90-річний ічнянець Василь Струк мріє написати нашу Перемогу

У свої 90 років Василь Струк шиє валян­ці. Але до снаги йому й писати картини вкладена любов до природи та відчувається позитивна енергетика. І сам ічнянець випромінює привітність та доброту, які поглинає з тієї особливої теплої атмосфери, в якій сам живе. І ти, здається, теж її відчуваєш...



Щоб створити картину - потрібно потрудитися

Всерйоз писати картини Василь Федорович почав після операції - двадцять років тому. Й за два деся­тиліття чоловік благословив у світ декілька десятків картин. Та хоч удома їх на кожній стіні - мають ро­боти ічнянця і рідні, і друзі. Вони всі написані олійними фарбами.

- У мене їх залишилося вже не­багато: удвічі більше подарував... Зараз вікна відчиню, щоб світло падало, - каже господар полотен і ширше розсунув штори, - так кра­ще буде видно картини. Вони мені як діти.

Створити картину - дуже кропіт- ка праця. Бо, щоб відобразити все в деталях - потрібно потрудитись таки. Але коли немає натхнення, то за пензлик краще не братися.

Задоволення отримує Василь Струк від кожної картини, і кожна з них для художника цінна.

- Щоб намалювати ескіз пейзажу, тато нас, маленьких, брав у вихід­ні із собою до лісу. Тормозок, тер­мос. Поки ми з сестрою відпочи­вали, бігали-гуляли - він малював високі берези чи просто красивий краєвид, що запав у душу. Але тоді він малював дуже рідко, - згадує Людмила Коваленко, донька Василя Федоровича. Й показує на два полотна: з двома ведмедями на узліссі та сонячну галявину. - Ось цю картину я й досі пам’ятаю. А тут ми із сестрою були, це під Воронівкою.

- Це з поштової марки змальо­вував. Десь 60-ті роки, - додає пан Василь про картину з ведме­дями. - А першу свою картину на­писав, коли вчився у ремісничому училищі.
Стежками свого життя

- Я народився 13 січня, у перед­день Василя за старим стилем, - розповідає художник, - тож мене так і назвали. Цьогоріч відсвятку­вав свої 90 років.

Хист до малювання у чоловіка проявився ще у дитинстві. Від кого перейнявся - не знає: у родині та­ких талантів ні в кого не було.
Батько Василя Федоровича пра­цював у радгоспі «Яськовецькому», що знаходився десь під Воронівкою:

- Був кимось по партійній лінії. Ще у 30-ті роки його виключили з партії, бо відмовився їхати на За­хідну Україну брати участь у ство­ренні колгоспу. Сказав, як і інші, що в нього малі діти. Далі працював на спиртозаводі, - розповідає про події минулого, котрі фрагментами повернулися у спогадах.

- А мама, Марія Григорівна, тру­дилася у колгоспі аж до 45-го року.

Пізніше дід ічнянця Віктора Кичая допоміг їй розрахуватися з колго­спу і вона працевлаштувалася на цегельному заводі. Бо там більше платили.
Батько Федір пішов на фронт вліт­ку 1941-го, навіть не встиг провес­ти свого найстаршого семирічного Василька у перший клас. А новий навчальний рік маленького ічнянця, як і решти українських дітей війни, розпочався під час Другої світової.

Зазирнувши у своє дитинство, Василь Струк розповів, що його мама тяжко працювала, бо на її плечах зосталися троє малих дітей.
І все чекала тата, Федора Яковича, а він так і не повернувся з війни.
Мати Василя Федоровича та його сестри, одна з яких, Надія, ще й нині жива, пережили Другу світову війну. Ічнянець каже, що фашисти не чіпали мирних жителів.

- Коли німці зайшли в Ічню, ми в цей час були в рідного дядька, що живе на Набережній. Ховали­ся. Потемки пішли з ба­бою додому узяти щось поїсти. Доходимо до кла­довища, а там, біля ко­лодязя, німці стоять. Ми потихеньку крадемося до хати. Чуємо: важко літак над нами летить. Сіли під забором, причаїлися. Коли до нас хтось підхо­дить - нас аж страх прой­няв. То був німець. Він нас не тронув, щось своєю німецькою сказав незро­зуміле.
Ми хутко заскочили з бабою в хату. Вона, за­світивши каганець, поча­ла лаштувати хліб та ще якийсь перекус. Тут хтось гучно постукав у вікно.

Почули голос того нім­ця: «Закрой свєт!». Баба знайшла платки і швидко затулила вікна. Проте від того стукоту я був дуже наляканий.

Талант до малювання - з дитинства

Василь Федорович і досі пам’ятає, як працював олівцями, з якими не роз­лучався, бо не мав фарб. Він тоді вчився у молод­ших класах. Ескізи завжди приносили йому особливу радість, тож малював з великим захопленням і, зокрема, шкільну стінга­зету, а точніше - карика­тури на інших учнів, котрі погано навчалися.

Кожну вільну хвилинку пан Василь присвячував творчості, вдосконалю­вав здібності. Хотів знай­ти себе в живописному мистецтві, бо сильним і вимогливим виявило­ся це почуття - творити, творити...
Після семи класів Ічнян­ської школи №3 вступив у Київське ремісниче учи­лище.

