150 дворів, 506 жителів знищили за один день

Березень 1943 року у Клубівці Ріпкинського району був надзвичайно теплим. Сніг на полі та у лузі розтанув, лиш де-не-де у лісі залишились білі острівки. Весна була теплою і ранньою.
У неділю, 14 березня, хтось, пізно попоравши худобу, снідав, хтось прокинувся до світ сонця і рано обідав, хтось тихо молився у церкві за спасіння сім'ї, села, країни. Всі були спокійні і водночас ніби до чогось готувались... Того дня Клубівка згоріла у страшному вогні. До вечора села не стало. Повністю воно так і не відродилося.
Свідків тих подій у Клубівці залишилось чоловік з двадцять. У війну вони були дітьми.

«Особливо жорстокими були яриловичці»

Майже на краю села живуть Марія та Михайло Чучваги. Обоє родом з Клубівки. Після страшної неділі, 14 березня, їм пощастило залишитися в живих.
З великої, шість чоловік, сім'ї Марії вижили тільки двоє —вона, найменша 5-річна Марійка, та мама. Палили у неділю. А напередодні у суботу надвечір у шибку хтось постукав.
— Хазяїн, завтра вас палити і бити будуть. Я можу вивезти, — сказав незнайомець.
— Хто нас палитиме? За що? — уголос подумав батько. Чоловік той пішов до сусідів, але і там його не послухали. Хто то був? Звідки знав, що назавтра Клубівка перетвориться на попелище? Невідомо. Темно було, і ніхто не розгледів, як він виглядав, місцевий чи ні.
На ранок у село зайшло 36 машин карального загону. Перша хата спалахнула годині о десятій. Вже до заходу сонця у селі залишився тільки один будинок — місцевого поліцая. Люди горіли живцем, дітей кидали у вогонь, кого знаходили, розстрілювали.

— Батько ще раніше вирив недалеко від хати окоп буквою «Г». У неділю з самого ранку почали переносити туди речі, подушки, одіяла, продукти — борошно, зерно.
Ми вже сиділи всі в окопі, як батько визвався — піду, говорить, постіль ще принесу. Середній брат, Олексій, пішов з ним. Довго, помню, їх не було. Тоді вже сестра визвалась піти та подивитись, де ж мужчини пропали.
Не вернулася і сестра. Мама мене, малу, оставила в окопі. Вже потім розказала. Усіх трьох — батька, брата, сестру — та ще сусідів поставили у шеренгу поперек дороги. Наказали йти вулицею, у бік сусідніх Пізнопал. Їм стріляли у спину. Впали, як один.
Михайлу Павловичу на той час було 12. Як і за що палили Клубівку, пам'ятає добре.
— За кілька днів до того у село зайшли партизани. Вони ховалися по людських клунях. Одного дня у село прийшли німці, партизани пропустили їх, але потім почали стрілять. Кілька німців врятувалися і втекли до Нових Яриловичів, де був штаб.

— Я чула, що партизани розстріляли машину з якимсь німецьким начальством, — додає Марія Михайлівна.
— У неділю вранці ми з товаришем побігли у луг. Бачимо — німець мертвий лежить, — продовжує Михайло Павлович. — «Ой, Гришо, тікаймо! — кричу другу. — Бо за одного розтріляного німця десять наших обіщали унічтожать». Та тікать уже було нікуди — Клубівка горіла. Забіг до хати, кричу: «Мамо, село горить». Баба кинулася закопувать зерно, гречку. А сусід, старий дід, до неї: «Лісавета, тікай!». Баба з двома малими внучками два дні по болотах ховалась.
Люди тікали у яри, знаходили хованки у лісі. Але старих, а особливо з дітьми скрізь виганяли. їм було важко заховатися. Малим закривали роти, аби ті не плакали. Діти червоніли і синіли від здушеного плачу.
Через невеличку кладку люди тікали до сусіднього білоруського села Абакуми. Свої, українці, втікачів не пускали, боячись розправи. Хтось вистрибував уже з палаючої хати в чому був. Розповідають, що два брати тікали один у валянках, інший у теплій свитці. Дорогою хлопці мінялись між собою. Так і не замерзли.

— Хто палив Клубівку — свої? Німці?
— Ой, онучко, вони були у чорних формах з черепами на погонах, а говорили по-нашому. Всі свої. Німців була жменька, вони токо прикази роздавали. Палили, стріляли, топтали і душили свої своїх. Особенно жестокими були яриловичці. Змєталі усє. А на другий день, у понєдєлак, на конях та возах у Клубівку приїхали люди з Нових Яриловичів. Вони забирали все, що не погоріло. Як вовки, бігали по попелищах. Подушки, постіль, мєбєль — ні з чим не розминалися.
— Одна жінка розказувала, шо вже пізніше прийшла до своєї родички у Яриловичі. Шось попросить хотіла. А тоді побачила там свій гардероб і мовчки пішла. Свій забирав у свого, — добавляє Марія Михайлівна. — А німці якісь людяніші булі. Знаю одну історію. Німці вели на розстріл чоловік з двадцять. Серед них і жінка з немовлям на руках. «Не гуд, матка», — промовив один з наглядачів, різко дьорнув молодицю за руку, і та покотилася у кущі. Врятував її.

