Програмістка з Новгород-Сіверського переганяє вантажівки з Європи для військових України

Новгород-сіверці, принаймні чимало з них, котрі виїхали за кордон раніше повномасштабного вторгнення чи у ці останні роки, допомагають нашим місцевим волонтерам. Зокрема, часто над­силають допомогу чи переказують кошти волонтерці Олені Бурико. Та є й такі люди, котрі тримають тило­вий фронт у співпраці з великими волонтерськими організаціями.

Анастасія Левдик - випускниця гімназії №1 Новгород-Сіверського. Спершу навчалася у чернігівському політехнічному, а після поїхала до Поль­щі, де у приватному університеті у Вар­шаві здобула спеціальність «комп’ютерна інженерія і програмування». У столиці Польщі дівчина працює за спеціальністю. Та війна змінила життя українців і за кор­доном. У Варшаві разом з поляками вони об’єдналися задля підтримки України.

- У Варшаві десь п’ять волонтерських центрів, де плетуться сітки, і завжди не вистачає людей, - розповідає Анас­тасія. - Звісно, приміщення надають по­ляки чи безкоштовно, чи в оренду. Один такий центр створили і ми з дівчатами. У ньому хтось один координує роботу. Самі основи сіток ми беремо в Польщі - тут є хороша основа, а спанбонд тут є білий, беж і коричневий, то інші кольори замовляємо в Україні. І кожного сезону проговорюємо: може, не знадобиться маскування "літо, осінь" чи "зима, весна". Поляки, хоч і не всі, та підтримують нас. Молодий українець зробив креслення верстату для розрізання тканини. Цим кресленням він ділиться з усіма. Вер­стат змайстрували - за десять хвилин рулон порізаний - бери і плети. Всі люди працюючі (хто тут знайшов роботу, дехто дистанційно з українськими кам­паніями), та свій вільний час у цих цен­трах. Три роки тому - ніби так далеко, і не чітко пригадуєш, щоб ти тоді робив: стільки подій сталося за цей час. Війна вплинула на кожного особисто і на всіх загалом.

От і я не знала б, чим займається Анас­тасія Левдик у Варшаві, якби не соцмережі. Так і вона дізналася про волонтерську організацію, з якою у співпраці більше року.

- В Інстаграм одна знайома українка поділилася інформацією про Благодійний фонд «Лемберг - волонтери» зі Львова, - продовжує дівчина. - Я стала слідкува­ти за їх діяльністю. Ці волонтери пере­ганяють машини в Україну військовим. Директорка фонду збирає кошти на це, співпрацює з кимось. До неї звертають­ся наші захисники зі своїми потребами. Друг директорки з Фінляндії шукає на аукціонах позашляховики, переважно це пікапи. Робить ставку і забирає авто.



А вже хтось забирає ті автомобілі у Гельсінкі. З грудня 2023 року я стала ак­тивно допомагати фонду переганяти машини. З Варшави до Гельсінкі летимо, а забравши авто, паромом дістаємось Таллінна, звідти до Варшави, а потім вже до Львова. Там автівки ремонтують і передають військовим. Вперше, коли поїхали за машиною, у мене не було до­свіду кермування на такі довгі дистан­ції. Краще, якщо їдемо командою, то в дорозі один одного підміняємо. Тепер і я маю досвід. Дві з половиною тисячі кіло­метрів через усю Німеччину, Польщу і до Харкова я проїхала і передала пожежну машину. Тут взагалі була цікава істо­рія. На запит щодо пожежної машини БФ «Атлети для України» (його заснував німецький спортсмен) у маленькому міс­течку на кордоні з Австрією його меш­канці збирали кошти і діти влаштували благодійний спортивний марафон. Коли цю машину купили, то потрібна була людина з категорією С. Якраз у мене є така категорія, бо в школі я освоїла ав­тосправу. Але після школи ні разу не сіда­ла за кермо вантажної машини. Я запи­тала: «Ви не боїтеся, що дівчина приїде за машиною?». Я вже тричі приганяла вантажівки. А засновнику цього фонду болить, що його дід був нацистом, що його країна вела ту війну, і він хоче допо­магати. Це його мотивує.

Два автомобілі БФ «Лемберг-волонтери» передали 58 бригаді. А за минулий рік фонд завіз 29 машин. Один такий пікап було передано фондом підрозділу, в яко­му служить захисник, котрий повернувся до війська після двох років полону.

На рахунку Анастасії Левдик 17 авто, завезених разом з такими ж волонтерами або самостійно, і проїхано 30 тисяч кіло­метрів. Проте це були автівки не лише для «лембергів».

- Я і не знала на той час, що в 58 бригаді служать люди з нашого міста, - зізнається Анастасія. - На один позашляховик знайома скинула гроші, і ми купили цю машину. Інколи я і сама гоню авто захис­никам на донецькому напрямку. І це як завершальний етап: передати автівку. Ми обов’язково за кожну звітуємо. Адже це цільова допомога. Хочу сказати, що у людей є недовіра, бо ж є і шахраї, які, при­кидаючись волонтерами, наживаються. А справжні волонтери безкорисні. Буває запитують: «Скільки тобі платять?». Якщо платять за послуги, то це уже людина працює, і це не волонтерство. У цьому році ми вже перші п’ять машин привеземо у Львів.

Дуже рідко Анастасія Левдик приїздить додому до батьків. Була влітку і у Ново­річчя. У серпні до неї приїздила подружка, то з нею заходили до школи. Там зустріли вчительку Людмилу Валентинівну Сову, з котрою походили по школі. У всіх випус­кників є ностальгія за шкільними роками.

- Вдома класно! - каже дівчина. - Та коли наступного разу приїду - не знаю.
На своїй сторінці у фейсбуку Анастасія завжди відверто пише. Просить донатити на пальне, адже одне авто з Гельсінкі до Львова їде приблизно за триста євро.

«Вишиваю собі сорочку і беру ма­люнок із двох сімейних реліквій. Обидва рушники із різних сіл, ма­ють різну тканину і навіть різний «характер» вишивки. Обидва пре­красні, з різних частин Чернігів­щини - один з маминого села, що на Коропщині, а другий з татових Шептаків. Загалом то розказую я про це лиш для того, щоб ви всі сус­пільно тиснули на мене і я все таки закінчила цю річ, хоча б до кінця 25-го року.

Можливо, навіть буду показувати прогрес. Але це не точно. Бо їхати за кермом і вишивати одночасно не вдається», - написала дівчина, вправна вже не в одному «жанрі» рукоділля.

То побажаймо Анастасії, щоб у неї все вдалося у цьому році і в житті.

Джерело: “Сіверський край”. Тетяна Малай Фото надані Анастасією Левдик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.