Валентина Крижановська: «Якби була можливість, я би віддала все на світі, тільки би повернути сина живим...»

Владислав Крижановський


У парку на лаві сиділа гарна жін­ка, в її' сумних очиах блищали сльози... Серце торкнуло - напев­но, мати Героя. І не помилилося. Познайомилися. То була Валентина Крижановська, мама загиблого сина Владислава, офіцера, старшого лейтенанта. На захист Батьківщи­ни пішли всі її рідні - чоловік і двоє синів. Владислав минулого року повернувся на щиті...

Того дня, 29 серпня, із сусід­ньої Августівки пані Валентина приїхала на День пам’яті захис­ників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і те­риторіальну цілісність України. В Ічні відбувся меморіальний захід, на якому люди вшанувати пам’ять тих, хто віддав життя за м ир і спокій на рідній землі.

- Пані Валентино, розка­жіть, будь ласка, історію ва­шої родини, якої так жорсто­ко торкнулася війна...
- 24 лютого 2022 року мій чо­ловік Юрій Іванович був удома, він - військовий пенсіонер. Йому зараз 51 рік. Старший син Сер­гій залишався в Києві на роботі. 26 лютого Сергій із батьком пої­хали в Ічнянський військкомат, їх призвали і вони пішли воюва­ти. Сергій 11 березня поїхав на службу, а чоловік - 15 березня.

Молодший син, Владислав, був у Харкові з дружиною. Сер­гій старший від Владислава на рік і сім місяців. Він закінчив
Харківський інститут танкових військ. Отримав диплом бака­лавра. А 2018 року й Владислав вступив до цього ж інституту. Він народився 23 травня 1998-го. Повномасштабна війна застала його в Харкові. На той час йому виповнилося 23 роки. Курсанти з перших днів боронили місто від загарбників. Завдяки і їхній незламності окупанти Харків не взяли. 5 березня 2022 року відбувся достроковий випуск, і курсанти отримали дипломи та звання лейтенанта. Владислава направили в чернігівську Десну. А з липня 2022-го він уже був у танковій бригаді. Владик воював у Донецькій області на Бахмутсь- кому напрямку: в Костянтинівці, Часовому Ярі, Краматорську. Їхня танкова бригада звільняла Балаклею, Ізюм, Куп’янськ. Пі­сля успішного контрнаступу їх знову перекинули до Бахмута. За звитягу та хоробрість Вла­дислава нагородили нагрудним знаком «За зразкову службу».

4 березня 2023 року Влада зно­ву направили у Десну, а 5 берез­ня він отримав звання «старший лейтенант». До речі, цього дня у Владика й Марини була друга річниця шлюбу.

Владислав та Сергій отримали відпуски, й вони помандрували в Карпати, в Буковель. Влад із Мариною, а Сергій із нареченою Іриною та її донькою. Поверну­лися 16 березня. Владик ще за­біг побачитися зі мною і поїхав на службу... Я й досі уявляю його живого, усміхненого, натхненно­го, у ньому нуртувало море енер­гії, здавалося, міг гори зверну­ти... І життя Владика у 24 роки тільки набирало обертів. Здава­лося, стільки всього попереду... Владик був дуже позитивним. Не пив, не курив, не сварився. Займався спортом. Був над­звичайно відповідальним і ціле­спрямованим. За рік війни устиг отримати неабиякий досвід.


- І міг би ще мужньо бо­ронити Україну, зустріти Перемогу...
- Якби не трагічна доля... Після виводу військової ча­стини з фронту Владислав проходив службу в 169 НЦ селищі Десна на посаді ко­мандира навчального взводу - був викладачем навчальної роти навчального батальону. 18 березня він загинув у на­вчальному центрі ім. князя Ярослава Мудрого (с. Дес­на). Цього трагічного дня за­гинув весь екіпаж танка.

Діти приїхали 15 березня до мене. Раптом Владик почав швидко збиратися разом із Мариною, бо на завтра йому потрібно було на службу в Десну. Напередодні діти хоті­ли в квартирі, яку винаймали в Острі, навести лад. 17-го ввечері Влад зателефонував, сказав, що у нього все добре і він їде додому. Та повідомив, що завтра мав бути вихідний, але призначили стрільби. А наступного дня близько чо­тирнадцятої години приїхав Сергій і повідомив, що Вла­дика вже нема... Я не по­вірила... А Сергій каже, що у танку вибухнув снаряд. Про неполадки Владислав допо­відав керівництву, але їм ска­зали усувати несправність. Загинули четверо воїнів.

Для нас це непоправні горе та втрата, як і для України, бо Владик був справжнім патріотом, відважним захис­ником...
Він дев’ять місяців пробув у пеклі, повернувся додому і тут загинув. Слідство триває до цього часу.

21 березня 2023 року Ічнян­ська громада з військовими почестями провела нашого сина в останню земну доро­гу. Вшанування відбулося біля каплички Героям. А поховали ми Владислава в рідному селі Августівці, на кладовищі, яке навпроти нашого будинку...

18 вересня вже буде півто­ра року потому. Владислава нагородили орденом Богда­на Хмельницького ІІІ ступеня.
Посмертно...
Чоловік зараз служить. Сер­гій воює. Моя мама живе в Ічні, одна сестра також, а інша - в Польщі. Я в Августів­ці мешкаю сама. Владисла­вова дружина Марина живе в Прилуках, але про мене не забуває.

