Віктор Влахно — герой двох громад Чернігівщини

Добавить новость

Четверг, 31 Октября 2024 12:07  |  Просмотров: 763

Віктор Влахно народився 9 вересня 1976 року в с. Лебединці Срібнянського району Чернігівської області. Після закінчення школи у Савинцях продовжив нав­чання у Харківському ПТУ №І5, де й здобув спеціальність електромеханіка. Певний час працював охоронцем у ТОВ «Секюрайті».
23 листопада 2022-го був мобілізований до лав Збройних Сил України. Службу проходив у військовій частині А040... у званні солдата.
19 серпня 2023-го року біля села Ягідне Крама­торського району Донецької області був тяжко пора­нений у бою з окупантами.
21 серпня 2023-го помер у лікарні ім. Мечникова в Дніпрі - від отриманих багаточисленних поранень.

Яким був у реальному житті Віктор Влахно? Веду розмову з батьком Віктора Андрієм Іва­новичем.

- Андрію Івановичу, пригадайте, будь ласка, якісь цікаві моменти із дитинства сина. Яким він був? Що любив? Чим захоплювався?

- Веселий, життєрадісний, то­вариський. У нашому родинному житті траплялось, що мене переводили на іншу роботу і родина переїздила. Тож, скрізь, де ми жили: в Лебединцях, Хукалівці, Савинцях, Брагинцях Вітя завжди знаходив друзів. Він умів дружити. Був дуже толерантний у дружбі, винятково щедрий.

Жити в селі і не любити землю - неможливо. А тому Вітя любив обробляти землю-годувальницю, любив сіяти, саджати, врожаї збирати. Завжди допомагав не лише власній родині, але й дідусям та бабусям.

На нашому дворищі, в Брагинцях, Вітя власноруч посадив сад. Нині він уже родить. Я дивлюсь на розлогі яблуньки та пишні вишеньки і згадую сина, пригадую, як він саджав цей молодий фруктовий садок.

Коли я мед качав, то син, зазвичай, допомагав.

Пам’ятаю, як Вітя, приїхавши у відпустку з фронту, привіз родині, як подарунок, набір посуду. Ми його сувенір пений час не використовували, а нині я хочу передати його до краєзнавчого музею, як згадку про сина, та два сувенірні стільчики, які залишились від нього.

За освітою Вітя був електромеханік, а тому він захоплювався і любив техніку, займався конструюванням: зробив кукурудзодробилку, яка нині перебуває в обійсті нашої сільчанки.
Наразі в мене визріла думка: перекупити її як спогад про сина. Вітя також виготовляв деякі металеві знаряддя праці.

Син був звичайною людиною, проте в дитинстві мали місце кілька епізодів, які я ніколи не забуду. Вони «врізались» у мою пам'ять назавжди.

Епізод перший. Коли Віті було лише чотири роки, він навчився грати в шахи.

- Як? - не стримуюсь.
- Я дуже любив грати в шахи й щовечора із колегами та сусідами грав, а Вітя спостерігав і таким чином навчився. Це - дивно, але таке трапляється в реальному житті.
- Епізод другий, - розповідає батько. - Через рік, коли сину виповнилось п'ять років, я придбав кольоровий телевізор. Тоді ми з родиною жили в селі Хукалівка. А там у той далекий час кольоровий телевізор я першим придбав і всім членам родини та сусідам якнайшвидше хотілося подивитися на таке диво.

Як відомо, для того, щоб працював телевізор, потрібно встановити антену. Щоб встановити стаціонарну антену, необхідно певний час, адже «кавалерійським наскоком» це не зробиш.
Але телевізор уже був удома, то мені нічого не залишалось, як щось придумати. А що?... Тож я й придумав: спиляти вершок груші, яка росла у дворі, і тимчасово встановити там антену, щоб того ж дня дивитися передачі по кольоровому телевізору.

Я миттю піднявся на вершину груші і тілько-но хотів пиляти, як почув надривний плач сина. Я зупинився і миттю злетів унив: «Що з тобою, дітки мої? - з острахом запитую. - А він у відповідь: «Тату, не пиляй грушку. Нехай вона живе.» Зрозуміло, з огляду на таку ситуацію, я відразу відклав пилку.

