Людмила Черняк: «У моїх дітей немає даху над головою»
"Яна потребує постійного нагляду", - каже Людмила Черняк
Ситуація в сім'ї згаданих у листі людей здалася знайомою. Чи не про родину Людмили Черняк, гірку історію якої розповідали рік тому, йдеться? І ми поїхали в Олександрівку.
«На нашу біду відгукнулися зовсім не знайомі люди»
Здогадка підтвердилася. Автор листа Олена Артеменко справді старша дочка Людмили Черняк, про горе якої ми писали торік. Нагадаємо ту сумну історію.
Людмила була на шостому місяці вагітності, коли наклав на себе руки її чоловік. Люди радили позбутися дитини, зробити якщо не аборт, то штучні пологи.
— Воно ж уже ворушиться, — плакала жінка. — Ні, ні. То гріх великий.
— Мамо, народжуй, — сказали старші діти.
— Народжуй, будемо допомагати, не залишимо тебе з дитям, —заспокоювали мати і свекруха.
29 січня 2001 року Людмила народила дівчинку. До семи місяців дитина розвивалася нормально. А далі з нею почало коїтися щось страшне. Людмила лежала з дочкою в районній і обласній лікарнях. Гроші на лікування збирало усе село. Діагноз був невтішний: «Наслідки перенесеної інфекції у формі спастичного тетрапарезу. Вроджена аномалія головного мозку. Мікроцефалія».
Дитина й досі зовсім безпомічна. Не сидить, не стоїть, не ходить, не розмовляє, не чує. Плаче, коли голодна і коли мокра. Їсть тільки перетерту страву. Добре, що хоч навчилася ковтати.
Зі своєю бідою Людмила Михайлівна куди тільки не зверталася. Навіть до Леоніда Кучми, мати і старший брат якого поховані в Олександрівці. В один з його приїздів на дорогі могили жінка з хворою дитиною на руках підійшла до знаменитого земляка. Леонід Данилович уважно вислухав її і сказав:
— Напишіть мені про все докладно.
За його сприяння у 2007 році Яночка пройшла два курси інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації у Міжнародній клініці відновного лікування доктора медичних наук В.І. Козявкіна в Трускавці.
Після публікації у «Віснику Ч» матеріалу «Не позбулася дитини до народження — буду з нею, доки живу» знайшлися добрі люди, відгукнулися на біду Людмили Черняк і її дочки.
—100 гривень надіслала Людмила Іванівна (прізвище, на жаль, не запам'ятала) із Бахмача, — розповідає жінка. — А Ірина Сергіївна Горячева з Чернігова переказала аж 1000 гривень. Віруючі з якогось села, здається, Радомки, привезли багато домашньої консервації, одяг і 400 гривень. Велике їм усім спасибі! Зовсім не знайомі люди подали нам руку допомоги.
Володимир кинув Олену за три дні до пологів
З часу нашого знайомства минув рік. У березні пішла за межу мати Людмили Наталія Василівна Гоман. 83 роки прожила вона на білому світі, дванадцять дітей народила. Втрата матері для кожного з нас велике горе, скільки б років нам не було. Колись їй приснився хороший сон про те, що з Яночкою буде все гаразд. Мати прийшла до Людмили і сказала:
— Кріпись, доця. Вона должна піти ногами.
Нема вже на світі матері, а Людмила пам'ятає ці слова, молить Бога про спасіння, сподівається, що дитину можна вилікувати, і знає: що б там не було, як би не склалося, дочку нікуди не віддасть.
— Скільки житиму, дитина буде зі мною, — каже вона.
У старшої дочки Олени сімейне життя не склалося. Жила в Костобоброві, народила двох синів. Коли нарешті не витримала знущань чоловіка, прийшла до матері. І хоч у Людмили Михайлівни хата не своя (у 1996 році сторгувала її за 2700 гривень, а заплатила лише 500, та так до цього часу и не розрахувалася з господарями), дочку з онуками, звичайно, прийняла. Син В’ячеслав жив у цивільному шлюбі. Коли дружина залишила його і поїхала з дитиною до своїх батьків у Москву, він теж прийшов до матері. Так вони й жили.
А тоді Олена зійшлася з Володимиром. Був він із Івано-Франківської області, приїхав у село на заробітки, працював з батьком на будівництві. Олена каже, що спочатку не знала, що у Володимира вдома жінка і троє дітей. Відносини були хороші. Він просив її народити йому дитину. Прив'язалися до чоловіка її маленькі сини, називали тато Вова.
Влітку Олена з дітьми і Володимиром переселилася до винайманої хати. Першим залишив Олександрівку батько Володимира, а він знявся з місця за три дні до її пологів. Пояснив терміновість від'їзду смертю далекої родички, в хаті якої жила його сім'я.
— Усе влаштую там з документами і повернусь, — обіцяв.
14 жовтня Олена народила дочку. Володимир зателефонував їй, привітав з народженням Богдани і запевнив, що днів через чотири-п'ять приїде.
— Нехай ніхто з рідні не забирає тебе з пологового будинку, — сказав. — Я зустрічатиму вас із дочкою.
