Мати присвятила життя синові

"Що ти там побачив, синку?" - Ганна Галаган від Ігоря ні на крок

На життя чернігівки Ганни Галаган випало стільки горя, що страшно й думати. В результаті родової спинальної травми став повним інвалідом її молодший син. Уже двадцять років він прикутий до ліжка. Та на цьому біди сім'ї не закінчилися. Яку ж силу волі треба мати, аби вистояти!

«Буде краще, якщо ви відмовитеся від нього»

З Володимиром вона познайомилася випадково. Поїхала з подругою в Морівськ до її родичів, пішли в клуб, де й зустріла його. Сподобалися одне одному. Симпатія переросла в любов. Коли побралися, купили в Чернігові хату. Народився син, через шість літ— другий.
— Він був таким бажаним, наш Ігорьок, — каже Ганна Михайлівна. — Я дуже хотіла другу дитину, мріяла, що у Валерика буде сестричка чи братик. Сама, бачите, невелика, і хлопці у мене при народженні важили по 2600 грамів. Зі старшим не було особливих проблем, а другі пологи були дуже важкі. Виявилася короткою пуповина. Мабуть, краще б зробити кесарів розтин, але хлопчика тягли так. Ось тоді й сталася родова спинальна травма, яка й зробила дитину інвалідом.
Місяців до п'яти-шести якихось особливих відхилень не помічалося. Непокоїло, правда, що син не тримає голівку. А тоді до цих бід додався ще дитячий церебральний параліч. Медики не приховували, сказали відверто: «Краще буде, якщо ви відмовитесь від дитини. Його каліцтво на все життя».

Боже, я таке й слухати не хотіла. Була така істерика, що й згадувати страшно. Свого хлопчика я любила безмежно, годувала груддю, тремтіла над кожним його рухом. І лікарям сказала: «Ні! Ніколи й нікому його не віддам. Доки живу, буду з ним». «Ну що ж, — відповіли мені. — Будете страждати. Дитина ніколи не ходитиме. А рости буде».
Усе так і є. Нині сину двадцять літ, ходити він не вміє, а повзати повзає. Сидить у ліжку. Жестами показує, що хоче їсти чи пити. Любить м'ясо. Якщо чогось не хоче, рот не розтулить. Дуже ласкавий. Любить дивитися телепередачі. Здається, щось розуміє, впізнає героїв мультфільмів, усміхається, коли вони з'являються на телеекрані.
І ми всі любимо нашого Ігорка. Старший, Валерій, душі в ньому не чує. Ще маленьким сказав: «Мамо, не треба його віддавать. Нехай буде з нами». Йому було ще зовсім мало літ, шість років, а я вже спокійно залишала на нього брата. Пам'ятаю, пішла до магазину, а Валерик сидить у дворі біля коляски з Ігорем. Сусідська дівчинка, помітивши, що маленький мокрий, каже: «Давай поміняємо йому пелюшки». А Валерик: «Ні-ні, мама сказала не чіпати. Ще впустимо». І зараз допомагає мені доглядати Ігоря. Тепер він важкий, піднімаємо його з Валерієм, аби поміняти памперси, покупати. Валерій не гидує, робить усе для брата. Ігор його обожнює. Коли той іде з дому кудись із друзями, Ігорьок дуже сумує, чекає його повернення. Після несподіваної смерті чоловіка Валерій моя єдина підтримка і опора.

«Хіба думаєш про себе, коли хвора дитина!»

— Робота в мене була хороша, в обчислювальному центрі статуправління, але довелося її залишити, — продовжує сумну розповідь Ганна Михайлівна. — Догляд за хворою дитиною забирав весь час. Чоловік, звичайно, допомагав мені в усьому. У нього були золоті руки, робити умів усе. І за сином дивився, коли мене не було в домі, грався з ним, пестив. Ігорьок притулиться до батька і затихне, немов прислухається до чогось. А Володя щось шепоче йому на вухо. На синових устах з'являється усмішка. Усе він розуміє... Дивлюсь, було, на них, і душа наповнюється теплом, і вже не таким жорстоким здається життя.
І чоловік, і старший син — усі допомагали доглядати Ігорка. Але відтоді, як я залишила роботу, Володя був єдиним нашим джерелом заробітку. Працював водієм та за будь-яке діло брався. Заходилися ми впорядковувати наше житло, кухню, газ провели, доріжки у дворі забетонували. Хотілося ще простору ванну, туалет прибудувати, але не встигли.

