята величезна кількість акторів. Але оскільки він іде так, що на сцені одночасно зайнято 2—3 людини, то при планових репетиціях я якось не помічала, скільки в мене задіяно людей, але коли при прогоні всі актори вийшли на сцену, я просто злякалася. Вперше і за таку махину взялася! Ось так буває. Цей спектакль був приурочений до 25-річчя мого творчого життя, а присвятила його я Чернігову — місту, куди я приїхала на три роки, а залишилася на все життя, і, звичайно, моїм улюбленим глядачам.

— А чим ви порадуєте прихильників вашого таланту найближчим часом?
— Зараз я працюю над новим проектом. Це буде мій ювілейний бенефіс. Але оскільки у нас сезон ще не відкрився, бенефіс планується на листопад. Тоді в театрі будуть театральні вечори, і я знову зустрінуся зі своїми улюбленими глядачами.

— Ірино, глядачі бачать вас на сцені, а яка ви поза сценою, там, де кінчається театр і починається звичайне життя з його радощами і жалями?
— У мене чудова сім’я, причому абсолютно нетеатральна — чоловік і дорослий син, яких я дуже люблю. Ще в нас є один улюблений член сім’ї — басет-хаунд Яша. Яша прийшов до нас сам: не дивлячись на своє елітне походження, він був викинутий колишніми господарями на вулицю. І ось вже три роки ми разом. Люблю свою оселю, люблю поратися на дачі. Я просто жінка зі своїми турботами та клопотами, така ж, як і всі. Тобто театр — це одне, а життя — інше. Але при цьому, чи займаюся я домашньою роботою, чи йду в магазин, я весь час думаю про сцену. Я вважаю, що актор — це не тільки професія, це і хобі, і мрія, що втілені в життя.

Олена Березкіна, тижневик «Чернігівські відомості» №36 (1017)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.