«Ми були гарматним м’ясом» - каже колишній миротворець із Чернігова

Наш земляк і співрозмовник Максим Овручевський - капітан міліції, керівник сектору і старший інспектор Укрбюро Інтерполу МВС України в Чернігівській області. Свого часу йому довелося побувати і в ролі миротворця в одній з т. зв. «гарячих точок». Саме спогадами про той період свого життя він і погодився поділитися з читачами.

Інтерпол - що воно таке?

Справді, що? За радянських часів це слово зустрічалося здебільшого на сторінках рідкісних детективних романів зарубіжних письменників, виданих в СРСР. Насправді ж, нічого особливого (принаймні так стверджують люди, які у ньому працюють). Наприклад, Сектор Укрбюро Інтерполу МВС України в Чернігівській області складається лише з двох осіб, які займаються розшуком викрадених за кордоном транспортних засобів, поцуплених з музеїв культурних цінностей, а також - зниклих людей, проводять опізнання неідентифікованих трупів. Співпрацюють «інтерполівці» з іншими «силовиками»: прокуратурою, СБУ, а також - митниками та податківцями.
Та цього разу Максим погодився поділитися спогадами не як теперішній інтерполівець, а як... колишній миротворець. Про свою ж роботу в Інтерполі сказав лише оце: «Багато хто вважає, що Інтерпол - це якась надструктура. Насправді ж, це звичайний відділ, який займається «земними» питаннями. Для того, щоб стати співробітником Інтерполу, необхідно мати досвід оперативної або слідчої діяльності, добру фізичну та психологічну форму. Важливим нюансом є володіння однією з трьох мов міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу - англійською, французькою чи іспанською.

На Балкани миротворцем

«Їхав я до краю Косово працювати перекладачем, що було одним з головних завдань, - розповідає Максим. - Після навчання у Національному університеті внутрішніх справ та праці слідчим в чернігівському міськвідділі міліції, хотілось отримати міжнародний досвід, вдосконалити знання англійської.
І ще одне. Щоб потрапити до миротворчого контингенту, необхідно було отримати дозвіл від батьків...
У Косово обов'язків стало більше. Я мав охороняти та видавати зброю, бронежилети, щити, каски. Ми з колегами проводили стрільби, виїжджали на тренування, перевіряли будівлі на предмет вибухівок, наркотиків. Якщо треба, викликались кінологи з собаками. Нелегко було. Там, у кожному будинку зброя, її тримали без будь-яких дозволів. Тамтешні мешканці здебільшого заробляють «криміналом», продажем забороненого: наркотиками, зброєю, викрадених автівок».

17 березня 2008 року всі інформагентства світу подавали «смажену» новину про те, що миротворчий контингент в Митро-виці декілька годин піддавався обстрілу з боку місцевого населення. В результаті заворушень десятки миротворців були поранені. Загинув і один українець. Досі незрозуміло, чому українські миротворці разом з колегами з інших країн перебували підобстрілом без будь-якої допомоги з боку міжнародного командування.
Пригадуєте ту історію? Події «закрутилися» в місцевому суді, де персонал був як албанський, так і сербський. Квота для албанців була більшою, тож серби лишились невдоволені цим і захопили приміщення суду. Після чого було прийнято рішення, щоб миротворці звільнили будівлю суду.
Наш підрозділ вивів з будівлі людей (ніякого опору з їх боку не було). Їх посадили в машини, щоб везти в Приштину, але... Все що відбувалося далі, було ретельно спланованою провокацією.

Завищала сирена, зібрався натовп навколо суду. Невдоволені серби заблокували дорогу, почали атакувати. Кидали саморобні гранати, що містили цвяхи. А ми були... гарматним м'ясом.
Одна граната закотилась під щит, яким співробітник прикривався, і розірвалась... Була зачеплена артерія, поранений втратив багато крові. Його відвезли до шпиталю, але, на жаль, там нічим не змогли допомогти. Загиблий був родом з Тернопільщини. Ще п'ятеро хлопців залишились інвалідами. Що цікаво, наші керівники самі ховались за хлопцями, за БТР. Дозволу на відкриття вогню у нас не було. Натомість було лише роз'яснення: кожен особисто приймає рішення щодо цього. Мали право використовувати шумно-світові гранати і газові. Але все одно, не можу зрозуміти: чому був такий наказ, що призвело до жахливих результатів.
Сумно згадувати. І все ж таки Косово залишився важливим етапом у моєму житті - і професійному, і на шляху становлення як особистості.

Ксенія Галько, тижневик «Чернігівщина» №20 (243)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.