Бабуся не жаліє, що вони забрали онучку з дитбудинку

Маша Кремізіон з батьком Андрієм Миколайовичем і бабусею Катериною Андріївною

Розповідь про дівчинку, від якої на п'ятий день після пологів відмовилася мати, а з дитячого будинку забрав батько, схвилювала багатьох. У 2004 році, коли ми познайомилися, Маші Кремізіон було десять літ. Гарненьке, з довгими густими косами дівча росло з татом і бабусею в оточенні любові і ласки. Як же тепер наша Маша? Як Андрій Миколайович і Катерина Андріївна? Аби дізнатися про все докладно, ми й пішли до маленької затишної квартири по вулиці Воїнів-інтернаціоналістів у Чернігові. Та спочатку нагадаємо гірку історію материнської зради мало не шістнадцятирічної давності.

«Від дитини відмовляюсь»

Повірте, таке читати страшно:

«Головному лікарю Чернігівського пологового будинку від Ткаченко Євгенії Василівни, 19 квітня 1974 року народження, українки, освіта середня спеціальна, розлучена, шлюб розірваний Чернігівським міським бюро ЗАГС 15.03.94 р., прописана в Чернігові за адресою..., паспорт..., навчаюсь у ЧРМТ, на вечірньому відділенні, IV курс, постійно мешкаю в Чернігові.
Відмова
Я, Ткаченко Євгенія Василівна, народила в Чернігівському пологовому будинку 8.04.94 р. дитину (дівчинку) вагою 4 кг 200 г. Я студентка, з чоловіком розлучена. Дитина вимагає великих матеріальних затрат, а я засобів не маю, тому відмовляюся від дитини. Якщо дитину всиновлять, претензій мати не буду. Про наслідки відмови від дитини мені відомо.
13.04.94 р.
Підпис».

Відмова оформлена  у присутності лікарів. Підписи. З юристом погоджено. Підпис. Печатка.

Господи! Як же можна так?
Катерина Андріївна Кремізіон і досі не може зрозуміти, що рухало невісткою у той уже далекий час.
— Андрій у нас єдиний син, — каже вона. — Тоді працював на радіозаводі і вчився у вечірньому технікумі. Там вони і познайомилися. Дружили, зустрічалися. Якось привів Женю додому. Дівчина як дівчина. Молоденька. З сім'ї військовослужбовця. Коли син сказав, що хоче одружитися, познайомилися зі сватами. Попереджали, що ми — прості люди, з невеликим достатком. Двокімнатна квартира, город — це й усе, що нажили. Але весілля справили хороше. Рід у нас великий, запросили всіх.
Спочатку молоді жили у сватів — там чотири кімнати. А тоді прийшли до нас. Женя завагітніла. Строк був уже чималий, коли вони раптом посварилися. Примирення не вийшло. На прощання вона сказала: «Ви ще мене запам'ятаєте!»

Десь у квітні зателефонувала знайома, дочка якої проходила практику у пологовому будинку. Каже: «Чи то не ваша невістка відмовилася від дитини? Прізвище немов би її».
У мене й серце обірвалося. Кажу сину: «Іди узнай, що там і як».
Андрій знайшов новонароджену доньку вже в дитячій лікарні, куди її, кинуту, перевели. Йому її навіть показали. Прибіг додому: «Мамо, треба забирать дитя!» Я перелякалася. «Хто ж тобі його віддасть? — кажу. — І що ми з такою крихіткою будемо робить?»
Сьогодні жалію, що не забрали ще тоді. Тепер життя свого не уявляю без Маші. Люблю її, як рідну дочку. Ні крапельки не жалію, що забрали її з дитбудинку. Але це вже було пізніше, через п'ять літ. А тоді наша Маша потрапила до Прилуцького будинку маляти. Що було, те було.

«А Женя говорила усім, що дитя народилося мертвим»

— За якийсь час Женя з'явилася в технікумі, — розповідає Андрій. — Говорила, що дитя народилося мертвим, їй співчували. Я ж не міг цього чути, думав: «Боже, що вона несе! Хто мертвий? Як вона може?»
Зі мною на контакт Женя не йшла, а я вже не міг її бачити. Щоб не зустрічатися, кинув навчання. Проявив малодушність. Зараз шкодую, що залишився без диплома.
З лікарні дочку перевели до Прилук. Я поїхав туди, зустрівся з головним лікарем будинку дитини, розповів свою сумну історію. Дитина була записана на прізвище дружини, навіть по батькові Женя вигадала. І я доводив, що я — батько, а вона — моя донька. Мені порадили написати заяву з проханням про перебування Маші в їхньому закладі протягом року, що я й зробив. Думав: трішки підросте, вже їй буде рік. Що заберу, це я твердо знав. От ще б маму вмовити. Без її допомоги мені не обійтись.

