Ніна Лобода «вишиває» пластиковими кришечками паркани

Ніну Миколаївну Лободу поважають на Прилуччині та Ічнянщині. Як гарного педагога і досвідченого методиста, справедливого мудрого управлінця і як приємну, комуніка­бельну, красиву жінку. Після закінчення з відзнакою Прилуцького педучилища навчалася В Чернігівському педінституті. У Дружбинській школі Ічнянського району - одній із кращих - починала свою трудову педагогічну діяльність. Починала з любові до дітей, з прекрасних уроків, з пошуків новітніх форм і методів нав­чання. Крок за кроком опановувала секрети професії вчите­ля, а досвід дбайливо складала в скарбницю своєї душі та майстерності. Згодом набула й досвіду керівника, управлін­ця - працювала заступником директора з навчально-вихов­ної роботи у Прилуцькій школі № 12, головним спеціалістом управління освіти Прилуцької міськради, завучем СШ № 15 Прилуцької виховної колонії. Має 41 рік педагогічного стажу.



Нині пані Ніна є консультантом Прилуцького Центру про­фесійного розвитку педагогічних працівників - надає мето­дичну допомогу з питань викладання зарубіжної та укра­їнської літератури, української та іноземних мов, історії, права.
У спілкуванні вона завжди щира і легка, в методичних по­радах вміє відділити зерно від полови, у дружбі - вірна та турботлива. Люди тягнуться до неї, бо з нею завжди цікаво і приємно.

Але, мабуть, лише дуже близькі до неї знають ще один, неочікуваний бік її особистості - її невпинний творчий не­спокій, постійне бажання змінювати простір навколо себе при допомозі різних речей, вносити в цей простір красу та доброту, спокій, своє бачення життя та стрімко мінливого часу.
Я мала нагоду впевнитися в цьому (ми працювали разом у школі Прилуцької виховної колонії), а ще в тому, що всі її творчі захоплення і справи - оригінальні, неповторні, цікаві. І, повірте, заслуговують на увагу.

З творчим вогником і постійним бажанням творити вона жила завжди - це її звичайний природний стан.
З самого дитинства, з першого класу, вона навідувала Будинок піонерів, бо все хотіла знати та вміти. Швидко на­вчилася в’язати на спицях і одразу ж вив’язала собі кофти­ну - навіть з ґудзиками! Прекрасні речі, вив’язані її дбай­ливими руками, носять всі її родичі і друзі. В’язання вона довела до найвищої форми досконалості - сьогодні вона в’яже, навіть не дивлячись на виріб, а паралельно дивиться собі телевізор.

Ще одне хобі, яке завжди з нею - це ви­шивання хрестиком. Двом своїм донькам - Олені й Ользі - вона вишила весільні рушники, плаття, блузки з українським орнаментом, зятям Кирилу та Валерію - сорочки-вишиванки, як і чоловіку - Ми­колі Івановичу. Онучка Ліна теж захоплю­ється вишиванням - навчилася у бабусі.
Пані Ніна завжди обожнювала співати, керувала навіть хором у військовій части­ні, в якому співали солдати-строковики та працівниці частини. Любила декламувати зі сцени вірші, читала гумористичні опо­відки і була режисером шкільного театру.

І є ще одне хобі у пані Ніни, мабуть, найулюбленіше і найоригінальніше з усіх, бо цим не кожен може займатися і займа­ється - вона створює вуличні картини. з кришечок від пластикових пляшок. На парканах свого будинку в селі Августівка Ічнянської грома­ди.

І це не просто хобі, це своєрідний вид мистецтва, який по­требує таланту та значних умінь, художнього смаку і фан­тазії, часу й терпіння.

Ці «вишиті» картини на парканах звичайного сільського будинку милують людське око та викли­кають захоплення. До лебедів на воротях (пані Ніна зробила їх до 35-річчя шлюбу з чоловіком Миколою) приїздять фотографу­ватися молодята. Всі односельці збирають кришечки для створення ії нових декора­тивних робіт, а, буває, що й зовсім незна­йомі люди приносять подружжю до двору мішечки з ними й просто перекидають че­рез паркан.

Після того, як у 2018 році вибухнули склади поблизу села, пані Ніна вирішила зробити на паркані собаку, як головного охоронця оселі. І зробила. Спочатку на­малювала в зошиті у клітинку схему, наче для вишивання хрестиком. В кожній клітин­ці - свій колір, відповідно до загального малюнка цього песика-охоронця.

А потім з’явилися на паркані інші «вишивки» - горобчики, що обіймаються, сім’я котів на даху, котрі споглядають зірки. А ще - білка, яку майстриня «зро­била» з натури. Жива справжня білка постійно розгулювала по подвір’ю, гризла горіхи та роздивлялася навколо. Є ще й мультяшні герої, і куряче сімейство - півень, курка з дітками-курчатками. Вони всі - яскраві, позитивні, підіймають настрій і змушують щасливо посміхатися.

