Артем Волошин загинув через день після свого 50-річчя

З Алеї героїв у Срібному дивиться з портрета Артем Волошин, справжній Воїн світла: погляд добрих очей
ніби спрямований у майбутнє і вселяє спокій і надію, зігріває теплом. Таким він і був у житті - надійним, щирим, відповідальним. Він працював на землі, зустрічав світанки в полі і не міг намилуватися рідними краєвидами. Любив, коли їхнє подвір’я потопало в квітах і дарував своїй Наталії троянди та орхідеї на день народження. Але понад усе любив свою доньку Марину, свою копію, та і всіх дітей. «Тобі б вихователем іти у дитсадок», - часто, милуючись, як він тішиться сусідськими дітьми, жартувала дружина. Та у кожного своя доля...

* * *

Артем Волошин народився, зростав і мужнів у Никонівці. У його батьків Григорія Артемовича та Ганни Пилипівни було 4 сини і 3 доньки. Артема назвали на честь дідуся. Діти в цій родині рано привчалися до діла, бо інакше батькам би не впоратися із своїм швидким галасливим сімейством, роботою та домашнім господарством. Але це була дружна сім'я, в котрій всі, і дорослі, і діти, готові були допомогти один одному. В старших дітей були свої обов'язки, які вони старанно виконували. Сільська ферма знаходилась поруч з домівкою. Артем дуже любив тварин, тож залюбки бігав туди допомагати мамі поратись. А як підріс - на літніх канікулах був помічником у батька-комбайнера. Так що, коли закінчив Никонівську школу, то вже знав, де він буде навчатись. Здобув професію тракториста-машиніста у Сокиринському профтехучилищі і пішов трудитись у рідний колгосп імені Щорса.

Незабаром прийшов час іти хлопцеві до армії. Артему випала служба у морфлоті, був водолазом. Там військовий гарт проходили сильні і витривалі юнаки. А як демобілізувався - не шукав легкого хліба далеко від рідного дому. Сільська праця для нього була звична, а ще він дуже любив смарагдові простори ярів і перелісків, здавалось, безмежні, аж до небокраю поля, і трудився механізатором залюбки.

А потім познайомився з Наталією із сусідньої Березівки. Вона і стала його долею, а рідне село дружини і йому рідним. Ще з дитинства дуже любив тварин і вмів вправно доглядати за худобою, тож спочатку пішов працювати на сільську ферму.

Згадує ті щасливі молоді роки Наталія Анатоліївна: “У Березівці вважається, що господар той, хто тримає дві корови, і щоб у дворі було повно живності”. Так було і у Волошиних. Артем залюбки працював у домашньому господарстві, а кобила Галка стала незамінною помічницею у всіх справах. Коли купили трактор - вже на городах та сінокосах Артем порядкував технікою. Кому потрібна з односельців допомога - був безвідмовний.

Колишній сільський голова Сергій Коломайко у розмові додав, що Артему ніколи не були байдужі сільські проблеми
- він був завжди там, де народжувалися добрі ініціативи й потрібні працьовиті та вмілі руки. Серед перших трудився на спорудженні сільської лазні і щиро радів добрим змінам у селі. А ще любив співати. У селі тоді активно працювали гуртки художньої самодіяльності і він, попри зайнятість, завжди поспішав на репетиції сільського хору, чоловічого ансамблю, брав участь у концертах.

Як у Березівці стало орендувати землю ТОВ “Батьківщина” працював у господарстві механізатором, а перед війною охоронцем.

26 лютого, на третій день війни, Артем Григорович Волошин доєднався до лав територіальної оборони громади і аж до визволення Чернігівщини ніс там службу. Коли рашисти відступили із чернігівської землі знову повернувся працювати у товариство “Батьківщина”. До 27 січня 2023 року.