«Ти моя мама?»

Минав час. Андрій про доньку не забував, провідував, возив гостинці. З будинку маляти дівчинку перевели до дошкільного дитбудинку. Перебувають тут дітки на повному державному утриманні. Є в них усе, але немає мам. Про зустріч з ними вони мріють і в кожній жінці, що ласкаво усміхнеться до них, готові бачити її, маму.
Радгосп «Журавський» Варвинського району був шефом Прилуцького дитбудинку. З гостинцями від шефів сюди не раз приїздила Марія Борисівна Сиромолот. Серед групи дітей, що вийшли їм назустріч, вона виділила синьооку дівчинку. Маленька пильно дивилася на неї, а потім залишила подружок і попрямувала до жінки. Підійшовши ближче, запитала:
— Ти моя мама?
У Марії Борисівни перехопило подих.
— Так, я твоя мама.
Дитина кинулася до неї, обняла за шию. Пригортаючи малу, Марія Борисівна запитала:
— А як тебе звати?
— Маша.
— І я — Маша.
Відтоді вони стали рідними. Марія Борисівна ще не раз приїздила до дитбудинку — сама і з молодшим сином, брала Машу додому. В перший приїзд дівчинка була зачарована усім, що побачила в затишному домі й господарстві мами Маші. З домашніх страв їй найбільше сподобалися мариновані огірки й вишневе варення.
— Їж суп, — пригощала її Марія Борисівна.
—  Сама їж! — відповіла красуня, в черговий раз посилаючи руку в банку з огірками.
Усе було вперше, усе було вдивовиж — і відвідини сільського кафе, де так багато смакоти, і кури на подвір'ї, і бундючний півень, який дуже веселив Машу, і добра корова, що пригостила її теплим молоком, і квіти, і дорослі люди, які опікувалися нею, Машею, нею одною, а не всіма дітьми в дитбудинку.
І тепер, коли вже десять літ Маша живе в сім'ї з татом і бабусею, Марія Борисівна залишається дівчинці дуже рідною людиною, хрещеною матір'ю. Подарувала їй золоті сережки, які Маша не знімає. Передає і привозить сільські гостинці. А влітку Маша цілий місяць жила у хрещеної. І Катерина Андріївна їздить до Журавки, допомагає кумі на городі. Свої люди, тепер уже родичі.

«Будемо щось рішать», — сказав батько

До дитячого будинку Андрій їздив часто. Бачачи, що для сина це важливо, Микола Олександрович сказав дружині:
— Досить опиратися. Поїдь, сама подивись. Будемо щось рішать.
Катерина Андріївна набрала дві сумки гостинців. Знаючи, куди й чому їде, охоче несли дитячі речі співробітники. З цими торбами і з'явилася на порозі дитбудинку. Що внучка її, не було ніякого сумніву. Схожа, як дві краплі води, на Женю. Після першої поїздки була друга й третя, ще і ще.
Андрій тим часом заходився збирати документи на удочеріння власної дитини. На запит обласного відділу загсу з дитбудинку повідомили, що весь час перебування дівчинки в установі мати не брала участі у її вихованні, листи не писала, не телефонувала, грошових переказів та посилок не надсилала. «Громадянин Кремізіон А.М. назвався татком дитини, пред'явивши відповідні документи. Відвідує дитину. Марія з радістю прийняла звістку, що в неї є батько, з задоволенням з ним спілкується та грається».
25 серпня 1999 року Андрію Кремізіону дозволили забрати дочку з Прилуцького дошкільного дитбудинку.
По дитину Андрій поїхав з матір'ю. Щастю дівчинки не було меж. Вона вперше в житті їхала залізницею, не відходила від вікна, щомиті кликала тата і бабусю помилуватися тим, що бачила.
А вдома її чекав дідусь! Він був її найближчим другом аж до своєї несподіваної кончини.

