Хореограф Ліна Ілляшенко мріє поставити танець, де танцюють лише хлопці

Хто з дівчаток у дитин­стві не мріяв у красивих костюмах виступати на сцені? Рухатися під музи­ку, відчувати себе великою танцівницею і як нагоро­ду — отримувати оплески глядачів. А ввечері, напе­редодні виступу, разом із мамою чи бабусею готу­вати костюм — прасувати, підшивати, перевіряти на ньому застібки, прикраси. Адже все повинно бути досконалим. Ці хвилю­вання неабиякі! У біль­шості з роками це минає, залишаються навички, відчуття музики і ритму... та ще — чудові спогади! Для одиниць танці стають роботою всього життя. У Талалаївці та і за її межа­ми багатьом відома хорео­граф Ліна Ілляшенко. Відома не тільки тим, що вона вміє танцювати сама, а і тим, що вміє на­вчити цьому мистецтву дітей. А недавно дитячий танцювальний колектив, який вона колись створи­ла і яким керує, отримав почесне звання зразково­го! Про захоплення, яке стало професією, про та­лановитих дітей та інше ведемо розмову з Ліною Володимирівною.



— Вже одинадцятий рік працюю хореографом, з них сьомий — керівником хорео­графічного колективу «Ім­пульс» Центру ДЮТ, — роз­повідає Ліна. — Закінчила Ніжинське училище культу­ри і мистецтв ім. Марії Заньковецької (нині — фаховий коледж культури і мистецтв). освітній ступінь бакалавра отримала, навчаючись у На­ціональній академії керівних кадрів культури і мистецтва (м. Київ). Вищу освіту за спе­ціальністю вчитель хорео­графії і художньої культури здобула у Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова.

— Коли зрозуміла, що танці — це Твоє? — запи­тую Ліну Володимирівну.
— Ще у школі, десь у старших класах. Цікаво було повторювати танцюваль­ні рухи, переглядати відео, особливо подобалися мені східні танці. Мої батьки-педа­гоги Володимир Миколайо­вич і Світлана Василівна під­тримували моє захоплення, мама придумувала костюми, давала поради, допомага­ла вивчати танець. Перші виступи були саме в школі. Після дев'ятого класу я ви­рішила вступати до училища культури, але не мала відпо­відної підготовки, отож, готу­ючись до вступу, займалася з хореографом у Прилуках, куди мене возила мама. Пер­ший виступ на сцені район­ного будинку культури — це концерт до 8 Березня 2009 року, мій «Східний танець».

— Ваше дітище — те­пер уже «Зразковий худож­ній колектив «Імпульс». Діти, займаючись із вчи­телем, отримують тан­цювальні навички, а ще — вони зайняті, отож менше часу на різні пригоди.
— Так. Навчанням танців у цьому колективі охоплено 90 дітей. Це 4 групи: підготов­ча, молодша, середня і стар­ша. у підготовчій групі дітки займаються вже із 3,5 років, а в старшій — 10 - 11-класники. Приходять на заняття і наші випускники, тепер уже сту­денти вишів — Богдан Діденко, В'ячеслав Бабенко, Сер­гій Титух, Руслана Ступак.

Наш перший виступ «Ім­пульсу» за межами району, у 2018 році на Всеукраїнсько­му фестивалі-конкурсі «Роз­маїті самоцвіти», що відбув­ся у Львові в палаці культури ім. Г Хоткевича, де старша група з танцем «Маруся» зайняла третє місце. учасни­ки цього фестивалю — пере­важно народні, зразкові хо­реографічні колективи з усієї України, а ми — звичайний дитячий колектив, без звань і відзнак. Та виступили гідно, показали себе. у нас завжди дуже сильна підтримка батьків. Драйв відчули всі.

— Крім майстерності, дуже важливо мати і сце­нічні костюми, хто ними займається?
— Сценічні костюми ви­бираємо з батьками. Рані­ше шили у майстрів, зараз замовляємо готові через Інтернет. Сьогодні український стилізований костюм — це таке розмаїття, така краса! Іноді я сама уявляю, яким повинен бути костюм, яке по­єднання кольорів, чим при­красити. Тоді обговорюємо з батьками (у нас є своя група у Вайбер) всі тонкощі костюма: колір, допоміжні атрибути, головні убори, надаємо пе­ревагу яскравим, оригіналь­ним. Мабуть, багато хто ба­чив танець «Соняшники», головні убори для дівчаток у вигляді соняшників зробила моя мама. Поки що корис­туємося тими костюмами, що вже є. Іноді костюми для виступів беремо у Великобубнівській дитячій музичні школі, де працюю виклада­чем хореографії.

