Сповідь колишнього наркомана

Зураб увалився до палати, немов хтось уштовхнув його в спину.
- Хеллоу, - і його обличчя розтануло в розкішній посмішці.
Я поклав на підвіконня роман Володимира Богомолова «Момент істини» («У серпні сорок четвертого...») і чомусь подумав: оцього б джигіта в компанію Альохіна, Таманцева та Блінова - героїв твору. Мені здалося, що він би справді пригодився в «Смерші».

- Ви ніколи не лікувалися поряд із наркоманом? Тоді я вам подарую таке щастя.
Присів на акуратно заправлене ліжко у правому кутку палати біля вікна. Не поставив, а жбурнув велику синю сумку, і в ній щось заторохкотіло.
- Ми з вами незнайомі, тому для початку послухайте напівхохла і напівгрузина. Моя мама - з вічних борзнянських селян. Скажу вам - дуже розумна і добра жінка. Будівельник. Почала свою трудову дорогу на одній із комсомольських будов. А далі, як у пісні:

«У бабушки старой на сеновале
Курочка-старушка проживала.
Не знала и не чаяла греха,
Пока не полюбила петуха».

Та «петух» же який - кавказець. У ньому кров текла бурхливою гірською рікою. Джигіт - хоч куди. Мама ж була дівчиною сентиментальною. Може, тому й закохалася в гарячого горця. Весілля зіграли по-кавказьки: було багато гостей, а для них - баранина, лаваші, всіляка зелень. Три доби переверталася з боку на бік вся округа.
Але в кожній пісні є останній куплет. Незатишно відчула себе моя майбутня матінка в швидкоплинно «спеченій» сім'ї. Горець на те й горець, щоб знати гору від підніжжя до засніженої вершини. Сів на колеса. Повертався з поїздки - і знову в дорогу. А я вже «легкоатлетив» в утробі матері. Моя поява на цей світ була радістю для обох предків. Та тільки батько таким побув недовго. Розійшлися ріднесенькі, як дві лісові дороги. Назавжди. Мені тоді було два рочки. Яким клином розкололо їхню сімейну долю, матінка не зізнається дотепер. Але, відчуваю, трапилося щось серйозне.

Мама в мені душі не чаяла. Виростав у достатку. Дострибав до чотирнадцяти.
- Ма, а, ма, чи не вступити мені в ПТУ? - підійшов до неї з надією та з хитринкою.
Благо, в одному великому місті жили близькі родичі по материнській лінії. І посади в них були аховські. Значить, допоможуть. А матінка в сльози. Я ж бо один у неї. І вона одна. Попервах я її жалів, але бажання мати самостійність перемогло. Вона погодилась.

Отже, місто з усіма його звабами. Жити у родичів відмовився - в гуртожитку веселіше й розкутіше. Відчув у собі кров горця. Нерідко закипав, немов необ'їжджений кінь. Кулаки «обкартоплились» - стали круглими. І сила в них била через край. Хоча й отримував і у брови, і в очі, та й сам не пасував. Поламав ногу, руку. Якось зайшли з братвою до кафе. Сидимо, випиваємо. Аж бачимо, чоловік за сусіднім столом відкриває дипломат, а в ньому - пачки грошей.
- Облапошимо?
- А чому б і ні. Погуляємо.

До столу підійшли втрьох. Усе відбувалося миттєво і при повній мовчанці жінки, котра сиділа поряд із багатієм. Я вхопив дипломат - і навтьоки. Думав повеселитися, а зрештою опинився за ґратами на два роки. Болісно про це згадувати - зона є зона. Зазначу одне: мало звідти виходить людей правильних і добропорядних. Навпаки, заплутують власне життя ще більше. Свідчення тому - моя подальша доля.
Чисте і дзвінке повітря свободи у три чорти сп'янило мене першого ж дня. До пам'яті повернулися колишні дружки. Перед очима з'явився гуртожиток, повний веселощів і морального розпаду. Один за одним ожили в свідомості генделики. Повіяло з усіх сторін теплом розкутого життя. І пішло, і поїхало: випивки, бійки, лікарні. Медики бережливо виходжували - то ногу перебиту, то руку переламану, то ніс випрямлять. А оку одному стільки дісталось, що, думав, вискочить - відшарувалась сітчатка, а «шарик» плавав в очній ніші, немов качка в озері.

Спливали роки. Коло друзів розросталось. От тільки «бухати» стало нецікаво. Та й відставати від дружків не хотілося - вони вже давно сіли на голку, високопарно називаючи себе нариками. Зілля добували будь-де і в будь-кого. Для виготовлення ширки використовували макову соломку. Склянка подрібненої сировини - сім кубиків наркоти. Кололись, кайфували. Дівчата, вколовшись кілька разів, зістрибнути з голки уже не могли. А дівчата ж які - діти міської еліти.
- А чи не виловлювали в хибних контактах бацили СНІДу? - цікавлюся.
- Що базікати - було. І не тільки при статевих контактах. З однієї ампули і тією ж голкою сімох - ось.