Забирали їх мати, брат і дядько. Володимир так і не приїхав. Якось телефонували його брати Іван і Василь, а він — ні разу.
— Раз, правда, був дзвінок, — каже Олена. — Хтось зміненим голосом питав про дочку, як нам живеться. Я впевнена, що то телефонував Володимир. Упізнала його голос. Питаю: «Чого прикидаєшся чужим? Стидно, як собаці?» Повірила йому, думала, сім'я у нас буде, — плаче вона.
— Доця, не плач, — заспокоює її мати. — Ти хотіла дочечку? Є в тебе дочечка, Богдана. Значить, Бог нам дав її. Виростимо. Бач, яка красавиця, точний Вовка.
Богданка сміється, показує два зубчики, пхає кулачки до рота.
— Моя ти дівчинка, — бере бабуся на руки малу. — Мабуть, ріжуться верхні зуби, усе ручки тягне в рот... Слухай, Лена. Час годувать дитя. Отам банка з помідорами...
— Та хіба вона їх їстиме? — відмахується Олена. — Я кашею нагодую.
Трудовий стаж у неї куценький. До перших пологів працювала трохи кухарем у їдальні. А далі — суцільні декретні відпустки, одна ще не закінчилася — починалася друга.
«От якби нам дали кредит чи хто позичив грошей на хату!»
Людмила Михайлівна у боргах, як у шовках. Хазяйства давно не тримає. З городу хіба що картопля своя. Все інше — з магазину. Коли немає грошей, їй дають у борг. Одержить пенсію на Яну — розраховується. Сама вона 1964 року народження, до своєї пенсії ще далеко. На Яну ж платять як на інваліда дитинства плюс по втраті годувальника і ще на догляд за інвалідом. Разом 1703 гривні. Не так уже й мало як для села. Але на ці гроші живуть усі, проїдають до копійки. Син В'ячеслав у свої 23 роки ніде не працює. Хоча мати каже, що в нього золоті руки. Не працює, а горілку п'є, компанію любить.
— Іноді розізлюсь на сина, не сила вже терпіти ту музику на повну потужність, то гоню їх з хати матом, — гірко зітхає Людмила Михайлівна. — Кажу: совісті у вас немає! Геть звідси!
Так само невідомо куди ділися ті 1500 гривень, що переказали їй люди після публікації статті в газеті.
— Кредити поплатила, — виправдовується Людмила Михайлівна.
Взяла вона кредити у двох банках. Щомісяця виплачує 360 гривень. От, каже, якби ще в якомусь банку великий кредит узять, щоб купити дочці житло. За 8-10 тисяч гривень в Олександрів^ можна сьогодні придбати не розвалюху якусь, а хорошу хату.
— Або якби нам хтось позичив, — каже вона. — Поступово віддали б.
— Ой, Людмило Михайлівно, —«сумніваюсь я. — Чого ж до цього часу не викуплена хата, в якій ви живете? Це ж добре, що господарі все ще чекають. А раптом будуть вимагати? З 1996-го, кажете, тягнеться борг...
— Ну не виходить... Ніяк не виходить... Борги і борги. Виплачу один — тут же другий з'явився, — зітхає вона.
За народження третьої дитини держава дає 50 тисяч гривень. П'ять тисяч Олена одержала зразу, а інша сума розподілена на 36 місяців. Виходить по 1250 гривень у місяць. Ще вона одержує від держави як мати-одиначка. Аліменти на синів дуже малі, гривень сто. Хлопчики ходять у дитсадок, який у селі безкоштовний, бо Олександрівка — чорнобильська зона.
Лічити гроші в чужому гаманці не годиться. І все ж чому сім'я, знаючи, що діти зі своєю 26-літньою матір'ю можуть опинитися без даху над головою, не відкладала хоч потрошку, аби купити хату? Розраховувати, що знайдеться добрий дядечко і подарує житло, гадаємо, не варто. Людмила Михайлівна погоджується, що треба було б так чинити, але... не виходить. Люди ж у селі, з якими бесідували ми, співчувають малим дітям, які з вини дорослих можуть опинитися на вулиці. Про сім'ю ж взагалі відгукуються з осудом.
— Пити менше треба, — кажуть. — І Славику досить байдикувати, жити за рахунок сестри-каліки. «Нема роботи». Хто хоче робить, той знаходить роботу. Не дома, то десь. Трудиться треба!
Хазяїн найманої хати дозволив Олені пожити в ній ще тиждень.
— У Залізному Мосту в мене сестра з вісьмома дітьми теж хати не має, — пояснив. — Ходить по людях. Материна хата — це і її спадщина. Може з'явитися в селі в будь-який день. А на зиму прийде точно. Тому звільняйте квартиру!
— У случаї чого заберу їх до себе, — каже Людмила Михайлівна. — Жили ж год. Правда, тоді Славика не було. Тісно, але куди подітися...
А поки що Лена купила порося. І з матір'ю написали листа до Фонду Леоніда Кучми. Просять допомогти.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №25 (1259)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: діти, будинок, Лідія Кузьменко