Телевізор же подивилися в інший час. А груша й донині радує всіх багатими врожаями.

- Епізод третій, - продовжує Андрій Іванович. - Сусід чи навмисно, чи з необачності зламав верхівку нашої молодої вишеньки. Вітя побачив це і своїм дитячим розумом скумекав: раз при пошкодженні рук людям їх перемотують, то потрібно й вишеньці примотати зламаний верх і він приживеться. Тож Вітя так і зробив: примотав бинтом зламану верхівку молоденької вишеньки...

-Тож, підсумовує батько, - упродовж усього життя в сина залишилась велика любов до всього живого.

- Коли Вітя був школярем, я надумався пасічникувати.

З огляду на те, що я вмів столярувати, вирішив власноруч зробити першого вулика і Вітя старанно допомагав.

Згодом син закінчив Савинську середню школу і здобув робітничу професію в Харківському ПТУ, проте у великому місті не залишився. Любив село, повернувся до рідного дому і розпочав трудову діяльність у КСП «Колос» Варвинського району.

- Як майже всі хлопці, Вітя, досягнувши повноліття, відслужив строкову військову службу на українсько-польському кордоні.
Він міркував: «Усім чоловікам потрібно відслужити. Це я зробив. І перегортаю дану сторінку.» Але в житті ніколи й нічого не можна передбачити. Ти думаєш одне, а доля - свого воза везе. Але апріорі Віктор не пов'язував своє подальше життя з армією. Він заспокійливо думав: «Сторінка перегорнута.»



Вітя влаштувався охоронцем на ГпЗ. А з початком повномасштабної війни Росії проти України був мобілізований. Хоча подальший однострій і не входив у плани сина, але вибору не було. Тож і сказав Вітя мені на прощання: «Ховатись не буду. Розумію, що йду на фронт і є ймовірність не повернутися.»

Тож, зібравши наплічник і все необхідне, 22­го листопада 2022-го Віктор поїхав у терцентр.

Місяць навчався на військовому полігоні. Після цього його направили під Бахмут. Це - в той час, коли там було справжнісіньке земне пекло. Якщо не рахувати масованих шквальних обстрілів, стосунки у військовій частині склалися добре, а через деякий час Віктора Влахна було призначено командиром відділення. Тепер на нього лягли додаткові обов'язки: піклуватися за своїх хлопців, про що неодноразово він говорив в телефонних розмовах.

Ранок 19 серпня 2023-го не віщував нічого поганого. Хлопці виїхали на позиції. І раптом нахабно посунули рашисти. Бій був настільки жорстокий, що не видно було світу білого. Піхота - натискала, дрони - обстрілювали. Ворожа артилерія - підтримувала. Голови не можна було підняти. Але командир наказав: «Відбити наступ піхоти!» Не знімаючи автоматів із плечей, рашисти рвонули на повний зріст із криком: «Хохол, здавайся!».

У ході бою Віктор отримав множинні поранення. Як і нині, так і в той час у наших відчувався брак боєприпасів. Тяжко пораненого Вітю побратими доправили в лікарню ім. Мечникова в Дніпрі, але рани виявилися не сумісні з життям і 21-го серпня 2023-го Віктор Андрійович Влахно залишив земне життя.

Вітя - мій син і тому він для мене найкращий. Можливо він, як і всі земні люди, робив певні помилки, але всі ми маємо це пробачити лише за один великий Подвиг в ім'я України.

Юлія Петрівна Онищенко, дружина Віктора Влахна:

-Пані Юліє, яким залишився у Вашій пам'яті і у Вашій свідомості Віктор?
-У нас із Віктором це були повторні шлюби. А як Ви розумієте, другий шлюб - це шлюб, збудований на попередніх родинних помилках. А тому кожен із нас подумки зробив відповідні висновки, щоб у майбутньому не допускати подібного.

Познайомились ми 2014-го . Проживали в селі Савинці на Срібнянщині.

Вітя був дуже відповідальною людиною. Він був уважним і турботливим чоловіком. Спільно з Вікторм ми мріяли про майбутнє, будували багато цікавих планів і звершень, які, на превеликий жаль, так і не здійснилися. А шкода.

