Аграрії з Варвинщини розповіли, як організували оборону громади та ловили загублених росіян на болотах з дронами

У минулій бесіді з гнідинцівським аграрієм- меценатом Миколою Бойком ми згадували, як починалася війна для варвинців. А нині оповідь продовжують Сергій Артюх, полковник у відставці, та Павло Сліпченко, очільник ТОВ «Гнідинці-Агро».



В силу різних обставин 24 лютого 2022-го Сергій Віталійович Артюх приїхав на свою малу Батьківщину - Варвинщину. Тут і почалася його російсько-українська «Одісея».

Це були перші дні російсько-української війни. Саме в цей час під Срібним вітчизняні «Сушки» роз­громили колону рашистів. Розбиті загарбники пооди­ноко розбрелися лісами й болотами Варвинщини та Срібнянщини.

Практично з перших днів війни на території Варвинської громади було створено місцеву територіальну оборону, в формуванні якої вагому роль відіграли: Сергій Артюх, Микола Бойко, Павло Сліпченко, Віктор Гар­маш, а пізніше до безпосереднього формування ДФТГ приєднався Ана­толій Дубчак. До речі, очільники громад були призначені очільниками територіальної оборони.

З перших днів війни представники тероборони виконували важливі завдання:
- розробили схему блокпостів, яких довкола Варви було чотири: на Холодниці, у напрямку с. Подище (перед мостом через р. Удай), на Руді, в напрямку с. Озеряни та перед с. Воскресенське, в Прилуцькому напрямку;
- з обох боків траси Ромни-Прилуки ми створили мережу інформаторів із представників агрофірм щодо інформування представників ДФТГ про пересування ворогів півднем Чернігівщини.

Кожний блокпост був озброєний засобами зв'язку та "коктейлями Мо­лотова".
Вищеописана ідея спрацювала і наші періодично дізнавалися про пересування ворогів.
Після зустрічі з українськими захис­никами поодиноких, розрізнених і розгублених рашистів намагалися виловити співробітники роти охорони ТЦК. Їм на допомогу прийшли місцеві мисливці, патріоти Гнідинцівського старостату та Варвинської громади.

Інформатори повідомили, що в лісистій місцевості на межі Варвинської та Срібнянської громад з'я­вився рашист.

На його затримання виїхав Павло Іванович Сліпченко в супроводі кількох представників територіальної оборони Варвинської громади. Вони полонили рашиста, який не чинив спротиву.

- Який був його зовнішній вигляд?

Сергій Артюх:
- Він мав жалюгідний зовнішній вигляд: поранений у ногу, із необробленою раною, дуже хворий (як пізніше виявилось, після неодноразового зимового «пірнання» в болотяні водойми Варвинського регіону рашист отримав пневмонію). Полонений був у мокрому, брудному одязі, втратив бушлат і автомат.
При перетині українського кордону в районі Сум старші рашиські офіцери примусили рядових за власний кошт прид­бати гумові чоботи і повернути берці.

- Навіщо?
- Важко сказати. Може думали, що на весну повертає і буде величезна грязюка, а, може, в рашистів елементарно не вис­тачало взуття.

Подібна ситуація була із харчуванням. Пайок рашистам видали всього лише на дві доби. Тобто вище російське керів­ництво було переконане, що за дві доби вороги займуть Київ і там їх нагодують, відзначивши перемогу. До речі, їхні військові колони наступали під наглядом рашиського спецназу.

До розмови приєднується Павло Сліпченко:

- Звали полоненого Андрій Ілліч Чоботаревський 2001 року народження. Родом він із Ново­сибірська. Служив за контрактом у Збройних Силах РФ водієм-механіком танку Т-72. Його було доставлено в офіс товариства «Прогрес».

Потім я зателефонував до представ­ників контррозвідки і сповістив про ситуацію у Варвинській громаді. Представники контррозвідки пообіцями приїхати.