Дружина Сергія Іра приїжд­жає до мене з доньками час­то. Вона місцева, з Ічні. Полінка вже ходить до четвертого класу, а маленькій Емілії тіль­ки два місяці. Я дивлюся на внучку, і в ній бачу риси і Вла­дика, і Сергійка. Коли в Сер­гія народилася донька, він взяв її на руки й заплакав. Я питаю: «Сину, що трапило­ся?», а він каже: «Владика немає зі мною...»

- Ваші чоловік та старший син - теж героїчні воїни...
- Чоловік Юрій із Сергієм бойовий досвід здобули ще в АТО. Чоловік був прапорщи­ком, із 2000-го служив за контрактом у в/ч А 1479. У зоні бойових дій АТО/ООС бував регулярно, постачав боєпри­паси військовим підрозділам. У цій повномасштабній війні Юрій, уже штабс-сержантом, воював у П’ятому Сумському прикордонному загоні швид­кого реагування. Тепер він служить у Третьому Лугансь­кому прикордонному загоні.

Сергій має звання лейте­нанта. У2016-2017 роках во­ював на Донеччині у складі 1 танкової бригади. А нині він - командир запасного взводу запасної роти 54 окремого розвідувального батальйону Оперативного командуван­ня «Північ» Сухопутних військ ЗСУ. Техніку знає доскона­ло, оскільки навчався у Хар­ківському військовому ін­ституті танкових військ. Він показав себе в боях, тому до Дня захисника України торік йому Президент Украї­ни Володимир Зеленський вручив відзнаку «Хрест бой­ових заслуг». Сергій також має відзнаку від Головного командувача ЗСУ Валерія Залужного «За взірцевість у військовій службі» І ступеня. Танковий підрозділ Сергія на початку війни стояв в Ічні
та брав участь у боях за наші села. У Крупичполі наші два танки билися проти чотирьох російських. Ворог тоді поніс втрати, але і Сергіїв танк був підбитий. Слава Богу, екіпа­жу вдалося врятуватися. Їх із поля бою вивезли побрати­ми іншим танком.



- Ви зараз працюєте?
- Ні, я потрапила під ско­рочення, до того працювала у нашій військовій частині 17 років. Тепер удома, займаю­ся господарством, найбіль­ше квітами. У мене 50 кущів троянд. Щодня ношу квіти до могилки, де стоїть пам’ятник Владику. На фотографіях він немов живий, дивиться й ніби усміхається...

У мене дуже гарні сини. Уважні, слухняні. Закінчили дев’ять класів школи у Друж­бі, вони любили техніку, роз­бирали її і збирали, ремон­тували, кріпили світлодіодні стрічки. До них всі хлопці приходили, щоб вони їм по­прикрашали їхні велосипеди. Потім навчалися у Ніжині в аг­ротехнічному коледжі - один на електрика, другий - на механіка. Далі Сергій пішов в АТО, згодом поїхав навча­тися до Харкова. Владислав закінчив навчання в Ніжині, побув контрактником рік, по­тім також поїхав на навчання в Харків. Вони йшли один за одним. Сини, маю сказати, не всі шкільні уроки любили. Де­які вчителі казали - чи й вий­дуть із них люди? А Сергій та Владик отримали по дві ос­віти й пішли захищати країну.

- Гарно ви їх виховали. Справжніми Людьми...
- Владик дуже поспішав жи­ти. Він планував подорожі, багато їздив - де автостопом, де автобусом, де поїздом. Дуже любив екстрим, спорт. Займався фотографією, зні­мав пейзажі. Двох місяців не дожив до 25 років...
Сергієм та Владиком біль­ше опікувалася я, бо тато весь час був на службі. Додо­му приходить - діти сплять. Коли підросли, почали біль­ше спілкуватися з татком.

Як Владик загинув і я под­звонила чоловіку та сказала, що Владика немає, він був шокованим. А після похован­ня підійшов до мене і сказав: «Аби ти знала, як я себе кар­таю за те, що мало спілку­вався з хлопцями...»
Дуже важко, сльози печуть.

А як пам’ятник поставили, взагалі часом дуже нестерп­но. Приходжу, дивлюся на фотографію. Він там такий красивий, у формі. А на дру­гому боці - із собакою, це фотографія з Бахмута.

У нас удома було два соба­ки - простої породи Тед і ла­брадор Лорд. А Влад мріяв ще завести улюбленця. Не встиг. .. Коли син загинув, друзі-переселенці подару­вали мені німецьку вівчарку Бетті, саме так хотів назвати собаку Владик.

Одного разу Бетті втекла. Ми її шукали, і неймовірно - знайшли Бетті біля моги­ли Влада. Тепер, коли я йду провідувати сина, вона дуже проситься взяти її з собою. А як чоловік буває вдома, вони завжди з Бетті ходять до Вла­дислава...

Поки жива я та наша роди­на, пам’ять про нашого си­ночка житиме вічно.
Із Мариною передзвонює- мося майже щодня... Вона часто приїздить у гості.
Якби була можливість, я би віддала все на світі, тільки би повернути сина живим...

Джерело: газета “Трудова слава” від 19.092024, Людмила Забаровська, Віра Солодка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.