Надійшло 22-е листопада 2022-го. Вітя морально дозрів до того рівня суспільної організації, коли він чітким, переконливим, безапеляційним голосом, не допускаючим заперечення, заявив мені: «Юлику, знай, не заперечуй мені й не плач... Я твердо вирішив: піду тебе захищати. Ховатись не буду. І не буду чекати, коли мене викличуть. Сам піду. Я - чоловік.»

На це я нічого не відповіла, адже Вітя так попередив мене, що я виявилася роззброєна. Сльози градом котилися по щоках, але я мовчала і з болем дивилася на Вітю.

Вже наступного дня, 23 листопада 2022-го, Віктор був направлений до військового центру на навчання.

Упродовж усієї служби чоловік Щоденно або й по кілька разів на день телефонував. Телефонував тоді, коли була хоч найменша можливість. Телефонував перед виїздом на позиції і після повернення. Інколи вдавалось шепнути кілька слів: «Юсику, день вдався.» - і. відключився. А я розуміла: «Отак він вдався, коханий.»

Настав тривожний переддень. 18 серпня, як зазвичай, перед виїздом на позицію Вітя зателефонував і сказав, що він написав господарю, у якого розквартирувалися хлопці, телефони всіх найрідніших. Емоції ножем полосонули моє зранене серце. Покотилися гіркі слози. і, щоб зайвий раз не хвилювати чоловіка, я підбадьорила його. А на душі - кішки шкребли. Поклала слухавку і дала волю сльозам. Кричала, голосила, передчуваючи трагедію.
Ледь пережила ту ніч, а ранком - куди тільки не телефонувала. Побратими казали: все добре. Але було зовсім недобре.

19 серпня 2023-го Вітя був тяжко поранений у бою. Із безліччю ран його побратими доставили в Дніпропетровський шпиталь. Потрібно лишень уявити, які жорстокі муки переживав Вітя ці дві довгих доби.
21 серпня в шпиталі Дніпра він помер.

А 22-го серпня працівники ТЦК сповістили мені лиху звістку. Перебуваючи певний час без Віті, я не вірю, що його немає, що він ніколи не повернеться, не обійме й не поцілує мене. Я була переконана, що це - довгий летаргічний сон, який колись-таки завершиться.

А зараз я ходжу подвір'ям і думаю: «Коханий, все мені нагадує про тебе. Тут усе зроблено твоїми талановитими руками, все «пройшло» через самісіньке твоє благородне серце.
Ось зараз ти б, напевне, кроликам косив. А, може, щось би майстрував?...

Я не можу змиритися з думкою, що ти пішов навіки.»

ВалентинаТимофіївна Гайдай, перша вчителька:

- Пам'ятаю маленького, лагідного, усміхненого, активного, ввічливого і дуже слухняного хлопчика, який у початкових класах отримував добрі та відмінні бали, з усіма дружив. Ці найкращі людські риси були подаровані Віті природою та сформовані батьками.

Мені пригадався один цікавий дитячий епізод. У початкових класах вчителі періодично запитують учнів про їх уподобання та вибір майбутньої професії.
Коли я запитала, то Вітя з готовністю відповідав: «Хочу бути...літаком!...» Учні розсміялись і я, також.

Образно кажучи, Вітя був «зрлотою» дитиною.

Михайло Олісіровський, мешканець Крама­торського району Донецької області:

-Я - мешканець населеного пункту, що біля Крама­торська, а в кількох кілометрах від нас проходить лінія розмежування. Туди, на позицію, по кілька діб виводять наших вояків, а потім їх повертають на перепочинок. Тож, воїни розквартировуються, хто де може.

Частина місцевих мешканців абсолютно безоплатно бере хлопців на поселення. І я також запросив їх до себе. Серед інших був і Віктор Влахно. Ми з ним швидко зійшлися. Він був надзвичайною людиною. Ми взаємно вважали один одного справжніми побратимами, адже я робив і роблю все можливе для того, щоб наблизити Перемогу: безоплатно розквартирував чотирьох хлопців. Вони користуються всіма комунальними послугами. Придбавши собі продукти харчування, я, зрозуміло, сам не їм, а, зазвичай, пригощаю хлопців.

Я їх любив і люблю, як своїх рідних. Моя родина виїхала до США, але я не хочу туди їхати. Україна - рідна земля, як можу, так і пришвидшую її визволення. У мене тут із родичів нікого не залишилось. А тому я всім серцем, усією душею «приріс» до хлоців.

