Зламана гілка в саду Яблоновських. Історія родини захисника

Кажуть, що таке прізвище у Мені має лише одна родина. Прізвище сюди на початку 90-х з Дніпропетровщини привіз Віктор Яблоновський, коли залишився тут, бо полюбив і одружився на менянці Маргариті. Невдовзі у них один за одним з’явилися три синочки: Ігор, Костя та Максим. Ця історія - в пам’ять про найстаршого сина, Ігоря. Яблуня - таким було його бойове псевдо. Ігор помер у військовому госпіталі 18 жовтня після триденної боротьби за життя.



Фото з минулого, ще мирного життя. Уся родина Яблоновських у повному складі

САД МАРГАРИТИ ТА ВІКТОРА ЯБЛОНОВСЬКИХ

В її очах - туга і біль, на обличчі - не­вимовний смутокта тривога. Хоча такою її звикли бачити давно. Відтоді, коли троє з її мужчин - чоловік Віктор, сини Ігор та Максим - взявши до рук зброю, пішли захищати Україну. З тих пір тривога і пе­реживання за кожного супроводжують її повсякчас. Одна розрада - середульший, Костя. За станом здоров’я він знятий з військового обліку. З родиною мешкає у Феськівці. Ото вже мамі та бабусі ра­дість, коли Костя з дружиною Діаною та онучатами приїжджають! Може, саме в ті хвилини й відволікається вона від сумних думок.
- Сини у нас народилися один за од­ним, - розказує Маргарита Яблоновська.

- У 1992 році - Ігор, трохи більше, ніж через рік - Костя, а ще через три роки - Максим. Ми з чоловіком виховували їх так, щоб хлопці трималися один одного. Так і було. Ігор та Костянтин взагалі були нерозлийвода, бо ж погодки. А Максим потім скрізь ходив «хвостиком»: куди вони - туди і він. Клопітно було лише, коли до них трьох додавався хтось четвертий: старші починали затівати якусь свою забавку і намагалися позбутися малого Макса. Але все-одно, коли сини підросли, то вже скрізь були разом: і в домашній роботі, і в розвагах, і постояти могли один за одного.

НЕ РОЗУМІЮТЬ, ЩО СТАЛОСЯ

Хоча й були розмови, що росія щось замислює, але в родині Яблоновських не вірили, що почнеться страшна війна. Бо ж і часи зараз інші - не середньовіччя ж! Та й стільки родичів у них живе в роси.

- Мої родичі по батьковій лінії звідти, - ділиться Маргарита. - Бабуся - родом з Покровського. Але у війну поїхала до росії, там і вийшла заміж за росіянина. Це вже потім повернулася додому з моїм татом. З родичами ми підтримували стосунки: вони бували у нас, ми їздили у гості до них. Зараз хтось телефонує і роз­пачливо знизує плечима, бо не розуміє того, що сталося між нашими народами. Кажуть: «Якби можна було, то розвели б цю ворожнечу руками. Ми не можемо сприйняти її, бо ж кожного літа приїжджа­ли в Україну на відпочинок, а тепер не можемо зрозуміти, що сталося. Однак з колишніх рідних знайшлися і ті, які одразу сказали, що прийшли нас визволяти. На щастя, їх вже немає у наших телефонних списках. Сини одразу наказали послати їх «услід за руським кораблем».

КОЛИ ЧЕРНІГІВЩИНА ВЖЕ ПАЛАЛА

Першим, хто пішов воювати, був най­молодший, Максим. Тоді, 24 лютого 2022 року, він якраз був в Чернігові і, розумію­чи, що на військовому обліку перебуває в Мені, одразу ж приїхав додому. Як виявилося, військкомат тут тоді вже не працював. Він повернувся до Чернігова, щоб долучитися до оборонців.

А Віктор та Ігор Яблоновські у ті дні, коли ворожі танки вже кружляли доро­гами Менщини, теж не сиділи даремно і думали, чим бути корисними.

Невдовзі після того, як ворога прогна­ли з Чернігівщини, Віктор та Ігор Ябло­новські записалися до лав ЗСУ. Якщо Ігор деякий час служив у роті охорони 1 відділу Корюківського РТЦК та СП, то Віктора одразу направили на Сумщину. Потім у нього були Житомирщина, Київщина, Полтавщина...

Що ж до Максима, то Маргарита каже, що той місяць, коли він перебував під Черніговом, поки ніде не зафіксовано у його послужному списку. Невдовзі після батька та старшого брата його також мобілізували і направили на Запорізький напрямок. Адже із усіх трьох Максим мав «найсвіжіший» військовий досвід, здобу­тий не лише під Черніговом.

- Після строкової служби він продо­вжував службу в ЗСУ за контрактом, - розповідає пані Маргарита. - Служив у зоні АТО/ООС. Термін контракту сплив у серпні 2021 року. Вдома був лише пів року, війна змусила повернутися до служби знову.

СКАРЖИВСЯ, ЩО ВІДМОВИЛИ

Усі троє синів виховувалися разом, але мали різні характери. Костя і Максим - завжди життєрадісні, можливо, легко­важніші. Ігор - виважений і серйозний.



Два захисники. Максим та Ігор зустрілися якось вдома

- Коли телефонувала їм, Максим міг щось розказати, над чимсь пожартувати. А Ігор обмежувався словами: «У мене все добре». У деталі не вдавався, - каже жін­ка. - Він ніколи ні на що не скаржився. Це вже потім дізналася від сторонніх людей, наскільки йому було «добре»: як рятува­лися від обстрілів, як йому доводилося рятувати побратимів. Таким небагато­слівним він був і вдома. Але ще в школі прозвали Професором, бо достатньо було зачепити політичну чи історичну тему - одразу вступав у дискусію. Дуже любив військову історію. А ще був подільчивим - міг віддати останнє, що мав.

