Наталія Сопельник: «На війні немає поділу на жінок і чоловіків. Є робота, яку потрібно зробити»

Головний сержант взводу безпілотних авіаційних комплексів 405 окремого стрілецького батальйону, 32 окремої механізованої бригади, молодший сержант, Наталія Сопельник 15 років працювала в успішній івент-компанії. Проте жінка не змогла займатися звичною справою, коли в країні почалося повномасштабне вторгнення і вирішила приєднатися до тих, хто мужньо боронить країну.

Наталія родом з Луганщини, в Київ переїхала після закінчення університету у 2007 році. За освітою вона – філологиня, та останні 15 років працювала в столичній медійній івент-компанії, де пройшла шлях від журналіста до директора. Та після того, як в країну прийшла велика війна, жінка не могла більше робити звичну роботу і замислилася про те, щоб піти служити до війська.

«На той момент я 15 років працювала в медійній івент-компанії, та після початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що там більше не можу працювати. Бо в мене виник когнітивний дисонанс від того, що в мене відбувається в країні і в суспільстві і чим я там маю займатися. Відповідно почала думати, чим я можу бути корисною у війську. Адже на той момент я не знайшла для себе адекватних причин цього не робити, – розповідає Наталія Сопельник. – Дітей у мене нема, батьки живі й здорові, які, слава Богу, можуть за собою самі доглядати. Я зовсім не обтяжена якимось зайвими штуками, то чому чоловіки можуть, інші жінки можуть боронити державу, а я маю сидіти в Києві, якщо також можу приносить користь на війні? Звісно, батьки були не згодні з таким рішенням, але врешті-решт прийняли мій вибір».

Перед мобілізацією пройшла не один військовий вишкіл

Потрібно лише бажання, бо якщо в тебе є мета і ти розумієш, що хочеш її досягнути, то ти неодмінно знайдеш ресурси і сили для цього.

«Коли я прийняла для себе рішення, що мені потрібно бути в армії, виникло питання: що саме я там буду робити? А ще мене дуже тригерив сам процес “вступу” туди, – говорить Наталія. – Я боялася, що ті, хто має відбирати, дивитимуться на мене і казатимуть: “Іди, дівчинко, звідси. Що ти вмієш? Ти там тільки заважатимеш”. Тому, щоб впевнитися в своїх силах, перед мобілізацією я проходила вишколи, тренінги, складала списки своїх скілів, сильних і слабких сторін, підбирала аргументацію, чому я маю бути там.

Перше, що я зробила, – це знайшла в Києві всілякі військові вишколи для цивільних і пройшла їх. Таким чином я намагалася зрозуміти, що собою представляє військова служба і чи потягну я чисто фізично всі ті навантаження. Чи готова я морально та психологічно до цього. Тобто приміряла на себе роль військової, будучи цивільною людиною».

Також Наталя, як, напевно, і більшість жінок, які вирішують піти в армію, приміряла на себе спеціалізацію військового медика. Вона пройшла курси домедичної допомоги та декілька тренінгів з тактичної медицини. Проте одне випадкове знайомство визначило її подальший шлях у війську.

«Я познайомилася з однією організаторкою, у якої виникла ідея, що можна робити жіночі підрозділи аеророзвідки. І на той момент вона шукала собі дівчат, які підтримали ту ідею і захотіли цьому навчитися, – продовжує пані Наталія. – Це був початок 2023 року. Я вирішила спробувати. Пішла на навчання, і на першому занятті, коли взяла до рук той пульт, то я досі чітко пам’ятаю, що в мене був повний розсинхрон лівої і правої руки, зору і голови. Тобто, під час роботи з безпілотниками усі ці органи чуття потрібно з’єднати в одну злагоджену систему, а це зовсім не виходило. Загалом мало хто, окрім, напевно, геймерів, може це зробити з першого разу. Майстерність з’являється з навичками. Особисто для мене – людини, яка жодного разу в житті не тримала геймерський пульт в руках – це стало проектом. Я ж сама з проектного менеджменту. І от у мене є задача, її потрібно розкласти на маленькі складові і вирішувати. А вже по ходу виконання цих маленьких задач, вирішували чи потрібно міняти мету чи потрібно міняти підходи до її здійснення або взагалі треба міняти дорогу. Та добре що все вийшло».