«Любимо Машу безмежно. Живемо для неї»

Про десять літ життя Маші в сім'ї розповідають фотографії. Ось вона в дитячому садку, а це вже школярка. Ось під новорічною ялинкою з подарунками від Діда Мороза. Ось пригортається до дідуся, обнімає бабусю, крокує вулицями міста з татом. Вона дуже любить ці прогулянки, пишається, що в неї такий високий і красивий татусь. З листопада 1999 року вона носить його прізвище — Кремізіон. І по батькові тепер вона Андріївна.
—  Тато каже, що наше прізвище походить із Греції, — хвалиться. — Я заходила в комп'ютері на сайт «Однокласники». Там є Кремізіони. В основному в Росії.
Нині Маша вже дев'ятикласниця. Батько з бабусею розмірковують, що ж робити далі, куди вступати. У дівчини хороші спортивні успіхи. Займається футболом і легкою атлетикою. Може, спробувати вступити до педучилища в Прилуки? Краще, звичайно, було б вдома. Тоді — до медичного коледжу? Щоправда, Маша далеко не відмінниця і сама ще не визначилася, ким же хотіла б стати.
— Люблю її, як рідну дитину,— призналася Катерина Андріївна. — Так добре, що ми забрали її з дитбудинку. Я й квартиру приватизувала, щоб колись вона Маші дісталася. Вона дівчинка хороша, на городі усе допомагає. І до домашньої роботи привчаю. В житті треба все вміти. Ми з нею і в Київ їздили, і в Харків, і в Черкаси. Десь родичі, десь друзі — всіх провідали. А на свята чекаємо гостей до себе. Я коржів для торта напекла...

Катерина Андріївна вже на пенсії. Але як на ті копійки жити? Влаштувалася прибиральницею в музичну школу. Андрій працює вантажником у гастрономі. Мабуть, від батька успадкував тяжку хворобу — діабет, але групи інвалідності не дають.
Їм кажуть: «Треба було не вдочеряти Машу, а взяти під опіку. Тоді б мали хоч якісь гроші». Ну хто про це думав? Хотілося повернути дитину в сім'ю. І все. Дивно інше. Матерям-одиначкам держава платить хоч невеликі гроші, а батькам-одинакам — нічого. Чому? Звичайно, дитина виросте й без цього. І все ж, і все ж... Ні безплатних обідів, ні пільгових путівок на відпочинок таким, як Маша, закон не передбачає. Дивина та й годі.

Маша знає усю правду

Таємницю перших днів її життя відкрили дівчинці тато і бабуся: «Краще скажемо самі, ніж дізнається від людей». Вона була ще мала, але почуте сприйняла спокійно. Вирішили навіть показати маму. В ті роки вона торгувала на Центральному ринку. Можна просто підійти і подивитися, навіть сказати: «Ти — моя мама». Але Маша не захотіла. Ні, і все.
Жінка, що народила в муках дитину і відмовилася від неї, знає про існування своєї дочки. І дід з бабою по материній лінії жодного разу не зустрілися з онукою. Тепер, може, їх уже й на світі немає, але жили недалеко, десь на вулиці Бєлова. Від Красного мосту хвилин двадцять тролейбусом.
А в Жені 2005 року народилася ще одна дочка. Мабуть, уже кохана дитина.
2006 року Маша все-таки зустріла матір. У залі суду. Андрієві тоді порадили через суд позбавити матір-зозулю батьківських прав, а далі подати на аліменти. На двоє засідань Євгенія не з'явилася, а на третьому була.
—  Я її й не роздивилася, — каже Маша. — Насунула на очі шапку, а рот затулила шарфом. Ні, до мене не підійшла, не обізвалася.

Рік ніяких аліментів не було. Може, через те, що Євгенія була у відпустці по догляду за немовлям. Тепер платить. 50 гривень, коли 100, 170. Найбільше було 250. Це —1/8 усіх доходів, яку зобов'язав платити суд. Андрій усе занотовує, аби були документи, хто й скільки платив. Бо не відомо, як складеться життя далі. Чи не буде колись мати вимагати аліменти з дочки, від якої відмовилася на п'ятий день після народження.
У Андрія особисте життя так і не влаштоване. Перший досвід виявився надто болісним. І все ж попросив не називати справжнє прізвище колишньої дружини:
—   Бог із нею. Нехай живе.
У них же в сім'ї все гаразд. Маша за п'ять років, що ми не бачилися, виросла, подорослішала. Така ж доброзичлива й усміхнена. Ось тільки свої чудові коси відрізала. Мені їх дуже жаль. Було ж так гарно!
— Машенько, чому?
— А, набридли. Ледве вмовила бабусю. У класі вже майже всі відрізали, а я все ношу.
—  І бабуся здалася, — сміється Катерина Андріївна, милуючись коханою онукою.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1234)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.