Допоможіть! Горе пригинає до землі родину Мірошниченків

У селі Грабщина Талалаївського району мешкає родина Мірошниченків — мати і дві доньки, обидві — інваліди першої групи. А ще шестирічний онук. Кожен день їхнього життя — випробування. Жінка щодня молить Бога, щоб доньки одужали. Якщо з нею щось станеться, всі троє пропадуть.

Горе пригинає до землі

Грабщина, що входить до складу Поповицької сільради, розташована за 20 кілометрів від Талалаївки. Ще й не по центральній трасі. Село розкидане, неначе хутірцями. Багато порожніх хат. Врешті знайшла дім Мірошниченків. Чистий двір, у ньому походжають качки. Пофарбований ошатний будинок, поряд купа дров. І не скажеш, що хазяїна немає. У веранді і в хаті чистота.
Темноволоса молодичка лежить на кушетці посеред кімнати. То Ірочка Мірошниченко. Їй всього 24, а горя зазнала стільки, що в інших і за життя не буває. Вже два роки, як вона не може ходити, не відчуває тіла нижче пояса. Біля неї клопочуться мати і маленький син Ярослав. Йому лише шість, а він уже знає, як витягати з-під мами запісяні пелюшки. Молода жінка соромиться синочка, адже лежить напівгола. Не відчуває не тільки ніг, а й як оправляється. Навіть на інший бік без сторонньої допомоги перевернутися не може. Її повертає мама Катерина Василівна, їй 50, та виглядає вона старшою. Горе пригинає до землі. Зі сльозами на очах жінка розповідає історію Ірини. Сама Іра говорить: «Мамо, не проси ні в кого помочі. Люди тільки радіють чужому горю». «Цить! — мати до неї. — Світ не без добрих людей!»

— Жили ми з чоловіком добре. Він — зварник у колгоспі. Я — завклубом. Згодом вихователькою в садку працювала. Хазяйство велике тримали, заможно жили. Тільки дітей довго в нас не було. Мені зробили по жіночому операцію, видалили кисту. Порізали добряче. Через дев'ять років після шлюбу з'явилась Іринка. Мені робили кесарів розтин. Дівчинка народилася здоровою. Яка то була нам з батьком радість!
Через чотири роки знов кесареве. Народилась Людочка. На вигляд здорова дитина. Та коли її однолітки пішли, вона не змогла. Кинулися до лікарів, а в неї вроджений порок серця. В три роки з'ясувалося, що вона ще й недочуває і відстає у розвитку. Професор сказав, що це наслідки родової травми. Люда стала інвалідом І групи з дитинства, погано ходить. Розуміє лише найпростіші слова: «на», «дай» тощо. Сама себе не обслуговує, в туалет не проситься, хоча їй вже 20 років.

— Ви не думаєте здати її в інтернат?
— Спочатку медики обнадіювали. Казали, може, переросте. Коли Люда підросла, нічого не змінилось. Та ні про який інтернат я й думати не хотіла. Як це віддати свою кровинку? Краще, ніж я, її ніхто не догляне.
Іра підросла, дивилася за сестрою. Хоча важко, коли в хаті інвалід. От чоловік мій і не витримав труднощів — став випивати. Дійшло до того, що розлучилися. Вже десять років живемо порізну. Він пішов до матері. А я собі слово дала, що без батька виведу старшу доньку в люди.
Обробляли гектар городу, хазяйство, корову, свиней, птицю тримали. Тягла з усіх сил. Доки не зробили мені операцію апендициту. Тобто вже вчетверте розрізали живіт. Він увесь у мене в шрамах (показує). Пішов перитоніт. Думала, помру. Довго лікувалась. Оклигала.

