97-річний Михайло Воротинський: «Закинув би ціпок і пішов воювати»

«Це перше, що зробив би, якби повернувся назад років на 30-40», — стверджує Михайло Воротинський із Полісся, що на Сосниччині. Та роки тільки додаються — недавно йому виповнилося 97.

Ненависть до ворогів у Михай­ла Павловича давня, ще армійська. Служити випало зразу після Другої світової.

— Перемога — кінець війні. Та не смертям. Коли ми були на роз­мінуванні — на ленінградському напрямку — хлопці гинули десятка­ми. Кожен з них, як і я, ріс у війну. Набідувалися. Тільки б жити. А во­ни помирали. Щодня, — зітхає.
Як сам уцілів, й не знає. Каже: мабуть, просто пощастило, бо те­риторія, на якій працювали, була буквально нашпигована мінами:

— А тепер ті, що там народили­ся, воюють проти нас. Німці під час окупації таких звірств не чинили, як зараз росіяни.

Про окупацію він знає не з роз­повідей — нацистські війська за­йшли в Бендерівку (так раніше називалося Полісся) у вересні 1941-го: Михайлові тоді було май­же 14. Вважав себе дорослим, бо перед війною вже заробляв тру­додні у місцевому колгоспі.

Після звільнення Чернігівщи­ни закінчив школу механізації. Тож, повернувшись зі служби, орав кол­госпні поля вже не кіньми, як ра­ніше — разом із двома братами, а трактором. У жнива пересідав на комбайн. Продовжував працювати і після виходу на пенсію. Має понад 50 років трудового стажу.

Та й взагалі — чим тільки не за­ймався: ковальством, крив дахи в односельців, шив чоботи, фуфай­ки. Був час, коли чи не всі чолові­ки в селі ходили в його картузах — шив і дарував.

— Якби це тепер, став би біз­несменом, — посміхається.

— Дім сам спроєктував і по­будував, — додає дочка Михайла Павловича Віра. Вони з чоловіком переїхали до батька з Обухова Ки­ївської області.

— Чоловік — першим (він тут уже майже 10 років). Я — пізніше: допомагала дочці ростити дівчаток — двох наших внученят.

Попервах трохи непокоїлася: чи справляться чоловіки з хазяй­ством, городом і хатніми справа­ми. Справилися. Бо зять — такий самий трудоголік, як і тесть.

З усіх робіт Михайло Павлович завжди особливо виділяв заготів­лю дров. Дбав, щоб їх було із запа­сом — на кілька зим уперед.



Ще рік тому Михайло Павлович сам рубав дрова


— Минулого року онуки сфото­графували, як він розколює коло­ди. Всі, хто бачив знімок, не віри­ли: невже дідусеві вже 96? — каже Віра Михайлівна.

Їй 71. Найменша з дідусевих дітей — Олександра — на 10 ро­ків молодша. Живе в Українці на Київщині. Троє старших синів (во­ни першими покинули батьків­ський дім), на жаль, покійні. По­мерли через хвороби. Нема і дру­жини — Валентини Петрівни.

— Вони побралися, коли бать­кові був 21 рік, а мамі 17. Вона працювала колгоспною ланковою. Трудяща. Неймовірно добра. При­їдемо допомагати, а вона: «Не по­спішайте. Відпочиньте спочатку. Намаялися, мабуть, у своїх міс­тах». Згадую і плачу.

Дуже мудра. Ладнала з усіма невістками. Завжди була на їхньо­му боці. Зяті її обожнювали.

Із батьком вони жили душа в душу. Ми збиралися влаштувати їм красиве золоте весілля. Та мама до нього не дожила. Всього пів ро­ку. Її не стало в 1997-му.

Батько був щасливий у сімей­ному житті. Може, тому й старість до нього не спішила. Ну й гени звісно. Його мама, наша бабуся, дожила до 92-х років.

Сам Михайло Павлович хоче дожити не до якогось певного віку — до Перемоги.

— Обов’язково доживе! — пере­конані рідні. Вони стараються дару­вати дідусеві якомога більше уваги, щоб кожен його день був радісним:

— Правнучки вивчать нові пісні чи вірші і телефонують йому: «Ді­дусю, слухай концерт». Він посмі­хається, хвалить. Провідують коли хто може.

Усього в діда Михайла 7 онуків і 6 правнуків. На 97-й день наро­дження з’їхалися майже всі.

— Святкували три дні, — посмі­хається моя співрозмовниця. — Бо батько переконаний, що насправ­ді народився 16-го (так йому ма­ма казала), а за паспортом — 19­го. Гостей було чималенько. Навіть із Сосницької селищної ради при­їжджали вітати.

— Бо іменинник дуже позитив­ний, компанійський. Любить лю­дей, і цим притягує до себе, — до­дає Олександра Макаренко, ді­ловод Західного старостинського округу, до складу якого входить Полісся.

Цікавлюсь, чи наливали дідусе­ві чогось міцнішого, ніж шампан­ське: на честь такої дати — не гріх.

— Аякже, — сміється Віра Ми­хайлівна. — Тим більше що він — не любитель шампанського. А горілки може трохи випити. Каже: вона — найкраще, що є, і для апетиту, і для зігріву, і для тонусу.

— А як із куривом?
— На нього — табу з дитинства. Розказував: якось накурився з то­варишами, і мати так «відходила», що й досі не хочеться.

— Може, дієта якась особли­ва?
— Дієти немає. Не готую хіба що гострого, жирного. Бо останнім часом у тата скаче тиск. І ноги бо­лять. Минулого року він навіть без ціпка ходив, хоробрився. Та його сильно підкосила смерть третьо­го сина (24 грудня буде рік, як йо­го не стало). Хоча тримається, не здається.

— Замовляв якийсь подару­нок на день народження?
— Просив: нічого не купуйте, не везіть — усе є. Повторював: усе, чого хочу, — здоров’я і Перемоги.

Запитую, яку зброю хотів би взяти в руки замість ціпка.
— Ну хоча б кулемет, — посмі­хається.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.