Вісім весен тому для Тетяни Науменко з Холмів Корюківського району 8 Березня - було святом. Із квітами, усмішками і вітаннями від її найрідніших у світі чоловіків. Тоді вона була щасливою. Усе склалося: виростили з Геннадієм єдиного сина, діждалися його з армії.
У 2012-му відгуляли весілля.
Невістку Вікторію прийняли з дорогою душею. Вона, як і Тетяна, із Савинок (теж Корюківського району). Закінчила Чернігівський педуніверситет — факультет фізвиховання. А Олег до армії відучився у Сновському вищому училищі лісового господарства (на лісника-єгеря), а після армії (служив у внутрішніх військах) закінчив школу міліції в Сумах. Працював у Корюківському райвідділі внутрішніх справ. Жили молоді окремо — винаймали квартиру. Хотіли бути самостійними з перших днів. За рік після весілля народилася Софійка.
Тетяна Науменко з сином Олегом
- Ще крихіткою вона була дуже схожа на Олега: й оченята як у тата, й усмішка, - каже Тетяна Василівна.
Цей спогад іще один осколок колишнього щастя. Воно розбилося на початку 2015-го. У січні померла мама. А через місяць не стало сина. 4 лютого Олег приймав вітання з 26-річчям, а 6-го в складі зведеного загону УМВС уже їхав у зону бойових дій під Дебальцеве. Хлопців направляли на третю лінію оборони. Але тоді й там було пекло.
Востаннє Тетяна Василівна розмовляла із сином 15 лютого. Усього кілька хвилин. Він не міг більше говорити — обіцяв зателефонувати пізніше. Проте на зв’язок не вийшов. Вона раз за разом набирала його номер — безрезультатно. Дзвонила керівництву, колегам, волонтерам. Тільки під вечір наступного дня дізналася, що Олег потрапив під обстріл і був госпіталізований. Згодом — що машина, яка везла його та інших поранених вже до іншого шпиталю, до місця призначення не доїхала. Де син, що з ним, ніхто повідомити не міг.
Не тільки батьки, дружина, друзі, а й сусіди, знайомі намагалися роздобути хоч якусь інформацію про Олега. Втім новин не було. Кожен день перетворювався на нескінченне чекання, та не приносив нічого, крім отого страшного «пропав безвісти».
Ці слова були як непроглядний морок. Та навіть у них для матері жевріла крихітна іскорка надії: «пропав безвісти» не означає «загинув». Вона повторювала це день у день — як молитву. І врешті-решт повірила: що б не сталося, син живий. Тому, коли майже через три тижні прийшло повідомлення, що терористи з так званої «днр» передали до бюро судово-медичних експертиз Дніпропетровська тіла наших загиблих і треба їхати на упізнання, була впевнена: Олега серед них немає. Поїхала Вікторія зі своїм братом. Вони й сказали Тетяні Василівні, що сина більше чекати не треба...
Це було зразу після жіночого свята. Відтоді воно стало для неї чорною датою.
Поховали Олега 11 березня в — Холмах.
— У відкритій труні. А я дивлюся на нього і не вірю. На могилу потім ходила і теж не вірила. Всередині ніби щось перемкнуло — не давало відпустити сина.
Потім стало ще гірше: У вересні помер чоловік. Йому не було й 50-ти. Я не могла ні їсти, ні спати. Іду й хитаюся від вітру. Думки плутаються — нічого не тямлю.
Лікарі рятували її майже два місяці. Та найбільше, каже, допомогла трирічна Софійка.
— Віка залишила її зі мною в січні 2016-го, коли їхала у відрядження. І я перестала належати тільки собі. Заради Софійки відучила себе ридати ночами. З усіх сил гнала геть важкі думки. Дитина навчила мене посміхатися.
Відрядження невістки було в Курахове Мар'їнського району (на Донеччині): у серпні 2015-го Вікторія Науменко стала в лави правоохоронців замість чоловіка. Служила в підрозділі патрульної поліції особливого призначення «Чернігів». Із Курахового (там наші бійці охороняли електростанцію та велике водосховище) вона мала повернутися за місяць, та довелося затриматися ще на один.
А коли Віка приїхала і забрала Софійку, в дім Тетяни Василівни повернулася вбивча тиша. Нічого не хотілося. Ніщо не радувало. Знову біль, сльози, безсонні ночі.
Тоді й виникла думка взяти на виховання дитину — дівчинку. Щоб була поруч щодня — як донедавна Софійка. Щоб піклуватися про неї, жити її життям. Спочатку трохи вагалася — поки не наснився син.