Наталії десь півроку знадобилося, щоб прийняти для себе правильне рішення. Після цивільних навчань з військової підготовки вона знайшла бригаду і отримала відношення до неї. Після чого пройшла базову загальну підготовку і відправилася на проходження подальшої служби у вибрану бригаду. Першим місцем її «бойового хрещення» став Серебрянський ліс. Потім Куп’янськ, після нього більш-менш спокійні Суми, а далі геть не спокійний Торецьк. Офіційно Наталія Сопельник вже півтора року служить в армії, з яких рік – у найгарячіших точках.

«Я знала, що йду на посаду оператора аеророзвідки, і я знала, що мені цього треба вчитися. От після базової загальновійськової підготовки були ще курси лідерства, – розповідає жінка. – І 1 жовтня 2023 року я приїхала до підрозділу вже безпосередньо після всіх навчань та всього іншого. Посадки я не штурмую, але працюю безпосередньо на лінії зіткнення. Складно фізично, складно морально, але справляємося. На війні не може бути легко».

Відчуває себе частиною команди

«Прийшовши до армії, я відразу вирішила, що не буду виділятися тим, що я – жінка. Не знаю, це правильно з точки зору філософії і жіночої природи чи ні. Та мені було дуже важливо інтегруватися в той колектив, у якому я є, – підкреслює Наталія Сопельник. – Також я повністю розуміла, що йду в чоловічий колектив. Відповідно, на старті поставила заборону на якісь жіночі преференції для себе, на якесь поблажливе ставлення: зброю піднести, рюкзак піднести, підсобити десь тощо. Я відразу казала: все роблю сама. Адже я розуміла, що якщо цього не робитиму, то в один момент можу стати тягарем у своєму колективі. Я розумію, що можуть виникати різні випадки і та допомога буде потрібна – тоді я, звісно, прийму її. Але в звичайних умовах при виконанні службових обов’язків, на тренуваннях, додаткової уваги мені не потрібно. Ми на війні, і в певний момент може статися так, що щось з моїми побратимами станеться, і я маю вміти, знати і робити абсолютно все, щоб зберегти і своє життя, і їхнє. Тобто ми маємо бути всі в екіпажі абсолютно взаємопов’язані. Не зважаючи на те жінка чи чоловік».

Немає різниці, чоловік ти чи жінка

Наталія говорить, що за весь час служби у своїй бригаді вона жодного разу не стикалася з проявами гендерної нерівності. Побратими чоловіки завжди відносять до неї на рівних.

«Коли ми з маленького відділення почали рости у взвод, який складається з кількох відділень, то, в принципі, мені одразу запропонували стати командиркою цього відділення. І жодного разу, коли я приходила з якоюсь ініціативою або з якоюсь пропозицією, мені не казали: “Ми не будемо цього робити тільки тому, що ти жінка”, – розповідає пані Наталія. – Та й загалом більше ніж за рік в строю мені поки що не довелося стикнутися зі справжнім сексизмом. Хочеш в окопи і вмієш – будь ласка. Пошук нових позицій – вперед, мала. Командир їде на навчання і треба взяти на себе на час його відсутності керування підрозділом – плюс. В процесі опинитися на гарячому напрямку і організувати там роботу кількох екіпажів – та все одно, жінка ти чи чоловік, якщо ти можеш і готовий виконувати роботу.