«Я лежала лицем до землі, а наді мною стікали кров’ю мама, сестра, брат»

Одним-одна залишилася після війни Марія Свєточна. Дивлюсь на бабу Марію і згадую слова Довженка: «У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди».
Якимось дивом куля не зачепила 14-річної Марійки.
— Вночі, перед тою страшною неділею, мені наснився сон, — згадує Марія Луківна. — Білі бугаї бігали по хатах і людей ганяли. Вже тоді поняла, що то поліцаї у білих пов'язках, які вони носили. А потім до нашої хати вскочив вовк і пообкусував матері всі пальці до крові.

Уранці матка спитала, чого я так кричала уночі. Вислухала мій нічний кошмар. А тоді зжахнулася: «Не жити нам, доню».
Я, брат, сестра і матка жили біля кладбіща. Як побачили, що хати горять, утєклі у луг. На плечах якась свитка, на ногах які-не-які валянци. А подружка моя, бідна-бідна, вона тікала в одній сорочці й боса. А бєгті нельзя було, стрєлялі вельми. Над нами літав самальот, обстрілював людей. Ми ледь да даліни доповзли.
Та не дійшли Свєточні до своєї цілі. Поліцай у чорній формі з хрестами приставив до них автомат. Вони лежали рядком і не ворушилися.
Тра-та-та-та-та! — пролунала автоматна черга. Кров бризнула у всі боки. Задоволений вбивця пішов далі, несучи з собою смерть і жах.
Марійка лежала і боялася поворухнутися, а навколо солодкий запах крові та гіркий пороху змішались між собою — так пахне війна.

— Усю сім'ю, гад, перебив. Нікого живого не осталось, а я поповзла далі. По дорозі пристала до якоїсь бабки. Одною страшно дуже. Та відганяла мене. Не пускала. Йді, каже, звідси, — Марія Луківна втирає заплакані очі. — Добралася до Нової Паперні, прошусь до хати. Не пускають — і нам те буде, шо й вам, кажуть хазяєва. Нашо я живою осталась?! Тоді вже берегом-берегом, перекладами перейшло нас чоловік двадцять через річку до Білорусії, у Абакуми.
Де я тільки не перебула. У начальника НКДБ корів доїла, дітей няньчила. Всього дісталося. После тої неділі, коли осталась одна у цілому світі, місяць навіть не плакала. Як ступор якийсь. А тоді наче прорвало мене. Та... плач не плач, а жити якось треба. Так і ходила по людях, а тоді познайомилась із своїм чоловіком, таким самим сиротою, як і я.

Суп варили у фашистських касках

Разом із старенькими виходимо на вулицю. Весняне сонечко вже починає пригрівати, але ще по-зимовому холодно. А навколо сніг, лід. Мостимо куфайки на лавочці, сідаємо. Потроху сходяться сусіди. Бабусі починають згадувати ту весну.
— Аби тоді було так, як зараз, повимерзали б усі, — зітхає Марія Шабовта. — А так якось пережили.
Страшна неділя пройшла, карателі поїхали далі. А клубівцям треба було далі жити. У селі, у лузі, у лісі з'явилися десятки землянок. Люди жували перемерзлу картоплю, яку б у кращі часи і худобині не давали, збирали травки, корінчики.
— Не було ні ложок, ні тарілок. Мішали палками. їли руками чи просто сьорбали. А суп, картошку чи якусь кашу варили у фашистських касках. Не було нічого, — приєднується до розмови Єфросинія Кравченко. — У землянці жили не один год, поки хату відстроїли.

— А ми з мамою у землянці жилі більше пяті год, — згадує Марія Чучвага. — Матка сама її рила. Спочатку малу, а тоді большу, большу. Вона ходила до річки і таскала відти брьовна, викладувала стінки. І стульци, і столи самі збивали. А сначала гоплям викладали усе, шоб тепліше було.
— Люди ходили по лісах, дворах, шукали своїх корів, — каже Михайло Петрович. — Одна жінка у сусідньому селі свою найшла.
— А десь через год старший брат, він на фронті був, присилає пісьмо: «Я за вас, мамо, отомщу». І вислав три тисячі, аби ми шось купили. Та грошей у конверті не було. Так ми і не добилися, де вони. А з войни він уже не повернувся. Так ми з мамою вдвох і остались, — тремтячим голосом каже Марія і витирає сльози краєчком рябої хустки.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №14 (1248)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.