Загиблий Леонід Неговора назавжди зали­шиться живим у серці всієї родини

Ця жорстока війна щод­ня, щохвилини забирає життя тих, хто став на захист своїх сімей, своєї землі, своєї України. Вона зали­шила сиротами уже тисячі дітей, дружин, батьків. В останній вересневий день цього року вона забрала життя ще одного нашого захисника, земляка із Парафіївської громади Неговори Леоніда, залишивши навіки в душах його рідних пустку та біль. І тепер його ім’я у списку загиблих Героїв.



Сестра загиблого захисни­ка Аліна Тіманькова береже в телефоні його фото та листу­вання. Каже, що брат не любив фотографуватися, але на цьо­му, останньому знімку, Леонід усміхається - такий був і в житті: з щирою посмішкою та добрими очима.Таким залишиться і в серці рідних.

Народився Леонід Неговора 23 червня 1975 року у селі Кова­леве Бахмацького району. Пізні­ше з маленьким сином родина переїхала у Парафіївку. Мама працювала на цукровому за­воді, тато - у колгоспі.

Тут у Любові Кузьмівни та Ми­коли Миколайовича з’явилася на світ ще й донька Аліна. У ді­тей - одинадцять років різниці.

І для меншої сестрички Леонід, як вона розповіла, був не тільки старшим братом, а усім.

- Він був хорошим братом, - згадує Аліна Тіманькова. - У школі - хорошим учнем. Добре навчався, з охотою, лю­бив спорт. Активний, цікавив­ся мотоциклами, розбирався у техніці.

Леоніду найбільше із шкіль­них предметів подобалася до­призовна підготовка, бо там йшлося про підготовку учнів до строкової військової служби. Й звідти черпав знання, виховую­чи в собі справжнього патріота своєї держави. Щоб бути зав­жди у формі любив спорт і часто з однолітками бігав займатися у спортзал.

А ще він був надзвичайно до­брою людиною. Всі його вчин­ки про це говорили. Ніколи не чекав подяки за якусь зроблену ним гарну справу. Хотів жити по совісті й робив завжди так, як підказувало його серце.

Сестра також говорить, що брат був порядним, компанійсь­ким та мав багато друзів, які про Леоніда згадують лише до­брим словом. Хто попросить будь-якої допомоги - нікому не відмовляв. Дуже теплі стосунки склалися у Леоніда з сестрою. «Я тобі завжди допоможу - тіль­ки звертайся», - нагадував він Аліні і щоб не трапилося - брат вже поряд. А ще з оптимізмом їй казав: «Сестро, все буде добре, не кіпішуй».

...По закінченню місцевого загальноосвітнього закладу Леонід продовжив навчання у Прилуцькій автошколі та став водієм. А тут - і в армію настав час іти, бо юнакові вже випов­нилося вісімнадцять. Строко­ву службу проходив у Львові. А коли повернувся додому, то розпочав свій трудовий шлях на цукровому заводі; пізніше по­чав працювати у комунальному підприємстві «Добробут», яке й стало його останнім робочим місцем.

Він був батьком для двох синів - рідного Владислава, якому за­раз вже 16 років і Валерію, сину цивільної дружини.
У квітні цього року Леоніда Неговору мобілізували на повномасштабну війну. Був на посаді номера обслуги зенітно-куле­метного відділення.

- Мамо, я піду воювати. Хто усіх буде захищати?, - говорив Леонід ненці, бо смертонос­ний табун рашистів витопту­вав Україну війною. Леонід мав свою думку та її відстоював, тому ніякі вмовляння і переко­нання на нього б не подіяли. Й рідні з розумінням поставилися до його вибору. Але пережива­ли, чекали, молилися. Чекали й діти. Доки навіки їх не розлучила війна.

- Коли Льоня пішов, його п’ять разів повертали. Бо йому було 48 років. Тож куди не повезуть - говорили, що вже по віку не під­ходить. Але таки знадобився, - розповідає крізь сльози сестра. - Спочатку пройшов двомісячне навчання, потім був на Сумщині.