Домашню роботу Іра тягла. Метка в роботі, вона іноді скаржилась, що ноги болять. А як підіймала важке — спина. Попитали у лікарів, чому. А то отложеніє солей, сказали. Час ішов. Іра закінчила школу, вступила в Харківський фінансово-економічний інститут, вивчилась на курсах секретарів. Мріяла ще вступити до Лохвицького медучилища. Аж тут мені діагноз поставили: пухлина в горлі. Лікарі сказали, оперувати не можна, ще гірше наробимо. Поставили на облік у онколога. Тоді Іра затялась: «Я вас, мамо, не покину. Нікуди не поїду. Здам на права. Розживемося». А тут нова «радість». Іра ще зі школи зустрічалася з одним хлопцем. Усе було добре, доки він не дізнався, що вона вагітна. Де та любов і ділась. Рішили від дитинчати не позбавлятися. Так у вісімнадцять років Іра родила Ярослава. Тепер він єдина моя радість і надія.
Хлопчик кмітливий і слухняний. І в мене наче крила росли. Намріяла: куплю Ірі хату в Талалаївці, там їй і роботу легше знайти, і дитину в школу влаштувати, і особисте життя.
Самі косили, возили, дрова заготовляли, хазяйство порали. Вирощену городину продавали, поросят, телят здавали м'ясникам. Купили в хату нові меблі, телевізор, зробили ремонт. Жить та й жить... Навіть грошей на хату назбирали, 40 тисяч гривень, тільки підходяща ніяк не траплялась.

У квітні 2008 року Іра здала на права. Здавалося, до здійснення мрії рукою подати. А через два дні після того, як вона здала на права, вже не могла встати з ліжка. То жалілась раніше, що ноги болять. А то прокинулась вранці і сказала: «Мамо, не можу встати, ноги не слухаються. Я випросила у людей інвалідний візок, найшла машину — і в Київ її, на обстеження, в Інститут нейрохірургії, до професора. Обстежили її на томографі зробили МРТ. Діагноз був невтішний — пухлина спинного мозку. Не хотілося вірити. Повезла її в Інститут раку в Києві. Там зробили нове обстеження. Діагноз підтвердився. Лікарі сказали терміново на операцію. От, виявляється, чого ноги не слухались, то пухлина передавила центральний нерв. Спина зовсім не боліла. Обстеження, операція, ліки і т.д. На все ми витратили всі ті гроші, що назбирали на хату, 40 тисяч гривень. Ще тридцять напозичалися по людях. Взяла кредит у «Приват Банку» в Талалаївці і досі не можу розрахуватися. На все про все пішло 70 тисяч — і ніяких гарантій. На третій день після операції нас виписали. Я запитувала, чому не залишать у клініці хоч доки шви знімуть. Ніхто мене і слухать не хотів. Гроші викачали — і до побачення.
Іру привезла додому напівживу. Її занесли в хату в простирадлах, поклали. І ось вона вже лежить два роки. Дали їй першу групу інвалідності.

Усі співчувають, а допомогти нікому

Ото і не іду до людей за поміччю. Батько Іри тисячу приніс, більше у нього немає. А в нас що? 1000 — пенсія Люди, 600 гривень — Іри. У соцзабезі кажуть, мала пенсія, бо стажу не було. А де тому стажу взятися, як вона через рік після школи в декрет пішла? І моя пенсія по догляду — 600 гривень. З гектара городу пашу тільки 30 соток. На більше ні здоров'я, ні часу немає. А донька від болю і переживань ночами спати не могла. Довелося Ті до цілительки Людмили у Ніжин возити. Возила двічі на тиждень багато разів. А щоб раз найняти машину, треба 300 гривень віддать. Як тиждень — 600.
— Я хоч спати після тих поїздок стала, — долучається до розмови Ірина. — Нам би в Талалаївку, щоб бути ближче до лікарів...
— Масажую доньку, а покращення ніякого. Ми вже два масажери по півтори тисячі купили, космодиск і ліків усіляких. Крапельниці ставили, уколи робили. Возила я Іру в райлікарню. Там подивились і кажуть: «Хай п'є ліки». П'є, а вони ж дорогі. Два роки у ліжку, і пролежні з'являються. Сеча тіло роз'їдає. Купую «Судокрем» — 80 гривень баночка, його вистачає на тиждень. Як їду за ліками чи ще кудись, вдягаю обом донькам памперси, а вони дороженні. В Іри від памперсів алергія. Їй треба вітаміни, а де мені набратися? Домашні яйця, молоко, овочі, літом яблучка. А фруктів ні за що купити. Візьму один бананчик чи лимонку Ірі, а Люда дивиться, і Ярославчик хоче.