— Сказав: «Допоможи їй. Мені теж люди допомагали. А вона підтримає тебе».
Потім був іще один сон. У ньому вона була дуже радісною. Тримала за руку дівчинку Настю.
- Чи то стався дивовижний збіг, чи то доля вирішила порадувати жінку після стількох страждань, але обидва сни збулися. Тетяна Василівна зібрала всі потрібні документи, пройшла навчання і 4 березня 2016-го повернулася з дитбудинку з 12-річною Настею. А за два роки — ще з однією, їй не було і 5-ти. Так і росли разом — Настя-старша і Настя-молодша.
Першій уже 20. Навчається в Острі на дизайнера інтер'єру. Друга ходить у 5 клас. Щоб їй не було сумно самій, мама Тетяна 2021 року взяла у свою прийомну сім’ю ще одну дівчинку — Аліну. Зараз вона в третьому класі.
За цей час довелося багато пережити — у кожної дитини було непросте минуле і важкі спогади.
На фото Настя, Софія, Аліна - майже ровесниці
— Як і в мене, — зітхає Тетяна Василівна. — Допомагаємо одна одній полегшувати їх.
Запитую, чи прийняла вона тепер синову смерть. У відповідь жінка розказує ще одну вражаючу історію:
— Після похорону Олега я постійно їздила до Стіни пам'яті в Київ (вона була відкрита 29 серпня 2014 року — на перші роковини Іловайської трагедії — на мурах Михайлівського собору. На ній — секції зі світлинами воїнів, що загинули починаючи з 2014-го. Щороку 29 серпня до Стіни приходять рідні, щоб вшанувати пам'ять полеглих. — Авт.). Там я й зустріла людяну, яка останньою бачила мого сина живим.
Це був Олександр Данилюк — відомий на всю Україну «окопний хірург». Лише за 9 днів перед виходом українських сил із Дебальцевого він зробив майже 100 хірургічних втручань прямо в бліндажі, перекритому зверху брусами з дерева, бетонними стовпами, землею, автомобільними шинами. Оперував інструментами, що вціліли після обстрілів.
«Кров із живота пораненого вигрібаєш пластиковим стаканчиком, з якого ти ще недавно пив чай, бо в тебе немає відсмоктувача, потім цю ж кров ти віддаєш анестезіологу, і він заливає її назад у вену пораненого», — розповідав потім в одному з інтерв'ю Олександр Данилюк.
— Не знаю, як так сталося, та Олександр сам підійшов до мене. Ми розговорилися. З'ясувалося, що саме він рятував мого сина. Розказав, що запам'ятав Олега, бо він вразив своєю витривалістю: “У нього були множинні осколкові вогнепальні поранення — усе тіло побите-потрощене, а він за кожну послугу — “Дякую!”. - Навіть за воду, що подали, — згадує моя співрозмовниця.
Завдяки Олександрові мати змогла дізнатися про останні дні сина.
...15 лютого бійці 128-ї гірсько-піхотної бригади (саме в ній служив «окопний хірург») вивезли пораненого Олега до військово-польового шпиталю в Дебальцевому. За день до того в місті почалася підготовка до відходу наших військ. Були підірвані залізничні колії, інші об’єкти транспортної інфраструктури.
Після встановлення умовного перемир’я окупанти перекинули під Дебальцеве додаткові сили з інших напрямків. Як наслідок — підтримки сил АТО тут вже майже не було. Вихід із міста тривав кілька діб. Комусь вдалося покинути його на техніці, комусь довелося йти пішки.
Олега та інших поранених 16 лютого вивезли з госпіталю на вантажівці. Дорогою до Артемівська вона потрапила під обстріл.
Тих, кому дивом вдалося вціліти, доконав 20-градусний мороз.
Цей та інші 8 трагічних дебальцевських днів (із 9 до 18 лютого) Олександр Данилюк детально описав у своїй книзі «Ті, що стомилися боятися». Розповідь підкріплена фотографіями з операційної в бліндажі. Від них холоне кров. Книга вийшла у 2020 році.
Усі кошти від продажу автор спрямував на підтримку поранених військовослужбовців та їхніх родин.
Має цю книгу і Тетяна Науменко — надіслав автор. Після їхньої зустрічі в Києві минуло майже З роки. Скільки разів за цей час вона розгортала книгу, навіть не рахувала. Головне — після прочитаного мати почала потроху відпускати сина. Береже пам’ять про нього. А також — орден «За мужність» III ступеня, яким Олег був нагороджений посмертно.
Живе зі своїми дівчатками. Радіє, коли приїжджають із Чернігова Віка із Софійкою.
Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Науменко, Холми, Дебальцеве