Петро Бондарєв: «Ніколи не пошкодував, що пов’язав свою долю з Черніговом»

З дитинства — в бій

Останнім мирним днем 1941 року була субота. Після звичайного трудового тижня мільйони радянських людей відправилися відпочивати. Тишу ночі, по—літньому теплої, запашної, у багатьох містах і селах порушували щасливі голоси молодих людей, які святкували свій початок дорослого життя. Серед них був і одесит Петро Бондарєв. Попереду був вступ до вузу, студентське життя… Але почалася війна… Петра призвали до армії на другий день війни і направили до військового училища. Але недовго вчорашні школярі освоювали військові науки, треба було захищати рідне місто.

Оборона Одеси

10 серпня бої йшли вже на околицях Одеси. Курсантів озброїли гвинтівками і відправили на першу лінію оборони. Пляж «Лузанівка» — улюблене місце відпочинку одеситів, нерідко тут бував і Петя Бондарєв. На лузанівській лінії юний одесит прийняв свій перший бій. Оборона Одеси тривала до 16 жовтня. І всі ці дні і ночі курсантський батальйон був на передовій, у першій лінії оборони. З Одеси вони йшли останніми.

«Ніколи не забуду подвиг моїх однополчан»

— 16 жовтня нас завантажили на кораблі і відправили до Севастополя. З нас, чорноморців—захисників Одеси, організували десять морських батальйонів по 800 чоловік і відправили на першу лінію оборони. 30 жовтня німці почали перший штурм міста. Атаки повторювалися безперервно. Тільки за 7—8 листопада наш 18—й полк відбив 11 атак. І треба сказати, що ми показали, як вміють битися радянські моряки. Коли ми йшли в рукопашну, німці відразу розверталися і тікали з поля бою, між собою вони звали моряків «чорна смерть». Чорна, тому що у нас були чорні брюки, чорні бушлати. Ніколи не забуду подвиг моїх п’яти однополчан, які ціною свого життя не дали прорвати німцям нашу оборону. Обв’язавшись гранатами, моряки кинулися під ворожі танки. Всі загинули, але німці не пройшли. Вже значно пізніше я дізнався, що один з цих героїв — Іван Красносельський із Чернігова. А тоді ми навіть не завжди знали, хто з тобою поряд йде в атаку. Адже наші батальйони формувалися з різних частин.
8 листопада я отримав важке поранення і контузію. Мене відправили до госпіталю в Новоросійськ. Саме ця контузія і не дала можливості мені в подальшому стати кадровим військовим.

Сухопутний фронт

Після госпіталю Петро Бондарєв потрапив у бригаду морської піхоти.
— Наша морська бригада брала участь в обороні Москви, — розказує ветеран, — а потім нас перекинули на найпівнічніший фронт — Карельський.

Морська служба

Наприкінці 1942 року вийшов наказ повернути моряків на кораблі. На початку 1943 року в СРСР по ленд—лізу від американців надійшло 10 тральщиків.
—Я потрапив на тральщик Т—116 спочатку рульовим, а потім начальником відділення рульових і радіометристів. І почалася моя служба на Північному флоті. Тральщиків часто називають орачами моря. Головна наша задача була — очищати моря від ворожих мін, щоб забезпечити безпеку судноплавства. Ще три роки після війни ми були на військовому положенні, і лише коли наші моря були повністю очищені від мін, для нас закінчилася війна. За роки війни наш тральщик потопив три німецькі підводні човни. За це всю нашу команду нагородили орденами.
Багато хто говорить, що на війні найстрашніше — рукопашна. На флоті я зрозумів, що найстрашніше — це коли тоне корабель зі всією командою, а ти не можеш допомогти своїм товаришам. Я був учасником трагічного конвою «Б—5», коли на наших очах німецькі підводні човни торпедували і потопили два наші тральщики і пасажирський транспорт «Марина Раскова». Загинули екіпажі кораблів і пасажири — полярники, які слідували до Діксону. Це дуже жахливо і боляче.

Парад Перемоги

Перемогу Петро Артемійович зустрів на Північному флоті. І в числі найкращих військових брав участь у Параді Перемоги, що проходив у Москві на Красній площі 24 червня 1945 року.
— Кожний фронт виставляв на парад свій зведений полк, у тому числі і Військово—морський флот, — згадує Петро Артемійович, — у наш морський парадний полк відібрали по 200 моряків з Північного, Балтійського, Чорноморського флотів, а також по 200 з Дніпровської і Дунайської флотилії. Ми довго тренувалися. Всі фронтовики не вміли ходити парадним кроком (не до парадів було на фронті), але для моряків це особливо важко. Під час морських походів звикаєш до качання, і виробляється особлива «морська хода». Отже довелося попотіти.
Запам’ятався сам парад. Наш морський полк був передостаннім. Після нас йшла колона солдатів, які несли 200 опущених прапорів і штандартів розгромлених німецьких військ. Ці прапори під дріб барабанів були кинуті на спеціальний поміст біля підніжжя Мавзолею Леніна.

З трибуни нас вітали члени уряду. Навіть дощ, що йшов цього дня, не зіпсував святкового настрою. Правда, у зв’язку з поганою погодою, літаки не випустили в повітря. А ось зведена кінна бригада, артилерійські, мотомеханізовані, повітрянодесантні і танкові частини і підрозділи пройшли Красною площею. Ми так хвилювалися, був такий емоційний підйом, що практично не відчувалося, що стоїш під дощем.
Після параду ми ще тиждень відпочивали в Москві, а потім нас відправили до місця служби. На Північному флоті я прослужив до 1948 року. А до Чернігова потрапив абсолютно випадково. Їхав у відпустку до Одеси і під час пересадки в Ніжині познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У Чернігові довгий час працював у ЧВВАУЛ, а потім викладав математику в Чернігівському технологічному університеті. І ніколи не пошкодував, що пов’язав свою долю з Черніговом — найчарівнішим містом у світі.

Олена Березкіна, тижневик «Чернігівські відомості» №15 (996)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.