Як бабуся стала для онучки і бабусею, і мамою

Марина Котовська з Городні осиротіла дуже рано. Чотирирічною ди­тиною вона втратила батька, а коли дівчинці виповнилось вісім років, пішла у засвіти матір. Та Марина не залиши­лась сама — її підхопила у свої турботливі руки бабуся Віра. Щоправда, їм обом довелось пережити аж п’ять судів, щоб отримати законне право бути разом. З того часу бабуся з онукою нерозлучні.



Перший рік спільного життя не став безхмарним, бо обом — і бабусі, і онуці довелось «притиратися» одна до одної.

— Попри розбіжності у звичках і спо­собі життя, ми спільними зусиллями до- сягли порозуміння й виробили власні правила співіснування. Перший час було важкувато, бо дитина була трохи балува­на й не призвичаєна до найпростішого режиму. Коли організаційні труднощі було подолано, ми стали найкращими подруга­ми, — пригадала Віра Володимирівна.

Вісім років минуло з того часу, як Ма­рина почала жити з бабусею. Відтоді ба­гато чого змінилось в її житті. Дівчинка виросла, сформувалась як особистість, почала ставити перед собою цілі й до­сягати їх. Нині вона староста класу й президент учнівського самоврядування міського ліцею №2, активна учасниця шкільного життя, ведуча концертів і свят. У вільний час Марина займається вока­лом у шкільному гуртку і у міському бу­динку культури.

— Мені подобається співати, й, ка­жуть, мені це вдається, проте у про­фесійному житті я хочу стати лікарем чи психологом. Навчатись люблю, так само як і дізнаватись щоразу про щось нове. Уроки не забирають багато часу, тому поки вдається встигати й займатись улюбленими справами, — зазначила дівчина.
Окрім цих справ, Марина ще й від­находить час, щоб допомогти бабусі, а коли Віра Володимирівна часом хворіє,
то онука із легкістю справляється із всіма домашніми справами. Дівчина справжня господиня в обійсті — слідкує за поряд­ком, вміє смачно готувати, а ще захо­плюється випічкою — у вихідні залюбки пригощає бабусю пиріжками, піцами і навіть тортами власного виробництва.

Захоплення виробами з тіста у дівчи­ни з’явилось під час гостин у родини Ла­ури Марії і Маріо Бруно в Італії, де їй по­
щастило бути вже тричі. Італійці залюбки запрошують Марину до себе й діляться з нею всім спектром місцевої гостинності і культури. Саме там дівчина отримала перші навички роботи з тістом, які пе­рейняла й розвинула вже вдома.

А ще — дівчина захоплено малює. Починала із картин по номерах, а зго­дом стала малювати й сама, створюючи власні сюжети. Малювати своє цікавіше, бо слідом за думкою з’являються на світ нові ескізи, які згодом стають яскравими листівками, пейзажами чи замальовками що відобразили власні емоції та почуття.

Повномасштабне вторгнення застало маленьку родину Котовських зненацька, бо Марина саме хворіла на грип, а пані Віра ходила в лікарню на крапельниці. Оскільки живуть вони відносно недалеко від траси, ворожі колони їм доводилось спостерігати практично цілодобово. Цікаво, що недобрий перебіг подій Віра Володимирівна передбачила незадов­го до окупації. Восени на їхній будинок було справжнє нашестя мишей, а взимку на вікнах невідомо звідки з’явилась нез­численна кількість жуків-сонечок. «Щось має трапитись недобре!», — сказала тоді бабуся онуці. За кілька днів у місто вдерлись окупанти.

Та всі негаразди вони пережили ра­зом, дружно й тепло підтримуючи одна одну. Сьогодні вони так само разом розмірковують про майбутнє Марини, вибір нею професії, життєвих шляхів. Пані Віра зізналась, що мусить тримати себе у тонусі й бадьоритись, бо ще треба «виве­сти дитину у люди». Каже, не має права розкисати та хворіти, бо знову довелось ставати мамою, тепер вже для онуки.

Джерело: “Новини Городнянщини”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.