— Який виступ най­більше запам’ятався?
— Особливо запам'я­тався виступ старшої групи на Міжнародному фестивалі-конкурсі творчості «Профест» у 2019 році в Києві. головою журі був відомий український хореограф Гри­горій Миколайович Чапкіс. Навіть фото з ним на пам'ять залишилося!



— Як виникає ідея танцю?
— Відштовхуюся від те­матики, події. А буває — по­чую музику й уявляю собі картину танцю, і навіть знаю, які діти будуть його викону­вати. Коли вже є ідея танцю, то, готуючись до уроку, сама відпрацюю всі рухи, комбі­нації, а вже тоді подаю його дітям. Часто вибір танцю роблять діти. Даю послухати музику, і діти самі починають рухатись. Бачу, що певні еле­менти підходять під цю ком­позицію, отже, діти відчули душу музики. Старша група сама вже підшукує собі тан­цювальні комбінації. Легких танців не буває, бо танець — це велика самовіддача. Багатогодинні репетиції, підго­товка сценічних костюмів, настрій перед виступом, хвилювання і нарешті сце­на — все це проходить через серце кожного. Дещо важчі стилізовані народні танці, в яких поєднується сучасна обробка і виконання обов'яз­кових елементів, вправ да­ного танцю. Також практикую поєднання груп гуртківців, коли всі діти беруть участь у масових номерах.

— Який танець мрієте поставити?
— Танець, де танцюють лише хлопці! Ми зараз пра­цюємо зі старшою групою над танцем «Нумо, козаки!». Найближчим часом гляда­чі зможуть його побачити й оцінити.

— Що найважче в робо­ті вчителя хореографії? Знаю особистостей, які мають освіту хореогра­фа і чудово танцюють на сцені, але терпіння і вмін­ня навчити танцювати інших є не у кожного.
— Це справді не просто. Правильно подати дітям ма­теріал, підготовлені компози­ції, щоб усе було синхронно з музикою. Щоб діти відчува­ли специфіку даного танцю, його ритм, його тему. А най­важливіше — щоб діти чули свого вчителя.
Дуже важкі хвилини очі­кування за сценою: як для мене, так і для дітей. Заспо­коюю їх, підбадьорюю і за­певняю, що вони найкращі, а старші вже навпаки — заспо­коюють мене. Виступ — це свято, це неймовірні емоції всіх: дітей, батьків і мої. до речі, завжди дивимося вис­тупи інших хореографічних колективів, обговорюємо плюси і допущені помилки, костюми. до своїх виступів ставимося самокритично. Адже не все завжди вихо­дить ідеально.

Зараз через війну не ви­ступаємо на сцені вдосталь. А бажання є. Ми з дітьми особливо цінуємо благодійні концерти для підтримки ЗСУ Це наша маленька, але так значима допомога. Влітку діти з батьками допомагали збирати гуманітарну допо­могу для херсонців. Недав­но виступали з благодійним концертом у Плугатарській школі, зібрані кошти пере­рахували на волонтерський рахунок. Також взяли участь у благодійному концерті до Дня волонтера і Дня ЗСУ.

— Як відпочиваєте від роботи?
— У час війни якось не думається про відпочинок. Намагаюся завантажити себе роботою. Багато часу проводжу з дітьми на репе­тиціях і вдома часто думаю про роботу. Це рятує від три­вожних думок. Інколи зустрі­чаюся з друзями. А взагалі відпочинок для мене — це частіше бути удвох із чолові­ком. Обоє любимо музику. Він з розумінням ставиться до моєї роботи, підтримує мене.

До війни ми з моїми ви­хованцями були активними учасниками різноманітних фестивалів творчості, побу­вали у Прилуках, Бахмачі, Ромнах, Сергіївці (Одеська область), Чернігові, Сумах, Харкові, Львові, Києві. От­римували призові місця, нагороди, відзнаки, премії, що, звичайно, стимулювало. І обов'язково у цих містах — екскурсії, розважальні прогу­лянки для дітей. Згадуємо і мріємо, де побуваємо після нашої Перемоги.

А сьогодні посильно ро­бимо те, що можемо, аби підтримати наших воїнів.

Джерело: газета “Трибуна Хлібороба”, Інна Половко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.