48-річний Анатолій Кравченко перед загибеллю на фронті наснився дружині і казав, що останнього бою не переживе

15 жовтня під Первомайськом на Донеччині загинув захисник з Нехаївки Анатолій Миколайович Кравченко з позивним «Батько» і повернувся додому «на щиті» Героєм. Власними життями платять українські воїни за наше право жити у вільній Україні. Боляче втрачати, проводжати, хоронити. І тій клятій війні ні кінця ні краю.



А сльози не просяться, самі течуть

Ми завітали до родини Кравченків саме у період світлих різдвяних свят. А незабаром і зовсім не святкова дата - 16 січня. Цього дня, рік тому, Світлана зі сльозами на очах проводжала свого чоло­віка на війну з агресором. Надіялася і віри­ла у краще, але... Ось минає рік, як вони не бачилися і вже не побачаться ніколи. І знову сльози. Вони постійно випікають очі. Який день буває і нічого, тримається, а коли як найде - течуть і течуть. «Мамо, не плач», - усе просить одинадцятирічна Маринка. А мама все старається ховати своє горе, щоб дитина менше бачила сліз. Вона також тяжко переживає смерть тата. Коли горе постукало у їхній дім, ніч плакало дитя. Маринка - татова донечка, він її дуже любив, завжди обціловував. Може тому, що меншенька у сім’ї. Старша Наташа вже не живе з ними, поряд хату ку­пили, у неї п’ятирічна донечка підростає.

- Щось сьогодні зранку все мені плачеться і плачеться, - каже Світлана Ми­колаївна, обскубуючи півня. - Може тому, що днями рік, як Толю забрали на війну, а може, тому, що оце якби він був би дома, то оцього одного півня скубли б вдвох. Він у всьому мені допомагав, усе робили разом. А тепер... Неможливо змиритися з думкою, що його вже немає з нами. Останнім часом казав: «Це війна, будь готова до всього». А як можна бути до такого готовою? - за­ливається слізьми Світлана Миколаївна.

Коли вручили повістку, Анатолій Крав­ченко відразу пішов до військкомату. Він не був добровольцем, але від мобілізації не ховався. Удома говорив: «Треба йти захищати, бо як прийдуть, то отут усіх вас повбивають. Не можна ховатися, бо як усі поховаються, то хто ж тоді відіб’є рашистів».

- А в нього здоров’я було погане. Бо ж не сімнадцять років, а сорок вісім уже, - каже дружина. - Спина постійно боліла, уколи йому колола. Нога в коліні з чашечки вискакувала, хоча останнім часом ніби загоїлася. Та і зубів зовсім майже не було, хіба два на весь рот, посипалися. Як ва­рила їсти, то так дрібненько все кришила, - розповідає дружина. - Та тоді, коли його забирали, багато було чоловіків обмежено придатних. Не він один такий. Спершу був чотири місяці в «учебці» поблизу За­поріжжя, а потім відразу - на Донбас. Під Мар’їнку. У саме пекло. Він був у війську помічником гранатометника.

Чому колишній лісник так незлюбив ліс

Пів року Анатолій Миколайович вою­вав на сході країни і дивився в очі смерті. Кожен день міг стати останнім. Бо «поли­вали» свинцем рашисти постійно, нама­гаючись прорвати оборону, але так нічого у них і не виходило. Часті були виходи на «нуль». Улітку контузило. Недовго у госпіталі і знову - до своїх. А потім нове випробування для воїна - надірвав сухо­жилля на нозі. Ходити зовсім не міг. Такі болі були сильні і вночі, і вдень, що терпіти не в силах. Розповідав дружині, що про­бував з хлопцями рити окопи, будувати бліндажі, але нічого у нього не вийшло - страшно боліла хвора нога. Якось він казав, що їсти хоче, а треба до кухні йти півтора кілометри, а не дійде через ногу, то поїсть консерви разом із мишами, та і ляже спати.

