Небайдужі чернігівці об’єдналися, щоб допомагати пораненим українським захисникам

Небайдужі чернігівці об’єдналися, щоб допомагати пораненим українським захисникам, які перебувають на лікуванні та реабілітації. Дівчата не шкодують ані часу, ані сил, і як тільки є змога – йдуть до поранених у лікарню.



Один з підопічних

Вони вислухають, підбадьорять, знайдуть одяг, приготують щось смачненьке, організують дозвілля та допоможуть з різними питаннями. І це все – попри звичайні робочі графіки, сімейні клопоти і безліч інших життєвих обставин. Це – історія про небайдужість простих чернігівців, які знайшли своє місце, де можуть бути корисними під час війни. Вони кажуть: долучитися може кожен, адже це не потребує великих зусиль, лише декілька годин свого часу. Просто прийти і поговорити.

Люди, які стають волонтерами, абсолютно безкоштовно допомагають тим, кому це потрібно. На тлі війни ми є свідками того, як швидко волонтерство стало системним і пронизало всі верстви населення. Проте найчастіше волонтерами стають звичайні люди, які докладають усіх зусиль для нашої перемоги. Адже нині не можна стояти осторонь. Ти або в армії зі зброєю в руках, або допомагаєш в тилу. І насправді простих людей, які не оформлювали волонтерські організації та фонди, а просто роблять добрі справи, дуже багато. Вони не виставляють свою роботу на загал, не кричать про неї на всіх соціальних платформах, а просто працюють. Працюють на перемогу.

І ця праця буває різною. Хтось купує амуніцію, хтось закриває збори на машини, а є й такі, які дарують своє душевне тепло, просто відвідавши військового в госпіталі, чи підтримавши багатодітну родину чи родину переселенців. І така моральна підтримка насправді не менш важлива.

Сказати військовому «дякую» дорого вартує

Чернігівка Людмила Коротка разом з онучкою виїжджала у березні 2022 року з Чернігова. Так сталося, що жінка потрапила до Італії, де прожила цілий рік, але весь цей час не забувала говорити про Україну, нагадувати про події в нашій країні. Жінка переконана, що маємо більше розповідати світу про свою країну, її культуру, історію.

Вона разом з італійськими друзями організувала і провела неймовірний захід, де розповідала про своє рідне місто Чернігів. А повернувшись додому, жінка, хоч і є пенсіонеркою, не могла сидіти на місці.

«30 липня минулого року разом з куликівською благодійною організацією «Сіверяни» ми організували і провели благодійний захід «Україна без війни очима дітей», – згадує пані Людмила. – У ньому взяли участь вихованці художньої школи, діти з різних колективів виступали, співали, танцювали. На заході влаштували невеликий аукціон, де продавали дитячі малюнки. Тоді ми зібрали до 12 тисяч гривень. І вирішили всі кошти віддати на реабілітацію наших поранених воїнів. Віталій Голець допоміг нам з усіма організаційними питаннями. Ми придбали необхідні засоби гігієни, фрукти, солодощі, поїхали до лікарень, де проходили лікування і реабілітацію наші військові».

З того часу Людмила разом з Галиною Соловйовою, Лідією Горою, Надією Іллінською та Оленою Лободою почала опікуватися пораненими захисниками. Тепер майже щотижня жінки їдуть до військових у лікарню. Привозять необхідні речі, а також спілкуються і намагаються допомогти у вирішенні їхніх поточних проблем. На жаль, таких, як вони, дуже мало, а хотілося б, щоб люди не забували, що в країні війна, і допомагали нашим військовим. Відвідати і просто підтримати пораненого бійця в лікарні – це також велика допомога насправді. Бо не лише їхні тіла потребують лікування. Морально вони дуже виснажені і потребують підтримки. Особливо ті, в кого рідні далеко, або хто взагалі самотній. Насправді мужні воїни ніколи цього не показують, але підтримка необхідна. І вони радіють кожному приходу Людмили і таких, як вона.