- Того дня, - згадує Наталія Анатоліївна, - Артем отримав повістку, і 30 січня ми з донькою Мариною провели його на війну. Підготовку проходив на Житомирщині у навчальному центрі, оволодівав військовою спеціальністю снайпера. У травні уже був відправлений у зону проведення бойових дій на територію Донецької області. Артему на фронт односельці, рідні, друзі склалися коштами і купили автомобіль.

Зв'язок з Артемом в той час був постійний, а коли йшов на виконання бойового завдання, то попереджав, бо там був без телефона. Коли повертався - відразу набирав мене. Я бачила по відеозв'язку, що жили наші воїни майже весь час під відкритим небом, зверху була напнута лише якась брезентина. Літо 23-го було сирим і непривітним, йшли рясні дощі, не було де обсохнуть, одяг посушить, та ще й постійні обстріли. Часто і сама чула канонаду, коли Артем телефонував, - продовжує нелегку сповідь Наталія.
- 4 липня 2023 року під час наступальних дій на позиції ворога на Донеччині отримав контузію, а після лікування знову повернувся в стрій.

Коли з ним спілкувалися - про свою службу не дуже розповідав, казав, що все добре, а допитувався за дім, за Маринку. Дуже цікавився сільськими новинами, господарством. Надсилала відео городу, квітів, кролів - улюблених його тварин. Він все мене просив, щоб я продала корову, бо важко ж самій вправлятися з нею. Та, думаю, як же я продам? Артем так молоко любить, корівка хай буде. Повернеться з війни - домашнє молоко таке смачне...

30 серпня зробив нам з донькою сюрприз, не попереджуючи, приїхав у відпустку. Ми саме пасли череду. Скільки було сліз радості, щастя! І оті дні до 10 вересня злетіли, як мить. Разом з чоловіком вибрали картоплю. А кожен день у нас були гості: брати, сестри, племінники, сусіди, друзі, куми. Всі хотіли побачитись з Артемом, поговорити. Але і вдома, серед рідних та близьких йому людей, і думками, і на зв'язку він був постійно з побратимами. Хоч і не говорив нічого, та тривоги його були написані на обличчі”.

10 вересня провела Наталія Анатоліївна чоловіка в Ромни, де на нього чекав побратим, щоб відправитись знову на війну. Артем говорив дружині, що після відпустки його направлять у зону бойових дій, проте жінка якось серцем не відчувала біди. Інколи і воно мовчить... Так і сталося: їхню бригаду доукомплектували, поповнили і знову відправили на лінію вогню.

Перша група його бойових побратимів пішла на “нуль” - з ними довго не було зв'язку, ніхто про них нічого не знав, та, дякувати Богу, більше, ніж через 10 днів вони повернулися.

Щодня, як і весь час, відколи Артем був на війні, родина чекала тієї хвилини, коли обізветься хоч словом чоловік і татко, брат. Так пройшли вересень та жовтень минулого року...

А тривожні дні листопада Наталія Анатоліївна, здається, пам'ятає похвилинно. 6 листопада після 20-ї години зателефонував чоловік і сказав: “Вночі ми виїжджаємо, беремо по мінімуму, тільки найбільш необхідне. Всі свої речі - документи, телефони - залишаю на місці”. Ніби щось відчував, сказав пароль від телефона. Запитала його: “На який напрямок?” “На Авдіївський”. Защеміло моє серце, знала: там було пекло, про яке щодень говорили у новинах. “Я дзвонитиму, по можливості, - додав, - з чужого телефона”.

Перший раз потому побачила Наталія свого Артема 10 листопада по відеозв'язку. Каже: «Бачу, там темно, сиро. Говорив і весь час нервово палив, переживав».