Сергій Артюх:

- До речі, акцентую увагу на тому факті, що танк рашиста свої ж і підбили.

- Як?
-Після нальоту українських «сушок» танк був пошкоджений і його на обочині вирішено було підремонтувати. А з інших танків, коли налетіли українські літаки, повискакували рашисти і поховалися. Через деякий час вони повернулися до своєї техніки, а танк рашиста помилково визнали ворожим і свої ж підбили його. Побачивши таку неув'язку, Андрій кинув танк і нумо тікати, куди очі дивляться.

- Тож, що було далі?
- Місцеві мешканці нагодували та напоїли рашиста, дали йому цілу торбу медикаментів, промили й перев'язали рану. А крім того, дозволили зателефо­нувати до рідних. З огляду на те, що хлопець неодноразово провалювався в болото і був у мокрому одязі, Павло Іванович віддав йому свою нову канадську куртку з кленовим листком, символом Канади.
Цей ролик «облетів» декілька країн, у тому числі й Росію, в якій активно за­говорили, що українці носять канадський одяг.



А після цього рашиста провезли вулицями Гнідинець.

- Пане Сергію, яке було враження полоненого від поїздки?
- Він був здивований.

- Чим?
-Усім. Його вразив порядок на ву­лицях села та заасфальтовані дороги.

Павло Сліпченко:
- Він був здивований встановленими «сонячними» батереями на головних вулицях, величезною кількістю комп'ю­терів, які стоять на столах перед кожним спеціалістом, а найбільше спантеличила рашиста наявність у машинно-трактор­ному парку внутрішнього туалету з уніта­зом і бойлером, який гріє воду. Андрій не переставав дивуватися, а ми - голосно сміялися.

Потім ми розповіли йому про злочини рашистів під Києвом, Харковом, показали зруйнований Чернігів. І довели, що тут, на Варвинщині, де його полонили, відсутні військові формування, що тут живуть мир­ні люди.

У рашистських ЗМІ мусується питання про те, що скрізь на території України діють фашистські організації. А тому очільникам товариств «Прогрес» та «Гнідинці-Агро», керівництву Варвинської громади та представникам територіальної оборони довелося прикласти певні зусилля, щоб довести, що тут проживають мирні люди, які займаються аграрним виробництвом, тобто це - колишні колгоспи й колгосп­ники.

Сергій Артюх:

- А потім ми запропонували полоне­ному зробити запис відеоролика взамін на його обмін.
Рашист без вагань погодився. Він підтягнувся, пригладив зачіску та підправив зовнішність. Швидко вийшов на ганок і бадьорим голосом почав ко­ментувати. Віктор Гармаш, перший зас­тупник Варвинського селищного голови, знімав відео.

Полонений говорив упевнено й спокійно. Розповідав, що не знав, куди його везуть і не стріляв у військовослуж­бовців ЗСУ.

Він говорив, що здався добровільно, що не чинивспротиву. І шкодує за тим, що трапилось.
З огляду на це, я його за­питав: «А танк, яким ти керував, був заряджений бойовою зброєю?» - «Так.», - з готовністю від­казав Андрій. - Тож, самі робіть висновок.

Після запису ролика його було переслано директору щотиж­невика «Слово Варвинщини» Євгенії Зимі, а та розмістила в Інтернеті.

За словами Воло­димира Пігенка, за кілька днів ролик на­брав до 3 млн пере­глядів.. Це - неба­чений результат.

- До речі, полонений був у мокрій військовій формі та резинових чоботях посеред зими. Чому?

Павло Сліпченко:
- Він пояснив, що на території України в усіх рашистів відібрали берці й змусили прид­бати за власний кошт гумові чоботи без устілок. Ось так, посеред зими, рашисти турбуються про своїх вояків. Взагалі-то він сказав, що українці з ним поступили (за його словами) «по-людськи».