У мене з Віктором із перших хвилин спілкування виникла взаємна симпатія, душевна спорідненість і братні стосунки. Вперше побачивши хлопців, я сказав: «Ось - ключі, а ось - мій дім. Заходьте, будь ласка, двері відчинені.»

У засобах масової інформації інколи «проскакує» думка, що тут, на Сході України, місцеві жителі з нетерпінням очікують російських «визволителів» .

Шановні друзі!

Переконливо заявляю: це - брехня, чистісінький фейк, який розповсюджують недобробажано налаш­товані люди. Як відомо, такі є скрізь. Але знайте: ми - за Україну, ми - невід'ємна частина нашої держави, ми - з нетерпінням очікуємо визволення, ми - розквар­тировуємо хлопців ЗСУ і всіляко допомагаємо їм. Думка про очікування ворога - абсолютно брехлива. Росії ми не потрібні. Вони намагаються підкорити нас лише із-за території та поповнення їхньої армії через вручення нам повісток на фронт.

Може й некоректно так говорити, але я дозволю собі сказати: «Я дивуюсь, чому ніякі спецслужби світу досі не ліквідували Путіна?... В один момент усім би стало легше.»

- Михайле Миколайовичу, це ж - недемократично. Всі люди доброї волі виступають проти методу індивідуального терору.

Пан Михайло ніяково знизав плечима й продовжив:

- Як відомо, люди перевіряються в екстраординарних умовах. Побратими бачать усі позитивні риси і певні недоліки кожного .Тож назвати якусь негативну рису в характері чи поведінці Віктора я не можу. Весь час, що він відсутній, я не можу змитирися з втратою справжнього друга. Вітя був у прямому розумінні «золотою» людиною. Буває ж таке: тільки-но розпочав спілкування з людиною і відразу відчуваєш спорідненість душ. Так вийшло у наших стосунках із Віктором.

Вітя - на диво сміливий. Він завжди був першим. Він вважав, раз на нього дивляться хлопці, значить потрібно бути для них взірцем. У бій рвався також першим. А на війні, як на мене, не завжди виправдана така поведінка. Я про це неодноразово нагадував Віктору.
Вітя, напевне, відчував, що того трагічного виїзду на позицію трапиться щось лихе, а тому він у переддень написав на аркуші паперу телефони тата, дружини та сестри і просив, щоб я обов'язково їм зателефонував. Я взяв телефони і, коли трапилась трагедія, зателефонував, хоча було дуже важко це зробити. Аркуш із записом Віктора й донині зберігаю. Я й зараз, у ході спілкування з Вами, ледве говорю, переборюючи великий душевний біль.

- Пане Михайле, пригадайте, будь ласка, щось цікаве, важливе чи курйозне із життя Віктора?
- Віктор був культурною, вихованою і дуже охайною людиною.

Наведу приклад. У силу складних обставин на фронті трапляється різне.Тут, як кажуть, не до зовнішнього вигляду, але Віктор був завжди в чистій формі і обов'язково підстрижений.

Приклад другий. Живучи разом, ми інколи й харчувалися разом. Тож одного разу я купив рибу-карп. Приніс до дому. Мені було ніколи її почистити, а хлопці - крутять носами. Тут Вітя й говорить: «Мішо, нема проблем, я зараз почищу.» А за кілька хвилин риба вже була готова і хлопці з великим задоволенням її підсмажили.

Вітя - дорога мені людина, людина з великої літери, людина-Герой.

* * *
Тяжкою була втрата для родини, друзів, знайомих. Сумувалинелише мешканці Варвинської та Срібнянської громад, а й жителі сіл Брагинці, Лебединці, де поховали Віктора, Хукалівки та Савинець, де в різний час проживав наш герой.

Дорогі друзі! Віктору було лише 46. Як відомо, людинанароджується длятого, щоб жити, розбудовувати власне життя, створювати родину, кохати, народжувати дітей, продовжувати свій рід. За великим рахунком, через свою активну участь у суспільному житті людина розбудовує громаду й державу в цілому. А рашисти, будь вони тричі прокляті, забирають молоді життя наших патріотів.

Джерело: “Слово Варвинщини”, Валентина Саверська-Лихошва

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: