Довгожителька з Сергіївки розповіла, як живеться в селі коли тобі 94 роки

Життя сільської глибинки - урівноважене, не суєтне. Її мешканці дякують Богові за кожен прожитий день, радіють гарній погоді, хвилюються, аби хліб, цукор, олія не подорожчали, працюють з ранку до пізнього вечора на городах, пораються в хлівах... Майже не змінилося їх життя й під час цієї страшної війни - вони все також багато працюють, не скиглять, вірять у Перемогу, в найкращий завтрашній день...



Ми, журналісти, завжди любили їздити в Сергіївку і частенько бували там, в цьому великому красивому селі, вулиці якого пролягли на всі частини світу. А від початку до кінця села, між іншим, цілих 12 кілометрів! Тоді майже в кожному дворі шовковиця дозрівала, памо- рочив голову п’янкий запах жасмину, запрошували до свого холодку «живі» альтанки з дикого винограду...

Цього разу ми приїхали в Сергіївку в один з осінніх днів жовтня, жасмин не цвів, а шовковиця, мабуть, давно вже трансформувалася у смачне вино... Село не виглядало дуже багатолюдним, воно зустріло нас осінньою по­годою, жовтим листям і сумом.

Але ж воно живе - люди працю­ють, хліб привозять, у затишній школі йдуть уроки, в ній тепло і дітки дуже ввічливі.
Кожен робить свою одвічну роботу, хіба що серця їх болять пекучим болем за Україну та на­ших воїнів, які щодня гинуть.
Як і будь-яке інше українське село, Сергіївка збирає продукти для фронту, донатить на ЗСУ, молиться за Україну та її захис­ників...

І хоч людей в селі поменшало, але ж вони залишилися такими ж - приязними та щирими, цікавими, бо кожен з них має свої родзинки.

Олександрі Петрівні Чередниченко 12 листопада виповниться 94 роки.
Вона точно із довгожителів, бо її ба­буся дожила до 80 -ти років, а мати, Ганна Трохимівна - до 104-х.

Але виглядає Олександра Пе­трівна жвавенькою, пам’ять гарна (не задумуючись, продиктувала мені номер свого мобільного телефону при прощанні), миттєво реагує на кожне запитання, відповідає доклад­но і розумно.
Запитую про життя, про її дитин­ство і юність...

- Літа у мене довгі... Одна я - така доля. Мабуть, так треба - самій вік вікувати в одіночестві (стилістичні особливості говірки Олександри Петрівни тут і далі збережені - автор). Ми з мамою самі жили в цьому домі, а після її смерті я тут зовсім одна...

Дитинство моє було дуже важ­ким. Зараз погляну на дітей - діти розкішні, дитинство у них щасливе, аби не теперішня війна. У мене хо­рошого було мало - голодали, окопи рили з бабусею та мамою... Були часи, коли й копійчини не получали, а працювали день і ніч. Країну відстро­ювали після війни. Це вже моя друга війна, й не думала і не гадала...
Виявляється, з 14 років разом з подругою вони працювали в колгос­пі... погонницями волів. При допомозі цих працьовитих тяглових тварин селяни орали поле, перевозили сіно, молотили і косили десь до кінця 50-х минулого століття, бо тракторів було мало .

Ось сидить переді мною така зви­чайна на вигляд бабуся з приємною вечорами і вдома після роботи.

А пропрацювала вона все життя у торгівлі, продавцем промислових та продовольчих товарів, для багатьох молодих була наставником, має на­городи та подяки за свою сумлінну працю.

З сумом говорить про маму, роз­повідає, як її мамочка любила, як вона хворіла і в одну мить раптово померла. Найрідніша людина, бо іншої такої у Олександри Петрівни не було й не буде.

Тепер дні її проходять самотньо, два рази на тиждень забігає соціаль­ний працівник Діана, приходять небіж з дружиною, які по-родинному тур­буються про неї, інколи - медичний працівник при потребі, укол дасть, коли тиск підіймається. Або листо­ноша. Дякує за турботу старості Тетяні Миколаївні Дзигало, говорить, що вона на всі її прохання відразу відгукується - дякувати Богові, в Сер- гіївці не забувають одиноких і хворих, таких, як вона.