Звичайно, на початках майже всі одразу питали, що я тут забула. Але навіть це запитання здебільшого не дратувало, бо за ним відчувалася турбота, а не зверхність. Бо ті, хто його задавали, просто розуміли, що мене чекатиме далі, але бачили, що я впахую нарівні з усіма, і погоджувалися з моїм правом бути тут, навіть якщо не до кінця розуміли його. Бо кожен, хто тут, – це допомога і плече іншим. І роботи вистачить на всіх, аби було бажання її виконувати. На війні немає поділу на жінок і чоловіків. Є робота, яку потрібно зробити».

Страшніше за інших, аніж за себе

«Це війна, і тут буває страшно. Та страхи різні, і боротися з ними потрібно по-різному, – говорить Наталія. – Для мене найважчий страх – за інших. Коли мої побратими зараз в небезпеці, а я, скажімо, в умовній безпеці. То тоді я намагаюся зробити так, щоб заспокоїти їх. Дати їм підтримку й інструменти, щоб пережити ту історію. До прикладу – нещодавня ситуація з попередньої компанії, в якій я була не в ролі члена екіпажу, а в ролі командира взводу. Відповідно, моя задача полягла в тому, щоб організувати роботу всіх екіпажів, забезпечити їх усім необхідним. І на той момент на лінії оборони з хлопцями я не була, а знаходилася трохи далі. І тоді мені було набагато страшніше, ніж якби я була на їх місці. Тому що це мої хлопці, я за них відповідаю, і головною задачею для мене було, щоб всі вони повернулися цілі і неушкоджені. Слава Богу, все вдалося.

А коли ти безпосередньо на точці, то ти сидиш під землею, як правило – це три-п’ять метрів, залежно від того, який в тебе окоп чи бліндаж. І по тобі можуть насипати росіяни, то страх теж є. Звісно, тіло реагує на ці прильоти, коли гупає близько. Навіть головою не завжди усвідомлюєш, що тобі страшно, але тіло реагує. Та до всього звикаєш».

У Торецьку було найважче

«Місяць без двох днів я спостерігала за Торецьком з повітря. Години-дні-тижні спостереження за тим, як знищується місто. Спостереження в режимі он-лайн, 24/7, хоча здається, що всі 25/8, – писала вона свої відчуття в той час. – Якщо гортати стрічку в альбомі з фото і відео, то виходить таке собі ретроспективне кіно. Руїни потрошку відновлюються, знову перетворюються спочатку на дуже побиті будинки, потім на трохи пошарпані будинки, і врешті-решт я бачу передмістя Торецька таким, яким воно було на початку активного наступу на цій ділянці. Добротні хати, море зелені біля кожної – ті самі абрикоси, вишні, черешні, персики, горіхи з мого дитинства.

Я радію кожному знищеному будинку, бо це означає, що ворог, який його зайняв, з великою часткою імовірності також знищений. Водночас мені дуже гірко і боляче спостерігати цю панораму, бо кожен дім – це згарки чийогось життя. І найдивніше, що ці два почуття вже жодним чином не суперечать і не заважають одне одному, наче в мені живуть дві різні людини».

Часто через камеру свого дрона Наталія бачить людей, які продовжують жити в зоні бойових дій. І вона щиро не розуміє, чому вони досі там.

«А ще я досі не можу зрозуміти людей, які до останнього лишалися там. Коли Торецьк був майже знищений, то по Дружківці, яка від нього менше ніж за 10 кілометрів, постійно, щоденно прилітало. І я, дивлячись на все це, не розуміла, чого там досі є чоловіки, жінки і діти. Хочеш ти лишатися – лишайся, але чого там твої діти їздять на велосипеді, де прилітає кожну хвилину? Або дивишся зверху – прилітає в будинок, а поряд з ним дід картоплю копає. Для кого ти її копаєш? Наших чекаєш, щоб нагодувати, як звільнять? Чи “асвабадітєлєй” зустрічатимеш?».

Хоче повернутися додому

Наталія сама родом з Луганщини, і коли почалася «русская вєсна» в 2014 році, її родичі виїхали звідти, лишивши все, бо не хотіли жити у квазіреспубліці. Тоді Наталія назавжди перекреслила для себе ту частинку життя. Та зараз жінка має бажання повернутися на рідну землю.