До речі, про дівчат. Чергова моя лаха якось запросила мене додому. Погодився.
Переступив поріг квартири в начальницькому будинку і відчув, як закипіла в скронях кров - оце багатство! Японські меблі, позолочені австрійські люстри, персидські килими, коньячні, винні та інші набори з богемського скла.
- Хто ж твої предки? - запитую.
- Мама так, ніхто. Якщо чесно - папина прислужка. Папа ж... Та ось...

І вона поклала на стіл велике фото. На передньому плані - Щербицький, Ляшко, Валентина Шевченко. Трохи далі - в глибині знімка, посміхається Кравчук.
- А папіньку бачиш? Я - копія.
Шукав недовго. Кругле одутлувате обличчя, великі випнуті очі, темне прилизане волосся, від піджака хоч і віє чимось старомодним, зате які лацкани, сяє орден Леніна.
- Заспокойся, Бога ради, я - дочка «міністерського портфеля».
- Чому ж сіла на голку? Чого тобі не вистачає?
- Сумно в цьому шикарному бедламі. До речі, голка з собою? У мене є класна...

Леля впристрибку зникла в своїй спаленці-почиваленці.
- А я тут, - метеликом улетіла до кімнати Леля. - Давай...
І ми вкололись. Блаженство прийшло через кілька хвилин. Наступив кайф.
Знав я ще одну жінку, покинуту чоловіком-алкоголіком. Які в неї дітки! Мама - на-рик і самогонниця. Державі вона не треба. Чоловікам теж. Хоча... Тільки на початку варила самогон на продаж.
Дзвеніла в квартирі копійка. Потім потрапила під ковпак одного ментовського капітана, котрий «боровся» з реалізаторами наркосировини. А «боровся» як - відбирав соломку і через посередника передавав для переробки Тетяні (самогонниця буде помовчувати). Вона її варила і збувала. За кубик платили суму - рівнозначну вартості пляшки горілки. 80 відсотків виручки йшло «хранителю» порядку, решта - її.

Я внутрішньо протестував проти горе-капітана і хотілось мені помститися за цю жінку-бідолашку, але розумів: за помстою - знову зона.
Грім прогримів неждано-несподівано. Якось із братками вдарили по пивку, а потім укололись. Дозу наркоти я не нарощував на відміну від дружків. Але й на цей раз відчув прилив безтурботності та блаженства. Ейфорія. Опущення до раю. Душевна невагомість.
Проте це тривало недовго. Почалась трясовиця: плечі викручувало колінвалом. Голова ледь-ледь трималася на шиї. Руки, наче годинникові маятники. Ноги немов тримали на собі багатопудові гирі. Усе тіло тремтіло. Перелякався пізніше, коли почали залишати сили. Протверезівши, зрозумів, що з голкою чи наркотою заніс у кров бруд. Здавалось би - зупинись! Так ні ж. Потягнувся знову до голки. І на цей раз невдало. На всьому тілі, на обличчі виступили крупні чорні плями. Зачухався до крові. Ледь не плакав. Але біда - не біда, якщо погане минає. Господь милував - залишився живим.

Щось подібне переніс і після чергової дози. Ось тут і замислився: куди кочусь, навіщо знущаюсь над житушкою-то своєю? У свої тридцять виглядаю стариком. Обличчя - чорне, очі запали, губи, немов обдерті качани кукурудзи.
Вирішив твердо: досить!
- Що у вас на цей час лишилось? - запитую.
- Де там. Скільки пережито, скільки бачено-перебачено! Здоров'я розгублено. Купаюсь у бідності, як курча в окропі. Уже п'ять років не колюсь. Люблю покурити, насолодитися міцним чаєм, потягти склянку самогону. Хотів би мати постійну роботу - нема. Пропонують, але не влаштовує заробіток. А я ж іще неодружений. За що куплю своїй коханій обручку, фату, і за що накрию весільний стіл? Та в мене є вихід. Після зими та весни настане літо і я помандрую по городах у пошуку макової соломки чи молочка. Знаю, мої колишні дружки у великому місті щедро за цю сировину заплатять. Готівкою. Виручене витрачу на одяг, взуття. Щось куплю матінці, дядькові. Щось відкладу про запас. Треба ж зібрати здоров'я, розгублене на помилкових дорогах. А за пігулку нині копієчку давай. Хочу створити сім'ю. І та будь проклятий нарколоходром...

Зураб після тривалого ходіння по палаті трохи захекався, а тому важко присів на ліжко. Не минуло й п'яти хвилин, як він уже хропів. Цікаво, що снилось цій багатостраждальній жертві наркоманії.

Монолог колишнього наркомана записав Михайло Маг, тижневик «Деснянська Правда – вільна»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.