Ходити вона вже не може, в центрі села давно не була, а на її окраїнній вулиці людей майже немає. Тихо у неї тут - на краєчку села, як на краєчку Всесвіту.

- Молоді повиїжджали, в пустелях живємо. Хто повиїжджав, хто по­вмирав... - з сумом говорить Олек­сандра Петрівна.
З нею завжди два її вірних чотири­лапих товариша - Мурчик і Циганок, «такий чорний, що наче його цигани підкинули».

Завдяки радіоприймачу, вона завжди в курсі всіх новин і подій, які кояться у світі. Мріє, щоб нинішня вій­на скоріше закінчилася, мріє дожити до перемоги:

- Де він взявся цей путин, що йому від нас треба? Зовсім загнобив Укра­їну. Воїни наші, такі молоденьки, гинуть.Не має ні кінця, ні краю... Ось вже і в Ізраїлі почалося - що там робиться! Світ наче здурів, людей повсюди вбивають, люди стражда­ють, це ж немислимо. Ми могли б просто жити і радуватись, а війна не дає, горе не дає.

Молиться Богу за те, щоб захищав наших солдат і наближав Перемогу, щоб Україну зберіг. На жаль, до цер­кви вже не дійде, хоч вона тут від неї й не так вже далеко. А колись навіть до старовинної яблунівської церкви ходила разом з подружками. Гарно, що є телефон і багато знайомих, з посмішкою, за спиною - гора вишитих поду­шок, а сама, як історія, як жива легенда, як доказ тієї складної, бурхливої, суперечливої епохи. Ось як буває. Де вже тії воли, де вже та епоха, а вона сидить в подушках і лагідно усміхається.

В її скромному домі всього 2 кімнати, правда, велика є веранда, де вона полю­бляє сидіти, «бо в хаті набрида». «Парадна» кімната «зачинена» на зиму, вона нею не користується, а живе у кухоньці. Опалювати всю хату взимку важко - прицеп дров коштує аж 9 тисяч.

Тут, в кухоньці, українська піч, яку навіть інколи протоплює, груба, стіл і блакитні лави навколо столу. Є піл (такий бачиш майже в кожній українській сільській хаті) - така собі зручна лежанка, саморобне ліжко, що прилаштоване впритул до печі, щоб було тепло і комфортно на нім спати. Радіо, телевізор, газети (вона щодня має читати газети), довгий час передплачувала нашу «Прилуччину» - говорить, що там «і новини, і оповяданнячка цікаві».

Образи у красивих рушниках, світлини, вишиті картини. Згадує, як у юності на ве­чорниці ходила, співати вона не співала, а вишивати любила. Вишивали при каганці якими вона полюбляє спілкуватися по телефону.

Чекає на весну, на літо, бо вони - її найулюбленіші пори року. Колись, як була при силі, багато квітів на подвір’ї сад­жала, і город обробляла, і господарство невеличке з мамою тримали. Тепер все по-іншому, але квіти все одно буяють в її палісаднику - півонії, лілії, троянди. Якось самі ростуть, зізнається співрозмовниця, прижилися ще з минулих часів, пустили коріння, і квітнуть їй на радість.

А між рамами вікон побачила я фігурки лебедів, що наче пливуть назустріч один одному. Господиня помістила їх туди для краси, щоб кожен, хто йшов повз хату або, завітавши до неї, побачив їх, посміхнувся красі цих особливих птиць, які символізують любов та вірність.

За романтичною легендою лебеді утворюють подружні пари на все життя, разом виховують пташенят. Колись в юности і у неї було кохання, але - не судилося.

- Скільки людей - стільки характерів. Життя можна по-різному прожити, доля по-різному може скластися, але тут головне, - ділиться героїня, - щоб душа у людини була доброю, щоб вона нікому зла не приносила...
Так, самотність ніколи не дарує власній долі радість, вона - хрест, і його не завжди легко нести на своїх плечах. Але ця жінка в скромній хустині, яка має натруджені руки і мудрі очі, все ж таки знає особливі секрети життя-буття. Вона вміє любити людей, вміє дякувати їм за доброту, цінувати життя і радіти йому, незважаючи ні на що.

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.