Перед смертю віддала сина двоюрідній сестрі

Богданчик Осадчий ще дуже маленький. У свої рік і сім місяців він знає найнеобхідніші слова: мама, папа, діді, баба, ам, грається з машинками й казковими звірятками, ходить хвостиком за мамою і татом. Ганна й Олег Кошові з Ніжина стали для хлопчика найріднішими, отими мамою і татом. Дитина ще не знає, що та, яка привела його у цей світ, два місяці тому померла, перед кончиною сказавши двоюрідній сестрі: «Хочу, щоб Бодечку забрали ви. Щоб дитина була вашою».

Ніна дуже хотіла дитину

— Ми з Ніною двоюрідні, — каже Ганна Володимирівна. — Її мама Софія Василівна була рідною сестрою моєї матері, моєю хрещеною. І хоч росли ми в різних селах, вона — в Заньках, я — в Малій Кошелівці, і я трохи старша за неї, дружили, рідними були.
Ніна закінчила Ніжинське медичне училище, поїхала за розподілом до обласної дитячої лікарні. Працювала у дитячій патології, а потім у гнійній хірургії. У роботі була дуже сумлінна, дорожила нею. Коли настали важкі часи, перестали платити зарплату, залишила Чернігів і приїхала в Ніжин. Три роки була без роботи, перебивалася усяким підробітком. А тоді подруги покликали її назад, у Чернігів. Влаштувалася у протитуберкульозний диспансер. Одержала ліжкомісце в гуртожитку заводу автозапчастин. Коли досягла 25-річного медичного стажу, пішла на пенсію за вислугою літ. Мабуть, підштовхнула до цього хвороба, про яку Ніна ще й не здогадувалась, але вона вже забирала в молодої ще людини сили. Наша Ніна до того часу жодного разу не була на лікарняному. Після всього, що сталося, мимоволі думаєш: як же воно так? Була здорова-здорова, а в 35 літ — уже невиліковно хвора. Коли звернулася до лікарів, їй лікували спину, нирки. Про серйозну хворобу заговорили, лише коли вона була на п'ятому місяці вагітності.

Ніна мріяла про дитину і, завагітнівши, була щаслива. І ми раділи разом з нею. Можливо, вагітність і стимулювала ріст пухлини. Носила вона дитину важко. Їй пропонували зробити штучні роди, але вона відмовилася.
— Без дитини мені життя не потрібне, — сказала.
13 травня 2008 року в онкологічному диспансері їй видалили пухлину. Запевнили, що прибрали все. Хірург так і сказав:
— Усе чисто, усе добре.
Через сім днів Ніну виписали з лікарні. Вона соромилася свого стану, калостоми в боці, своєї немічності. Гуртожиток є гуртожиток, наодинці тут не залишишся. До того ж почалися болі.
— Мені погано, — жалілася Ніна.
Знеболюючих не приймала, боялася зашкодити сину, який ось-ось мав з'явитися на світ.

«Богдан, 2600»

— Ніна дуже чекала народження свого Богданчика. Від кесаревого розтину відмовилася, народила його природним шляхом і вже через десять хвилин після пологів надіслала нам SMS-ку: «Богдан, 2600».
Це було 12 серпня 2008 року, а 19-го, на Спаса, ми з квітами і подарунками поїхали зустрічати її з сином. Хлопчик був дуже гарненький, справжнє янголятко. Я взяла його на руки — крихітний живий клубочок, беззахисний і рідний.
Треба було повертатися до Ніжина, ми хвилювалися:
— Як же ти, Ніночко?
— Нічого страшного, — заспокоїла нас. — Їдьте. Буду вдома з Бодиком. Усе гаразд. Не хвилюйтесь. Тут подруги, куми. Я не сама.

Я все життя працюю в торгівлі. І нині в молочному павільйоні на базарі. У кожну вільну хвилину їхала в Чернігів, до Ніни і Бодика. Треба було оформити всі документи, зареєструвати хлопчика, справ багато. Їй з коляскою по місту на далекі відстані рушати не просто. От я й допомагала.
Годувала вона дитину тільки три дні. Молоко було, а сил — нема. Худесенька, слабесенька... Перейшли на штучну годівлю. Апетит у Богданчика був хороший. А його мама танула на очах.
Через сорок днів після пологів ми пройшли в Миколаївській церкві біля обласної лікарні обряд введення матері в храм, а 20 вересня охрестили нашого Богдана. Кумою Ніна взяла мене, а кумом — мого рідного брата Миколу Лозинського.