- З якими мишами? - перепитую.
- У них там миші бігали по головах, їх стільки було багато. Говорив, що замучили то комарі, то жуки, великі, чорні, які лізли скрізь. Їхнє базування було в лісі. Уявіть, скільки влітку у лісі їдучих комарів. Гово­рив, що як виживе і повернеться додому, то у ліс і ногою не ступить, так він йому набрид. Їм дали якусь недозгорену палат­ку, хлопці знайшли якісь шматки плівки, накрили. Гілки наслали собі під боки, аби м’якше було спати, так і жили. А коли дощі заутюжили - усе мокре. Щодня виносили сушити постіль. А як дощі були заливні день і ніч, то на мокрому і спали. Колись каже: «Піду у калюжу посплю». Питаю: «У яку калюжу?». Тоді і розповів, як їм дово­дилося жити у тому лісі, як у грязі лазили. А в нього з молоду руки, ноги відморожені. Якби далі воював, то не пережив би зими, бо треба тепло, відморожені кінцівки - то на все життя.

- Казав мені, що останнього бою він вже не витримає. Бо треба і побігти, і від­хилитися. Треба все швиденько робити, а гострий біль у нозі не дає бути вправним. Якби ж його пролікували вчасно. Може б і живий залишився. Мав і направлення у госпіталь, але все ніяк не відпускали з гарячої точки. Розповідав, що командир, відправляючи на бойове завдання, казав, щоб не придурювався. Він і пішов.

Останній бій і віщий сон дружини

Той бій і справді виявився останнім для нехаївчанина. 14 жовтня о пів на сьому зателефонував, аби сказати рідним, що два-три дні на зв’язок не виходитиме, щоб не хвилювалися, ідуть на завдання. Він завжди попереджав, бо знав, коли буде поза зоною, дружина та мама місця собі не знаходитимуть.

- Ми говоримо, а я чую: гучно стріляють. Толя каже: «Чуєш, стріляють, танки йдуть на прорив». І відключився. Ніколи так не було, щоб говорив на ходу, у русі. Я раз передзвонила, телефон мовчав, вдруге - мовчок у слухавці. Та і чекала три дні, коли завершиться операція. Звісно, хви­лювалася, але надіялася на краще. Через три доби знову набрала номер, та марно, у слухавці було тихо. А вже потім почала додзвонюватися до побратимів. Спочатку Толя дав багато номерів побратимів, але тих хлопців вже серед живих не залиши­лося, полягли героями. Та все ж, декілька номерів у мене було. Але дізнатися щось не вдавалося. 17 жовтня, я саме була на роботі, знову телефоную, один із по­братимів відповів, що зі мною зв’яжуться. Думаю, вони вже все знали, та мені не говорили. А тут заявилися з військкомату. Я все і зрозуміла.



Дружина Світлана з донькою Мариною

А напередодні у Світлани Миколаївни були погані відчуття, тривога поселилася у душі, бо сон наснився поганий. Ніби вони разом, він біля неї, але все мовчить. А вона у весільному наряді танцює, а скрізь темінь, мряка. І людей багато, та всі якісь незнайомі. Поганий сон, не до добра, коли весілля, темінь і чужі люди. Невдовзі ховали. А Толя так і мовчав, і людей на похованні було багато. Матері Галині Іванівні також напередодні сон при­снився. Тільки після похорон зрозуміли, до чого він був.

- Наснилося два похорони. Мені снить­ся, що я десь на похороні, бігаю, клопочу­ся, все не встигаю. А мені кажуть: «Чому ти тут, ти потрібна на іншому похороні», - розповідає мама Героя. - Тоді не надала значення тому сну, а тепер розумію, чого два похорони. Я живу окремо. Одне горе у нас з Світланою, та у двох хатах осели­лося. І в неї похорони, і в мене.