Всі ці «парканні» картини господиня створює разом з чо­ловіком - пан Микола відповідає за цвяшки і кріплення кож­ної кришечки, яка повинна знаходиться суворо на своєму місці і не порушувати загальний малюнок.

Пані Ніна, приїжджаючи в село, завжди намагається ви­кроїти хоч годинку для створення своїх вуличних робіт. Ви­кроїти між хатньою роботою, пранням, городами влітку...

У неї безліч цікавих ідей, вже зроблені малюнки-схеми, і кришечок повинно вистачити - вони всі розсортовані, роз­кладені по кольорах. Виявляється, що колір кришечок плас- тикових пляшок у кожної фірми, яка виробляє сік чи воду, різний - тільки у білих вона нарахувала 10 різних відтінків, як і в блакитних, червоних. І це добре, бо дає неосяжний простір для використання різних кольорів і відтінків, що ро­бить картину більш виразною та неповторною.

Є на паркані і патріотичні «вишивки» - на прапорі карта України. А зараз майстриня працює над створенням кар­тин «Квіти Перемоги» та «Уквітчана Україна».
На жаль, не встигла до морозів, тепер ось з нетерпінням чекає весни.


А в думках мріє створити ще й сільську, стародавню, таку шевченківську хату з лелекою, пишні кетяги калини, герб України ( «Україна понад усе!»), соняшники, козака з козачкою, білого коня, що скаче прямісінько у небо. А якщо парканів не вистачить, то є ще й літня кухня, ще й два сараї. І кришечок вистачить (є тисяч 50 в цілому) - а їх потрібно багато. На лебедів, до прикладу, пішло 3500, на соняшники (вона вже порахувала) піде до семи тисяч чорних, оранже­вих, жовтих, зелених, причому, різних відтінків.

Віриться, що їй все це вдасться, бо у неї бойовий харак­тер, характер справжньої українки. Енергійна, не байдужа до того, що коїться навколо неї, вона не звикла відступати, ніколи не відсиджується у сховку, а завжди на передній лінії. Там, де вона потрібна в цей непростий воєнний час.

З початком повномасштабного російсько-українського вторгнення вона варила у чотиривідерній каструлі борщі і каші для тероборонців, а волонтери приїздили за ними і везли за призначенням. Плете кікімори - кудлаті маскуваль­ні зимові накидки для наших захисників, і для їх касок також.







Вона пишається зятями, що воюють на фронті, молиться за них і за всіх наших воїнів:

- Страшна ця біда для країни, страшна і велика. Щодня просимо Господа, щоб вернулися всі живими, щоб скоріше війна закінчилася, віримо в Перемогу..

Такий же бійцівський характер і у її доньки Олени, яка з початку війни виїхала з донькою за кордон, рятуючись від обстрілів Чернігова. Доля закинула їх на Кіпр. Олена ство­рила там українську школу для переселенців - за освітою вона вчитель української та англійської мов, літератури. Навчає українській мові емігрантів, чиї корені пов’язані з на­шою країною, співає, збирає гроші на ЗСУ, пропагує нашу мову, традиції, костюми.

Пані Ніна годинами може розповідати про свою маму і доньок, їх чоловіків, своїх внучат - Ліну і Макарка.Родина для неї - одна з головних цінностей у житті.

При цьому, переживаючи за кожного з них,вона не впадає у відчай і вірить у все найкраще - у неї просто не має для цього часу. Її рятують робота за професією, щоденні турбо­ти про стареньку маму, численні хобі, якими радіє її душа.
Творча родзинка завжди прикрашає жіночу долю. З пра­давніх часів українки робили на будинках кольорові розпи­си, прикрашали свої оселі вишитими картинами та квітами, плели мереживо, співали - це у них в крові.

Творча креативність - невід’ємна риса сучасної, сильної жінки, яка розмальовує, прикрашає нинішній суворий світ своїми уміннями і фантазією, своєю щирою ніжною душею. Щоб люди посміхалися, щоб життя ставало добрішим, щоб хоч на якісь миті можна було забути про війну і печалі.
Пані Ніна з нетерпінням чекає тепла - щоб почати ство­рювати нові «парканні» шедеври у Августівці.
І щоб упорядкувати квітники біля свого прилуцького місь­кого будинку, в яких росте велика кількість трояндових ку­щів, лілій, тюльпанів, ірисів.
Ця жінка вміє дарувати радість - своїм близьким і коле­гам, землякам і зовсім незнайомим. Вона робить це щиро і щедро.

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка”, Лілія Черненко. Фото “Суспільне Чернігів”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.