А в жовтні вона пішла на нову операцію. Прибрали калостому, зашили бік. Запевнили, що все в неї в порядку.
Дитина в цей час була у нас. На третій чи четвертий день після операції Ніна приїхала за сином, забрала в Чернігів.
Саму її ніколи не залишали. Допомагали подруги, уся наша рідня. Прали, прибирали, гляділи дитину, підтримували в усьому.
А Ніні все гірше й гірше. Перед Новим роком стало зовсім погано. Температура висока, постійні болі.
У лютому їй призначили хіміотерапію й опромінення. Нічого не допомагало. Слаба, немічна, вона вже нездужала ходити. Ми їздили в Чернігів, як на роботу. А їй усе гірше й гірше.
— Збивайте температуру, — радили лікарі.

А вона, сама медик, так гірко їм у відповідь:
— Чим? Палкою?
У кінці травня ми забрали до себе Богданчика, а 2 червня й Ніну. Олег гнав машину на великій швидкості. Боялися, що не довеземо живою.

Помирала в тяжких муках

— Дивитися на її страждання було неймовірно важко. Губилися в думках, як допомогти, полегшити її муки. Вдалися до лікування народними методами. Уколи робили в праву руку й ноги, бо на лівій руці від наркозу вени згоріли. Дотримувалися суворої дієти. Багато чого їй було не дозволено.
З обліку в Чернігові ми її зняли. Клали в онкологічне відділення в Ніжині. Лежала вдома.
У травні, коли забирали Богданчика з Чернігова, Ніна попрощалася з сином. Дуже плакала. А в Ніжині ми весь час приносили до неї дитину. Вона бачила його перші кроки. Бодик зробив їх за тиждень до року. Олег переповив його під ручками рушником, і хлопчик пішов! Та так швидко! І залився веселим сміхом... І перші слова — мама, а тоді чомусь діді теж вимовив у рочок.
У Ніни вже не було сили приголубити синочка. Тільки сльози лилися з очей.
У вересні їй призначили наркотики, але вже ніщо не знімало страшного болю. Коли на місці операції виросла нова пухлина, а тоді прорвала, лікарі сказали, що це вже кінець. А вона прожила ще чотири з половиною місяці. Промучилася...

Бодика ми фотографували цифровим фотоапаратом, показували знімки Ніні, розповідали, яка хороша дитина росте, що вміє, що говорить, що їсть, що любить. Десь днів за чотири до смерті вона попросила:
— Не розказуйте. Нетреба. До останньої миті благала:
— Допоможіть...
2 лютого перед світанком Ніна відійшла. Нам зателефонували з лікарні:
— Приїдьте, допоможіть перенести в морг.
Тоді випав великий сніг. Рухатись вулицями було важко.
Колись, розуміючи, що залишилося їй недовго, Ніна попросила мене, щоб поховали її в Заньках, поруч з матір'ю.
— Воля твоя, — сказала я їй. — Але ми з Олегом не вічні. Колись на твою могилу носитиме квіти Богдан, то, може, краще в місті, на Фрунзенському кладовищі?

Вона помовчала хвилинку і погодилася.
— Мабуть, така вже моя доля, — мовила. — Жила між чужими людьми і лежатиму між чужими.
І додала:
— Хочу, щоб Бодечку взяли собі ви. Щоб дитина була вашою.
Хвороба висушила її так, що у вимученому тілі неможливо було впізнати красуню, якою була наша Ніна.

«Хочемо взяти опіку над Богданом Осадчим»

Третього лютого рідня поховала Ніну Григорівну, а четвертого Ганна Володимирівна з Олегом Петровичем прийшли до міської служби у справах дітей із заявою по намір взяти осиротілого сина двоюрідної сестри під опіку. Цей процес досить тривалий. Збираються необхідні документи, перевіряється, в яку сім'ю, до яких людей потрапить дитина. Так диктує закон.
Богданчик про це не знає та й навіщо йому знати складні справи дорослих. У нього важливіша робота — він росте! Коли мама на роботі і зайнятий тато, з малим ще одна рідна людина — Галина сестра Оля, ласкава й добра няня хлопчика.
— Ми хотіли усиновити Богданчика, — каже Ганна Володимирівна. — А тоді подумали: нехай він залишиться Осадчим. Нехай знає, що народила його Ніна. Нехай береже її пам'ять. І знатиме, хто йому ми. Для нас же він дуже дорогий, найрідніший, наш синочок. Любимо його безмежно і робитимемо все, аби він ріс щасливий.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №14 (1248)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.