«Я родом з Кіровська Луганської області. У Київ я переїхала задовго до початку АТО, а в 2014 році, коли все це там почалося, я в собі повністю відрізала і забула Луганщину. Батьків перевезла, сестра переїхала з племінником, і друзі всі найближчі переїхали. Там лише могили родичів лишилися. В 14-му році, коли батьки їхали з Луганська в Київ, мама питала, що з моїх речей забрати з собою, привезти з дому і зберегти. Я попросила тільки альбом з моїми дитячими фотографіями. Тоді була чуйка, що я навряд чи колись зможу повернутися додому, – говорить Наталія. – Я там була востаннє на бабиних похоронах. Це був червень місяць. Пам’ятаю, як їхала з Алчевська, а там блокпости дивні, і я не розуміла, чому я маю їм пояснювати, що я тут роблю, і якого чорта вони в мене забирають паспорт. Там маленькі містечка, всі одне одного знають, а на блокпостах стояли зовсім чужі, незнайомі люди. Та 2022 році вже все заграло по-іншому. Повернутися хочеться додому хоч раз. І я вірю що так буде».

Окрім прав, ми маємо ще й обов’язки!



«Коли я потрапила в підрозділ, нас було до 10 чоловік, і 100% це були люди, які прийшли за власним бажанням. Цьогоріч ми з відділення почали перетворюватися на взвод, і для його комплектації почалися активні пошуки і залучення мобілізованих. І ті, хто прийшов до нас за останні півроку, не мобілізовані за власним бажанням, а з розряду тих хто готовий, але сам не піде, – говорить Наталія. – Мене чесно дивує, чому зараз так важко йде процес мобілізації. Дивують закиди до держави, що хтось когось не забезпечує. Я не фахівець, так напевно можна говорити, що держава провалила певні комунікаційні процеси. Та в мене є своя думка щодо мобілізації. Я як громадянка маю права і маю обов’язки. Мої базові права якимось чином все моє життя реалізовувалися, а зараз я маю виконати свої обов’язки перед державою, громадянкою якої я є».

Хоча Наталія ще не має власних дітей, та вона переконана, що цю справу має вирішити наше покоління. Адже якщо ми цього не зробимо, нашим дітям доведеться брати зброю до рук.

«Чому діти мають лізти в цю сраку, якщо це наша задача – зробити все можливе і неможливе, щоб підростаюче покоління не знало війни, – говорить Наталія. – Так сталося, що війна випала нам, і ми маємо її завершити. Кожна людина сама має відшукати свою мотивацію виконати всій обов’язок перед державою. Ніхто не має танцювати з бубном перед вами, переконувати. Це має бути свідомий вибір кожного.

Я хочу, щоб кожен зрозумів, що в армії життя не закінчується. Для мене це робота, яку я зараз для себе обрала, будучи жінкою і маючи право цього не робити. Проте я щиро переконана, що оборона країни має стосуватися всіх громадян, незалежно від статі. А наші люди вже повинні подорослішати, перестати чекати дива, що хтось прийде і все за вас вирішить. Хочеш щось міняти – почни з себе. Хочеш щось в армії змінити – приходь в армію і змінюй її.

До того ж зараз, порівняно з тим, коли я приймала рішення приєднатися до Збройних сил України, стало набагато легше. З’явилося ціла купа рекрутингових центрів, мільйон всяких курсів для цивільних починаючи з дронів і завершуючи снайперкою. В будь-якому разі, якщо навіть не у війську, ти маєш попіклуватися про свою безпеку, безпеку своїх близьких. І курси володіння зброєю, курси самооборони і тактичної медицини ти маєш пройти. А коли ти маєш всі ці знання, то тоді прийде усвідомлення того, що можеш йти спокійно мінусувати русню».

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Марія Пучинець, фото Дмитра Нікішина

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.