14 листопада Артемові Волошину сповнилось 50 років. Зателефонував до дружини зранку. “А перед тим я планувала відправити хлопцям різних смаколиків, - згадує ті гіркі миті Наталія, - щоб з хлопцями відмітили ювілей. Та Артем мене відрадив, мовляв, “Нова пошта” туди не доходить. Отож привітала по телефону від усіх нас з днем народження, побажала найскорішого повернення з Перемогою. А тоді вже відзначимо золотий ювілей у родинному колі».
В обід прислав останні світлини.
15 листопада - мовчання.
16 листопада - поза зоною.
17 листопада прийшло їй SMS- повідомлення із частини: “Ваш чоловік не вийшов із завдання”. Яка й страшна та невідомість! Чорна суцільна смуга. Не знала Наталія, коли розпочинається день, коли ніч. Шукала хоч якусь обнадійливу ниточку, за котру можна було б вхопитись. Може ж, обізветься, якусь вісточку подасть...

29 листопада принесли сповіщення. Пропав безвісти... Спочатку Наталія Анатоліївна не знала, що робить, де шукати, з чого почати. Дуже вдячна жінка Артемовим побратимам, які надіслали їй всі його речі, телефони, документи, картку.

І почалися пошуки: заяви, звернення до всіх державних структур та пошукових організацій: до народного депутата В. Зуба, Міністерства внутрішніх справ України, Уповноваженого з прав людини, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Служби Безпеки України.

І скрізь одна відповідь: “У списках серед поранених та загиблих не значиться, визнаний зниклим безвісти за особливих обставин”.

Вже пізніше з офіційного документа дізналася, що 16 листопада о 6 годині їхній підрозділ у складі 4 чоловік вирушив на позицію поблизу ПАТ “Авдіївський коксохімічний завод” для оборони та стримування ворожого наступу. При прибутті на позицію розділились на 2 групи, зв'язок був по радіо. А з 9-ї ранку почався масований обстріл позиції з усіх видів зброї: спочатку мінометний обстріл, потім штурмові дії, артобстріл, скидали боєприпаси з літальних апаратів, обстрілювали позицію з танка... О 16.45 була втрачена позиція і радіозв'язок з бійцями. Їх вважали безвісти зниклими.
Спочатку була інформація, що в полоні, але її ніхто не підтвердив.

- Я все чекала, що ось-ось одного дня прийде якась обнадійлива звістка, що він живий, десь у полоні,
- говорить Наталія Анатоліївна. - Адже він сильний, він мужній, він все подолає. Та 29 травня зателефонував слідчий з Прилук і сказав, що є загиблий із співпадінням з Артемом по татуюванню. Була призначена і порівняльна судова молекулярно-генетична експертиза. Але я все рівно надіялась на диво, все вірила, що співпаду не буде і я далі шукатиму і чекатиму. І дочекаюсь”.
Та дива не сталось. Співпад 99,99 % всіх профілів.
17 липня Артем Григорович Волошин через вісім місяців пошуків, надії і сподівань повернувся до рідної домівки, у рідну йому березівську землю.

- Я й зараз не можу повірити, - витираючи сльози, говорить дружина, - що його вже немає і ніколи не буде. Ще якась частина моєї свідомості і продовжує чекати. Я так звикла до цього за 8 місяців. Ніби він десь далеко, але в якийсь ясний день він відкриє хвіртку і ступить на ганок - високий, сильний, усміхнений, надійний - і в мене ніби гора впаде з плечей”.

* * *
На Алеї героїв у Срібному високі ялини ніби оберігають спокійний сон хлопців. Вони ж так втомились і настраждались від вибухів і смертей цієї тричі розпроклятої Богом і людьми війни, яку принесла на нашу землю русня. Тихо. Тільки вітер наспівує у верхівках колискову та важкі зелені густі віти ронять свої сльози-роси на землю. Під першим сніжком палахкотять яскраві квіти - квіти вдячності, і любові і вічноїпам'яті за той подвиг мужнім чоловікам-срібнянам, котрі полягли на полях битв за нашу свободу і незалежність.
Серед них і Артем Григорович Волошин. Вічна всім пам'ять!

Джерело: “Срібнянщина”, В. Петренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.