У 2004 році я тяжко захворіла. Дуже схудла. Діагноз — лімфогранулематоз, звичайно, злякав. Треба б раніше зайнятися своїм здоров'ям, але було не до того. Ще в 1993 році у мене виявили маленьке затвердіння над ключицею, розміром з вишню, направили до гематолога. Але залишитись у стаціонарі я не могла. Чоловік тоді працював у Морівську, мав їхати на роботу. Дітей залишити ні на кого. І я пішла з диспансеру. Пізніше хвороба почала нагадувати про себе. Думала — через утому. Ми якраз заходилися робити доріжки на подвір'ї, щоб зручніше возити сина в колясці. От я й натягалася відер з розчином. Хвороба не відпускала, різко впав гемоглобін. Довелося йти на операцію. Але я того ж дня знову ж помчала додому. Там же Ігорьок! І на хімію, і на сеанси променевої терапії їздила з дому. Переносила все важко, але дитину залишити не могла. Вилізло волосся, посипалися зуби, але все це дрібниці. Благала і благаю Бога, щоб продовжив мені життя. Не можу я померти, не маю права! Я потрібна дітям, насамперед Ігорю. Боюсь навіть думати, що буде з ним, коли мене не стане. Зараз у мене друга група інвалідності. Стою на обліку в онкодиспансері.
Коли в домі біда, до неї мимоволі пристосовуєшся. І я навчилася усе встигати. На восьми сотках городу біля хати вирощую абсолютно все, потрібне  для  сім'ї.   У мене жоден сантиметр землі не гуляє. Відпочивати ніколи. Багато часу і сил забирає прання. Воно ж бо щоденне. Ото й товчусь від ранку до вечора. Ночі теж неспокійні. Ми з Ігорком спимо на старій, ще радянській тахті. Володя, було, все ремонтує її, аби не розвалилася зовсім. Залишати сина самого боюсь — може впасти. Іноді він спокійно спить, а іноді цілу ніч гуляє. Що ж, гуляємо разом. Отак і живемо.

«Мамо, подзвонили з села — тато помер»

— Рік тому, 12 січня, Володя зібрався в Морівськ. У його хрещеника народилася дочка, хотів поздоровити. Я приготувала подарунок, і він поїхав. Перед дорогою поцілував мене і сина, щось говорив йому на вухо. Ігорьок слухав, усміхався, щось мукав у відповідь. Досі він вимовляв одне-єдине слово — мама, іноді мама-баба, а тут, десь тижнів за два, раптом сказав: «Папа». Ми з чоловіком мало не заплакали. Сказав же!
Володя поїхав. 13 січня, на Щедрик, провідав хрещеника, привітав з народженням дочки. Усе було нормально. А 14-го із селища Десна приїхав сусідський зять. Тещину хату вони тримають як дачу. І ось у нього щось там не виходило відімкнути замок. Покликав Володю. Що вони там робили, не знаю, але 50 грамів сусід чоловіку налив.
Свекруха в цей час повернулася з магазину і полізла на піч погрітися. Раптом, розповідала пізніше, вбігає в хату сусід і говорить щось незрозуміле. Мовляв, сипте швидше Володі борщу. Сказав і побіг. Мати вийняла з печі борщ, налила в миску, а син не йде. Подумала, що курить під хатою. Виглянула — нема сина. Вона до сусіда, а Володя лежить на підлозі мертвий. Мати перелякалася, почала кричати. Покликали сільську медичку, робили штучне дихання. Але вже нічого не могло допомогти. Помер Володя миттєво, випивши якусь отруту. Бездиханне тіло повезли до Козельця у морг. Так ми залишилися без батька. Він уже мертвий, а ми нічого не знаємо.

Спасибі, сусідська дівчина знайшла в одязі Володі мобілку і зателефонувала Валерію. Була десь п'ята година вечора, як син прийшов з роботи додому. Бачу, щось із ним не те. — Що? — питаю.
—  Мамо, подзвонили з села — тато помер, — почула те, чого боялася найбільше.
Проридала до ранку. А тоді — треба їхати ховати. Спасибі брату, він повіз мене в Морівськ. Два дні ми займалися похоронами. З Ігорем був Валерій. І ці два дні нещасна моя дитина не їла, не пила. Мабуть, відчув, що батька більше немає.
Ми вже рік без батька. Абсолютно здорова людина так страшно пішла з життя. Я часто їжджу в село, щоразу провідую могилу чоловіка, розповідаю йому про дітей, плачу. Пригадую сни, які сьогодні здаються мені віщими, особливо той, коли на моїх очах упала стеля в кухні. Давно це наснилося. Казали, що таке сниться до смерті близької людини. Не хотілося вірити. І думалося, що це я, прооперована, хвора, відійду раніше. А Володя здоровий, житиме. А воно бач як сталося...
Валерію вже двадцять шість. Він мені помічник в усьому. За фахом син кухар-кондитер, працював на «Нивках», пік торти. А це потрапив під скорочення, якраз перед Новим роком. Ніяк не закінчуються наші нещастя. Та у порівнянні зі смертю це справді дрібниці. Будемо жити. Треба жити.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №2 (1234)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.