- Чи розповідав, як там було?
- Про бойові дії нічого не знала, бо казав, що мені того знати не треба. Го­ворили на побутові теми, про здоров'я, - розповідає дружина. - Завжди цікавив­ся своїми дівчатами. Він дуже любив і старшу донечку, і меншеньку, і внучечку. Дуже хотів додому, та не відпускали. Усе обіцяли у відпустку на десять днів. Казав, що важко і морально, і фізично. Що «насипають». Що багато побратимів загинуло, на місце прибули молоді хлопці, віком як його донька, діти ще, з ними важко, бо не витримують того пекла: то ховаються, то тікають. Бояться. За себе казав, що всередині себе - незламний, а ось ноги.., аби їх повідрубували, так болять. Як мені все те було чути.



- Його Бог довго оберігав. Хлопців, з якими починав, мало серед живих за­лишилося. А Толі щастило, - каже мама Галина Іванівна. - Колись розповідав, треба було на завдання їхати. Але його хтось покликав, і він не сів у ту машину, яка згодом підірвалася. Він плакав, казав: «Мої друзі, мої побратими загинули. А я живий». Під Мар'їнкою це було. Іншого разу вони були на завданні. Каже, бачу, танк преться, подавило людей, а він в сторону кинувся. Дивиться - ні спереду нікого, ні ззаду нікого, а він живий. На День Незалежності також були у бою. Страш­не там творилося. Казав, летіли голови, ноги, руки. І знову - значні втрати. З того бою тільки на четверту добу вночі ви­тягували і живих, і мертвих. Тоді загинув наш земляк з Коропа Анатолій Колібаба. Кажу, молися, будь з Богом. Ми за нього також молилися. А смерть ходила поряд. 15 жовтня вже холодно, а в нього тільки літня одежа була, усе погоріло. А купити було ніяк і ніде, бо у лісі, на полі. Поперек болів, нога. Він казав, що цього бою вже не переживе.

Перший Новий рік без Толі

Анатолій і Світлана у парі вже 27 років. Двох діток народили, двох донечок. І коли старшенька вже сама крокує по життю, то Маринці, ой, як не вистачає тата. Мають і внучечку. Молоді ще дідусь і бабуся. Їм би жити і внукам радіти. Але... жорстока війна принесла у родину горе.

Як оглянутися, то прожили добре. Усе разом і разом. Усю роботу навпіл ділили. Світлана на роботі у будинку престарілих молодшою медичною сестрою. Анатолій працював останнім часом лісником, май­стром лісу, а потім був скорочений. У селі роботи не було, то їздив на заробітки. Та й односельцям всім допомагав, хто що не попросить, не відмовить.

- Я іноді сердилася, що домашня робо­та не роблена, а він іде комусь допомагати. Але Толя казав, що домашня робота нікуди не дінеться, поробимо пізніше, а людям треба допомогти. У нас багато стареньких, одиноких бабусь, хто ж їм поможе.

На стінах у будинку Кравченків вели­кі портрети Анатолія, ніби картини на рамці.

Він - у пікселі. Ці світлини - з «учебки», а коли потрапив на ві­йну, то жодного фото і не зробив, не до того було. Дивиться зі стіни мужній воїн. Для нас - Герой. Для близь­ких - найрідніший і найкращий. Ці великі кольорові портрети донька Наталія замо­вила в інтернеті, Новою Поштою надіслали, і мамі подарувала. Аби чоловік, батько завжди був поряд, щоб під­тримував хоча б своїм поглядом.

- Гарна ялинка у вас, - кажу.
- Ми завжди з Толею прикрашали ялинку, усе-все разом, він завжди говорив мені, що ми - одне
ціле, - плаче Світлана. - А цього року Новий рік був вже не таким. Перший Новий рік без Толі. Але ялинку встановили. Гарна, правда, Толю? - це вже жінка звернулася до портрету на стіні. - Я говорю з ним по­стійно. Розповідаю, раджуся.
Відійшла у засвіти душа Героя, поли­нула білим птахом туди, де немає болю та страждань. Напевне, втомився там, на війні, не сила була вже дивитися в очі смерті і виносити з бою побратимів, з якими ділили останній шматок хліба на «нулі». А можливо, там, у небесному війську, також треба герої, хто триматиме над нами небо. Нехай же легко буде його душі, а тілу - земля пухом.

Джерело: газета «Нові горизонти», Людмила Ковальчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.