«Спершу, коли ми тільки починали ходити, то вибирали відділення і ходили по палатах до військових, як тільки була можливість, – згадує жінка. – Були випадки, коли ми прийшли в палату, а там молодий чоловік років 40, каже: я вас в госпіталі бачив, можна я вас обійму? Потім, коли почали відвідувати індивідуально, то питали у медичного персоналу, в кого немає тут рідні, чи взагалі немає нікого. Ми їм більше уваги приділяємо. Хлопцям оця увага дуже важлива, особливо коли немає рідних, які могли навідувати в лікарні. На жаль, мало людей доєднуються. Звісно, це морально нелегко, бо хлопці без рук, без ніг, але ти приходиш до них, посміхаєшся, тримаєш себе в руках і намагаєшся їх підбадьорити. Знаєте, навіть просто подяка для тих хлопців багато значить. Це те, що ми можемо робити, і це необхідно робити.

Пам’ятаю, ми перед Новим роком організували невеликий концерт у лікарні для наших військових. Купили смаколиків, зробили воїнам маленькі подарунки. Звісно, спершу було боязко, бо ми не знали, як приймуть це наші хлопці, але я побачила їх до концерту і після. Хлопці ніби ожили, очі засяяли. І зрозуміла, що така підтримка дійсно їм потрібна. І сам був задоволений, що хоч щось можеш їм дати».

Пані Людмила каже, що не треба боятися провідувати бійців. Адже хлопцям потрібно знати, що про них пам’ятають, що вони небайдужі тим, за кого воюють.

«Для себе я особисто виділила декілька правил під час спілкування: тримати себе в руках, не плакати, не ставити зайвих запитань, жартувати, – розповідає волонтерка. – Важко було потім, коли виходила з лікарняної палати. Та наступного дня знову ноги самі ведуть. Ти туди йдеш і відчуваєш, що не можеш по-іншому. Інколи і сама приходиш до військових з поганим настроєм, а вони тебе розвеселять, підбадьорять. Тому немає вигорання. Навпаки – відчуваємо себе корисними».

Допомога потрібна різна

Як зауважує Людмила, дуже швидко волонтерки побачили, що бійці потребують не лише смаколиків, а й конкретної допомоги. Тож дівчата дізнаються про потреби військових і намагаються їм допомогти.

«Звичайно, ми розуміємо, що приходити і приносити печиво – це дуже добре, але цього недостатньо, тому що проблеми у військових – більш глобального масштабу, – ділиться Людмила. – Поранені захисники опиняються наодинці зі своїм болем. Дуже добре, коли боєць має підтримку, друзів, сім’ю, родичів, які допомагають йому в адаптації, в реабілітації, в оздоровленні. Але не всі мають таку можливість. Хтось залишається сам на сам зі своїми проблемами. Комусь треба візок, милиці, одяг. А був випадок, що хлопець був не хрещений, і ми вирішили похрестити його. Ось так я стала хрещеною. І ви знаєте, він пішов на поправку. І таких історій різних, насправді, дуже багато. І не лише ми з дівчатами їздимо до хлопців. Є небайдужі чернігівці, які навідують їх. Так я познайомилася з однією жіночкою, Лідією Якименко – вона пенсіонерка, і також навідувала військового в лікарні. Опікувалася бійцем, який лікувався в одній із наших лікарень. У хлопця не було рідних, він сирота. Допомагала з одягом, постійно відвідувала, підтримувала і морально і матеріально. Допомагати один одному, тим паче в такі складні часи, – це нормально і правильно! Сьогодні дуже багато звичайних чернігівців допомагають, просто тихо, без ніякого піару. І це насправді надихає. Звісно, хочеться, щоб таких ставало більше і більше. Адже об’єднавшись, ми зможемо багато чого, багато кому допомогти».

Італійці також допомагають

Пані Людмила досі підтримує зв'язок з італійцями, і ті по можливості присилають допомогу як для лікарень та поранених, так і для діточок.