Менську гімназію Ігор Яблоновський закінчив у 2010 році. Вступив до Сум­ського центру професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторан­ного сервісу, який закінчив з відзнакою, отримавши кваліфікацію кухаря-кондитера. Потім збирався до армії на строкову службу. Мама пригадує, з якою образою Ігор телефонував їй до Польщі, де вона в той час була на заробітках, і скаржився, що у військкоматі відмовили йому у при­зові за станом здоров’я.

Любив готувати. І не лише тому, що мав фахову підготовку, а й просто так. Прагнув влаштуватися на роботу кухарем, але без досвіду нікуди його не брали. Довелося попрацювати барменом-офіціантом в одному із закладів Мени, продавцем у київському магазині «Сільпо».
Ніхто не міг нашинкувати овочі на олів’є так, як робив це Ігор. Та ніхто і не прагнув його перевершити. Мама при­гадує, що коли Ігорю довелося поїхати з братом Костею та батьком на заробітки до Польщі, то за кухню там відповідав він.
Після повернення з Польщі Ігор працю­вав спочатку на чіпсовому заводі, а по­тім - дорожнім робітником у Менському ШРБУ-82.

У травні 2021 року Ігор брав участь у навчальних зборах резервістів та військовозобов’язаних 167 окремого батальйону територіальної оборони. Після цих навчань на попереднє місце роботи він вже не повернувся, а до самого по­чатку війни перебував на обліку в центрі зайнятості.

ЗАЛИШИЛАСЯ ЛИШЕ ЗАЧІСКА

- У червні 2022 року Ігоря направи­ли до бойової частини, - розповідає Маргарита. - Спочатку був помічником кулеметника. Два місяці, з жовтня по грудень минулого року, їхній підрозділ воював під Бахмутом. Після нетривалого перепочинку у Львівській області Ігоря направили спочатку на Запорізький (брав участь у боях під Гуляйполем), а потім - на Куп’янсько-Лиманському напрямку.

Те, що Ігор не виходив декілька днів на зв’язок, тривожило Маргариту Яблоновську, але вона і сама себе заспокоювала, і чоловік з синами говорили що таке буває. Нічого не запідозрила і тоді, коли надвечір 18 жовтня їй зателефонувала сестра Алла. Сказала, що погано почува­ється, просила, щоб Маргарита приїхала до неї на роботу і провела додому.

Аллі дійсно було недобре. Недобре через новину. Сестрин чоловік Віктор зателефонував та повідомив, що Ігор помер в госпіталі. Сам сказати не зміг. Попросив Аллу.

- Близько 18-ї години ми з Аллою при­йшли до неї додому, - пригадує жінка. - Вона всадила мене на стілець, дала заспокійливих пігулок і сказала: «Ігоря більше немає. Він помер сьогодні після чотирнадцятої в госпіталі”...

Ту ніч сестри провели разом і майже не зімкнули очей. Алла як могла втішала Маргариту. А до Мени вже поспішали два захисники - чоловік Віктор і син Максим, яких відпустили на поховання Ігоря. Потім всі разом чекали, коли його тіло привезуть з Харкова. Чекання тривало цілий тиждень.

Максим не дозволив батькам заходити до моргу, коли просили для формальної процедури опізнання. Пішов сам.

- Коли вийшов звідти, сказав «Це наш... Але залишилася лише наша за­чіска», - пригадує ту мить Маргарита Яблоновська. - Потім я дізналася більше. І те, що 15 жовтня машина, в якій був Ігор з побратимами, потрапила під об­стріл та загорілася. І те, що Ігор отримав 80 відсотків опіків тіла, а його побратим обгорів на 60%. На синові цілими зали­шилися лише частини тіла, що були під каскою та бронежилетом. Перебуваючи при свідомості Ігор просив, щоб не теле­фонували мамі.

Майже три доби харківські лікарі військово-медичного клінічного центру Північного регіону боролися за життя захисника. Але...



Ігор Яблоновський разом з мамою

Як і просив Ігор, тоді ніхто не подзвонив мамі. Коли він помер, першим з рідних, кого сповістили про це, був Віктор.
Ігор Яблоновський повертався «на щиті» до рідної Мени 25 жовтня. На­ступного дня, коли його проводжали в останню путь, небо плакало тихим осін­нім дощем.

СЕРЦЕ МАТЕРІ

- Ось так і не стало нашого Ігорька, - витирає сльози пані Маргарита. - У нього було стільки планів. Мріяв про власний будинок, родину, дітей. Хоча про те, що мав дівчину, я дізналася лише ось-ось.

Навряд чи коли заспокоїться материн­ське серце Маргарити Яблоновської: в її очах - туга, біль і невимовний сму­ток. Вона не знімає з голови скорботну хустину. А десь глибоко в душі, неначе пазурами, вчепилася гнітюча тривога. Тривога за двох захисників - чоловіка Віктора і найменшенького, але вже та­кого дорослого синочка Максима. Вони після прощання з Ігорем вирушили туди, де сьогодні найбільше потрібні.

А Маргарита знову сама. Вона щодень зводить погляд до неба і молить Бога за спасіння душі свого Ігорька та просить захисту і опіки за чоловіків та синів. Своїх і чужих - усіх тих, кому сьогодні найтяж­че, бо саме вони тримають те небо над Україною.

Джерело: газета “Наше слово”, Віталій Сергійко. Фото з архіву Яблоновських

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.