- Мені було тоді п’ятнадцять років. Мами­на знайома їхала у Київ до родичів і взяла мене з собою - щоб я подав до­кументи на вступ. Адре­са його була записана на аркушику. Мама поїхати не змогла: працювала. А

вдома ще менші сестрич­ки і старенька бабуся - їх не можна було залишати одних, - розповідає Ва­силь Федорович. - Ми їха­ли з Ічні товарним потягом до Прилук, потім до Гре­бінки, тоді до Яготина і аж тоді - до Києва. Декілька пересадок потрібно було зробити аби дістатися до столиці. Довго їхали...

Малий Василь знайшов училище, хоча вдалося це зробити не одразу, бо він вперше потрапив у Київ. Подав документи на столяра-червоноде- ревця і заодно показав свої роботи, намальовані олівцями в альбомі, які привіз із собою. Комісія не повірила, що це він сам їх створив. Але коли прийшов час складати чотири екзамени, то вже після першого практично­го іспиту його зарахували студентом - бездоганно з натури намалював гіпсову вазу. Педагогам сподо­балася робота толково­го хлопця: всі лінії тонко зобразив на мольберті, точно дотримуючись про­порцій - загалом вийшло достовірно.
На уроках живопису учні ходили в ліс і малювали аквареллю природу. Ва­силю Федоровичу таке заняття найбільше подо­балося.

Де б не працював - докладав свої творчість та вміння

Після дворічного навчан­ня в училищі, яке у цей час було реорганізоване в бу- дівниче, Василь Федоро­вич працював у Києві на будівництві: «відпрацьо­
вував свій диплом». Потім разом з іншими фахівця­ми його на пів року на­правили у росію споруд­жувати університет імені Ломоносова. Повернув­шись у столицю, з відпо­відальністю трудився на іншому об’єкті - зводив суднобудівельний техні­кум.

- Потім три роки служив в армії на Забайкаллі, у Читі, - ділиться художник. - Тоді часу на малювання теж не було.

Повернувшись на Бать­ківщину, пан Василь мав намір працювати маля­рем-альфрейщиком, бо цю спеціальність здобув по закінченню училища. Але такої в Ічні не було. Тому після курсів шоферів хотів стати водієм ван­тажної автівки, проте зно­ву не вийшло з працев­лаштуванням. Зокрема, декілька років трудився у Рембуддільниці, в РСУ - і йому там доручали ма­лювати. Особливо багато доводилось, коли пра­цював в Ічні на «базі», ко­мунгоспі, бо дізнавшись про здібності працівника Струка, його просили до­класти й свою творчість та художні вміння.

- На в’їзді в наше місто з бокуХаєнок, стоїть сте­ла з написом «Ічня». Тато теж долучався до її ство­рення, - зазначає донька Людмила. - На плитах, що на Меморіальному комплексі Солдатської Слави, він викарбовував імена полеглих земляків- захисників. А ще лозунги до свят, плакати - теж справа його рук.





Через повсякденну кропітку працю вдома у ко­ловороті господарських буднів бракувало часу на своє захоплення.

- Почав писати карти­ни, коли мені зробили операцію і я трохи за­слаб. Це у дві-четвертому році, - зізнається ічнянець. - Дістав свої ескізи, які весь час зберігав, і по них вже створював кар­тини. Згодом найчастіше цим займався взимку, адже влітку завжди вдома повно роботи.

Так одна за одною - і на світ з’являлися картини. Художник демонстрував їх і на виставках: на День мі­ста, в Ічнянському краєз­навчому музеї. Радів, що полотна побачили та оці­нили ічнянці.
Отримували приємні вра­ження від його робіт і пле­мінники. Ще б пак: а скіль­ки малював їм малюнків на образотворче мистецтво чи різні виставки.

Його умілі руки та кохання на все життя

Любить малювати красу природи Василь Струк. Свого часу створив навіть декілька ікон. А ще він уміє майструвати, вирізати по дереву. Крім того, ічня- нець зізнався, що володіє ще одним ремеслом, яко­му самотужки навчився
- шиє валянці. У нього у кімнаті стоїть ручна швей­на машинка, тож Василь Федорович й простирад­ло підшиє, коли дружина попросить, і вправно під­латає черевики.
- Так. Може й чуні склеїти, й валянці пришити, - уточ­нює зять Станіслав Кова­ленко. - Нещодавно мені взуття ремонтував.



Свого часу своїми умі­лими працьовитими ру­ками побудував будинок, в якому й досі живе у лю­бові та злагоді зі своєю дружиною Марією Петрів­ною. До слова, познайо­мився з нею у рідній Іч ні, на «мостику». Там вве­чері збиралася молодь, зустрічалися з друзями, спілкувалися. Тож і за­примітив там молоду та вродливу Марійку, вона була на чотири роки мо­лодшою. Рік зустрічалися. А потім вона погодилася поєднати свою долю з Ва­силем. Тож разом і вдома, і на роботі - бо обоє пра­цювали й у комунгоспі. І вже за плечима мають 63 роки подружнього життя, яке минає у повазі та зла­годі одне до одного.

Василь Федорович та Марія Петрівна - прості, відкриті й щирі люди. І найбільше їхнє багатство - це діти, онуки, правнуки.

А ще приємно було діз­натися, що родина Струків є шанувальницею нашої «Трудової слави». І випи­сують її багато років - що й не пам’ятають відколи саме.
Зараз Василь Федоро­вич вже рік як не малює - зір підводить. Проте каже, що обов’язково доче­кається коли закінчиться війна - і знову візьметься за пензель. Щоб намалю­вати нашу Перемогу.

Джерело: газета "Трудова", Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.