«Мої знайомі з Італії вже декілька разів присилали допомогу, – розповідає Людмила. – Присилали медикаменти, засоби гігієни, підгузки, і все це ми віддавали в обласну лікарню. На Різдво і до Паски італійська асоціація Брако, сеньор Луїджі, через асоціацію Amor Vitae вислали подарунки діткам. Сконтактувала з представниками управління в справах дітей, вони допомогли зі списком сімей, яким потім і розвезли ті подаруночки. Це багатодітні, прийомні родини, будинки сімейного типу, малозабезпечені сім’ї. Також подарунки надали чернігівські підприємці ТД «Терещенко» і депутат міської ради Віталій Голець. До речі, Віталій Віталійович постійно з нами співпрацює. Відвозить нас у лікарню, допомагає фінансово і організаційно».



Привезли одяг для поранених обласної лікарні

Пані Людмила каже, що вони не збирають гроші у людей на якісь потреби для поранених, якщо в тому є необхідність. Дуже часто купують хлопцям смакоту, одяг за свої кошти. Або просто люди дізнаються в розмові і самі хочуть допомогти.



«Віталій Голець завжди допомагає. Знайомі, хто знає, що збираюсь навідати хлопців, допомагають, – розповідає Людмила. – Хто 200 грн, хто 500 грн. Волонтерські організації «Сяйво Сіверщини» і «Сіверяни» завжди відгукуються, коли потрібна допомога. У вересні, наприклад, вони збирали в селах Куликівщини фрукти і овочі, то деяку частину передали на обласну лікарню.



Дуже допомагає нам дитячий дошкільний навчальний заклад № 70 «Дюймовочка». Завідувачка, Пінчук Тетяна Миколаївна, як дізналася, що ми ходимо до військових у лікарню, вирішила нас підтримати. Ми надали список необхідних речей, а вони кинули клич по батьківських групах, і ті відразу відгукнулися. Люди зібрали шкарпетки, серветки. Дітки зробили малюночки, обереги. І ми закупили ще цукерки і зробили такі маленькі подаруночки для військових та військовий госпіталь.



На Великдень садочок теж підготував для військових подаруночки. За що ми їм дуже вдячні.

Сьогодні пораненим дуже потрібен адаптивний одяг. То ми зверталися у «Швейну роту», і дівчата відгукнулися, прислали нам штани, футболки, труси і навіть шкарпетки на липучках. Це дуже актуально і необхідно – для поранених військових. Дівчата з громадської організації батьків дітей з інвалідністю «Голос батьків» дуже багато допомагають. Вони і одяг шиють, і білизну. Постійно підтримують нас і релігійні організації».

В єдності – наша сила

«Я помітила, що в нас багато хто намагається не говорити про війну, щоб не засмучуватися. Та у нас війна. Люди, у нас війна! І всі мають про це знати, пам’ятати і говорити. І кожен має в міру своїх можливостей щось робити для перемоги. Байдужості не повинно бути. Потрібно міняти суспільну думку про те, що війна тільки там, де бойові дії. Війна в країні, в нашій країні. І ми маємо докладати максимум зусиль, щоб допомагати військовим на фронті, нашим пораненим бійцям, сім’ям переселенців, – вважає пані Людмила. – Сьогодні ми маємо жити під девізом «Все для фронту, все для перемоги!». Це повинен зрозуміти кожен українець. Зараз має бути загальний настрій захищати Україну! Та, на жаль, сьогодні я все частіше спостерігаю таку тенденцію, що люди говорять про те, як уникнути мобілізації, а не як стати на захист країни. Ви знаєте, аби мене взяли в мої 65 років, то я б пішла, не замислюючись. На жаль, немає загальної політики в державі, мобілізувати народ, мобілізувати всі сили населення на перемогу, на боротьбу з ворогом. Якщо в перші місяці повномасштабного вторгнення люди були об’єднані, всі як один готові захищати, то зараз це все десь пропало. Чому так? Адже війна триває, досі гинуть наші хлопці. І ми повинні буди об’єднані: влада, народ і армія».

Джерело: газета "Чернігівщина", Марія Пучинець

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.