Він дуже сильно любив маму, був її душею. І все разом: чаюва­ти - разом, за стіл - теж разом.

- Хтозна чи мама відійде від втрати. Вона не може усвідо­мити, що його немає. На кла­довищі - майже кожен день. Їй найважче, - ділиться співроз­мовниця.

Леонід ніколи не говорив батькам, де він знаходиться. Коли був на Сумщині, то батьки про це знали, а потім, як син-захисник потрапив на Донецький напрямок, намагався нічого їм не казати. Просто не хотів щоб вони переживали. Й сестру дуже просив, аби та мовчала.

Леонід був небагатослівним, говорив загальними фразами, інколи в повідомленнях з пере­дової ставив плюс, значить все добре. Проте Аліна пережива­ла, коли він попереджував, що декілька днів не зможе зателе­фонувати.

- 26 вересня я з Льонею роз­мовляла буквально дві хвилини. Сказав, щоб не хвилювалися, що все нормально. «І мамі та­кож передай, що зі мною все добре», - це були його останні слова. Також попередив, що не скоро вийде на зв’язок.

28 вересня знову повідомив у переписці, що зателефонує не скоро. Вона запевнила усіх рідних, що брат обов’язково за першої нагоди дасть про себе звістку. Що потрібно зачекати хоча б два дні.

- Він не любив, щоб йому над­звонювали, і коли сказав що сам дасть про себе знати - по­трібно почекати. Тож і чекали...

Ще 30 вересня рідні писали йому повідомлення, але він їх так і не переглянув. Цього дня Леонід Неговора загинув - потрапив під ворожий обстріл.

- Коли просила аби залишив хоча б якісь контакти своїх командирів - запевнив, що з ним буде все добре і не потрібно ні до кого телефонувати. Льоня повернув­ся додому на щиті 5 жовтня, а я все чекала від нього дзвінка. Бо він так не міг. - плаче сестра.

Аліна розповіла, що Леонід на війні постійно говорив рідним, як ску­чив за ними, як їх сильно любить. їхні
розмови завжди завершувалися словами: «Чекає­мо. Любимо». На­віть малий чотири­річний племінник теж повторював: «Льончику, я тебе люблю».

- Ми з братом були близькі, але за ці пів року ще більше зблизилися, і тому довго не вірилося що його немає. Я розумію, що Льоню не по­вернеш, але все одно чекаю, що він прийде чи зателефонує. Не вистачає його спілкування, - з сумом та роз­пачем каже пані Аліна.

В її серці та в серці усієї роди­ни їхній Льоня назавжди зали­шиться живим. Зараз родина у невимовному горі, бо безжаль­на війна забрала найцінніше - сина, батька, брата, надійне і дуже плече підтримки. Дуже важко сприйняли загибель сво­го тата діти.

- Владик ще й досі не відій­шов. Він такий як Льоня, дуже скритний, все тримає у собі і про власні почуття не говорить, - розповідає про свого племін­ника Аліна. - Мені здається, що життя зупинилося. Як побачи­мося з його дітьми - так і пла­чемо.
А стогоном у душі озиваються слова: «Герої не вмирають! Ге­рої не вмирають...».

23 січня на сайті Президента України сестра воїна Тіманькова Аліна Миколаївна опублікувала електронну петицію про присвоєння йому почесного звання Героя України (посмертно). Вже зібрано 1 313 голосів з 25 000 необхідних. У тексті петиції повідомляється, що Леонід Неговора перебував на військовій службі на посаді солдат зенітно кулеметного відділення, зенітно ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки військової частини А 7403 (РВП 228 об ТрО 127 обр ТрО), позивний Тихий. Загинув 30 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання від ворожої кулі снайпера в районі н.п. Рівнопіль Волноваського району, Донецької області.

Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.