Кажуть, начебто, він іще давав кілька інтерв'ю УНІАН та іншим ЗМІ.
Але дехто із земляків начебто чув, що після обміну полонений говорив діаметрально протилежне на одному із російських каналів.

Якщо дійсно таке було, то це нехай залишиться на його совісті.

- Чи не простежували Ви подальшу долю російського військовополоненого?

Сергій Артюх:
- Контрозвідка його забрала і від­правила із пневмонією спочатку в лікарню, а потім - у табір для військовополонених у Західній Україні. Його довго не міняли, а далі слід «загубився».
А через кілька днів рота охорони ТЦК полонила ще трьох рашистів біля села Подище.

Представники ТЦК перекопали мости за Леляками та в напрямку Дігтярів і рашисти, якби й наткнулися, то не прой­шли б, адже два великі мости на Ладан та Нову Греблю були заміновані, а решта - перекопані. Силами тероборони контролювалась автомагістраль Київ-Харків у напрямку Пирятина.

Ми з начальником 3-го відділення ТЦК Сергієм Юрченком потоваришували. Разом оглядали мости, дороги, намага­лись зробити все можливе, аби рашисти не поткнулись на Варвинщину.

- А правда, що орки йшли Україною, використовуючи старі мапи 60-х років?

Сергій Артюх:
- Правда.

- А чому? Як Ви оцінюєте подібний факт?
- Важко сказати. Напевне такою була їхня підготовка до війни. Мабуть, вони думали, що Україну можна «шапками за­кидати».
Але факт є фактом: дійсно, рашисти рухались тими дорогами, які в природі вже давно не існують, адже вони замінені новими.

- Як, коли й ким було створено Добровольче формування територільної громади?

Сергій Артюх:
- Нами, трішки пізніше, коли вийшов Указ Президента України про формування тероборони.
Формувати ДФТГ було доручено Ана­толію Дубчаку. Нині Варвинське ДФТГ є одним із найдієвіших в області.

Крім того, в нас був дрон і ми обсте­жували територію Варвинської громади. Так, з допомогою дрону роті охорони ТЦК вдалось полонити ще кількох рашистів недалеко від с.Подище, в болотах.

- Пане Сергію, будь ласка, підсумуйте вищесказане.

- За словами Леоніда Глібова, мораль цієї байки наступна:

-По-перше, ніхто не був готовий до розгортання подій воєнним шляхом, хоча розвідка попереджала. Люди і керівництво не вірили, що Росія посміє напасти, адже живий був міф про спільні історичні корені, спільне сімдесятирічне життя та формування єдиної радянської н ації.

-По-друге, керівництво боялось спро­вокувати паніку серед народу.

-По-третє, спільна боротьба об'єднала українців. Вони не розгубились, а почали організовуватись. У кожному населеному пункті встановлювали блокпости. Люди об'єднувались у загони територіальної оборони і цілодобово охороняли вулиці громади.
Жінки готували обіди, сушили овочі й фрукти, плели маскувальні сітки, збирали донати для армії, виготовляли так звані коктейлі Молотова тощо.

- По-четверте, до Варвинщини рашисти не зайшли тому, що були перекопані мости й що майже в усіх напрямках розкинулись болота. Крім того, рашистам було дано завдання: захоплювати невеликі міста, а великі не брати, бо там можна надовго «загрузнути». З огляду на це, напевне, не були взяті Конотоп, Суми, Прилуки. Правда, прилучани організували спротив і відчайдушно захищали місто.

Розвідка рашистів наткнулась з боку Срібного в напрямку Варви і далі не пішла, побачивши суцільне болото та перекопані мости.

- По-п'яте, всі мешканці були "на чеку". Приведу один-єдиний приклад: ми з другом у Кручі (мікрорайон Варви) пристрілювали зареєстровану мисливську зброю. Тут біжать мешканці й схвильовано кричать: «Хто тут стріляє. і чому?»

Джерело: “Слово Варвинщини”, Валентина Саверська-Лихошва

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.