Як посадити Іру, може просидіти 3-5 хвилин, далі болі неймовірні. Є у нас інвалідний візок кімнатний. В ньому її і по лікарнях вожу, і надвір. Геть розвалився весь, колесо зламалось. Треба чи ремонтувати, чи новий. Надвір Ірину вивезти не можу, боюсь коляска зовсім розвалиться. Витягти самотужки без візка не можу. Після операції в Іри стався гормональний збій. З 60 кілограмів розповніла до 80. Закрились місячні, з'явилось у грудях молоко.
Щоб отримати нову коляску, мені треба винаймати машину, везти Іру аж у Бахмач на комісію. А це ж гроші. Писали в райдержадміністрацію, щоб дали допомогу. Так дали аж 200 гривень. Ще й відповідь написали, таку, що читаю і плачу. Ви порахували наші доходи, а витрати? Хоч би на один день того, хто ту відповідь підписував, та на моє місце...

Чи піде Ярослав у перший клас?

Пишуть у листі-відповіді, що у нашому селі можна жить. Так хай приїдуть, подивляться. У селі 90 людей, половина з них пенсіонери. Дорога — кам'янка. Магазину вже шість років немає. Автолавка привозить усе утридорога. Газу немає, а в мене прання щодня ціла ванна. Води не наносишся, дров не нарубаєшся. Машина дров 1200 гривень. А ще когось найняти попиляти, порубати, а за це платити. ФАПу у селі немає. За два роки, що донька лежить, фельдшер у хаті у нас не була, їй із сусіднього села п'ять кілометрів треба добиратись. Цього року Ярославу в перший клас. Він — єдина дитина-першачок. З ким його вчитимуть, із старшокласниками? До траси до автобуса як його півтора кілометра доведу, коли цьогоріч в селі дороги були не чищені? Діти з Грабщини кілька тижнів у школу через це не ходили. Людям ні в лікарню, ні в місто не виїхати. Склалися громадою, найняли трактор, і я дала 15 гривень. Більше немає.

«Хай забирають мою

Ірині обіцяли, що років через півтора стане на ноги. Вже два минуло. Треба медичний ходунок, він називається пристрій опорно-руховий МWF-09, та нам його не дістати, немає грошей. То б хоч когось попросила, щоб тримав доньку, а я ноги їй переставляла. Може б, пішла... Незважаючи ні на що, я надіюсь, Ірина одужає. Ходунок необхідний, щоб клітини не відмирали, треба ноги розробляти. Хай би талалаївський невропатолог Грицелія Тодорівна виписала отой пристрій.
Якби хто допоміг нам купити хату в Талалївці, газифіковану, і мені, і дітям було б легше. Уявіть, як онук у школу піде? Це ж треба годину, щоб його відвезти до автобуса, стільки ж, щоб зустріти назад. Якби газ, наскільки б у мене турбот поменшало — і прання сушити, і дров не треба рубати, ні воду гріти, ні хату опалювати. Я б тоді більше часу Ірі приділяла.

Іду в райдержадміністрацію, лікарню, соцзабез чи раду за допомогою. Походжу, походжу навколо і не заходжу, бо знаю — не допоможуть. Тільки розплачуся, розхвилююсь, а мені нервувати не можна. Коли нервую, пухлина збільшується. Буду хвилюватися — вона мене задушить.
Якось не стрималася, пішла в районний осередок БЮТ. Там мене вислухали. І навіть хату для нас у Талалаївці підшукали — невеличку, на околиці, проте з газом. За 40 тисяч гривень. Як я зраділа! Це ж Іру вивезу в ліс подихати. І Люда, якщо вийде з дому, то не заблукає. Городу трохи є. Буду обробляти. Голодні не сидітимемо. Залишилося тільки гроші знайти. У мене — лише борги. Якось народний депутат приїздив у Талалаївку, мене звели з ним. Він вислухав, обіцяв допомогти. Але ще не допоміг. Я кажу районному начальству: хату мою продайте, заберіть. Тільки поможіть не пропасти. Як мене не стане, то Ярик, якщо буде газ, і хату нагріє, і їсти зварить. Він у мене все вміє робити.

Давайте поможем усім миром

Як автор публікації про біду і потреби сім'ї Мірошніченків звертаюся до всіх небайдужих. Давайте поможем усім миром! Рік тому на Чернігівщині налічувалося шість мільйонерів. Що для них кілька тисяч? Є багато тіньових мільйонерів, які приховують свої статки. Не хочете платити державі, дайте нещасній родині. Є люди небагаті, з середнім достатком, але не байдужі. На них і сподіваюся. А разом зі мною і родина Мірошниченків.

Валентина Тимошко, тижневик «Вісник Ч»9 (1243)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.