Вже минуло 8 років, як його дружина покинула цей світ. А Іван Іванович на все життя запам’ятав розповіді матері про війну і голодовку - у кого була корівка, той вижив. А ще господар дуже любить молоко, за день, особливо влітку, випиває 3 літри. Води не п’є, бо вона не якісна. Ось тому як не важка але корівку утримує. дбайливого господаря все йде ніби по ланцюжку. Щоб не возити молоко за безцінь до молокоприймального пункту, він купив кабана, а щоб не пропадали груші, яблука, яких нащепив сам та добре вродило, згодовує їх корові. Іван Іванович хазяйський чоловік, тямущий і з золотими руками. Такому сам Бог велів жити не в бідності. Він усе, що має, своєю працею нажив, починаючи з будівництва свого будинку.
З бджолами він не може розлучитися, вони для нього величезний стимул - може, коли і хочеться прилежати зайвУ годину, а треба йти, не лінУватись. У нього до бджіл особливе ставлення. Першого вулика він мав уже у шкільному віці. І це при тому, що зростав без батька.
- Я жив на болоті і там ловив диких бджіл. Вони були такі красиві, що я їх поміщав у горщики, в яких робив дірочки, виставляв на призьбі. І таких горщиків було чимало, - пригадує Іван Іванович.
Одного разу прийшов його хрещений і залюбувався. Каже: «Так він же так сильно любить бджіл!». Він працював комірником, в нього була своя пасіка, до того ж малого Івана хрещений брав на свою пасіку, разом качали мед, тому він довіряв йому і радо подарував хрещенику вулики.
Коли Іван Карета після школи їхав до Маріуполя вступати до ремісничого училища, то віддав доглядати свої вулики сусіду. Довго він не повертався додому, то навчання, то робота, то армія. А коли повернувся, сусід віддав назад хлопцеві бджіл. З того часу Іван Іванович з ними не розлучається. І дарма, що за плечима 80 років, а тримає 20 бджолосімей!
Народився Іван Карета 1943 року. Яке могло бути дитинство. Батько був замначальника міліції, і коли почалася війна, вимушений був тікати, але за Десною його помітили поліцаї і розстріляли. Останній раз він прибіг додому і велів дружині збирати дітей і тікати. Проте вона не уявляла, як з чотирма дітьми тікати, а тому поклалась на волю Божу. Сама все життя працювала у колгоспі, передовичкою була, без вихідних у полі; ростила дітей, двоє дівчаток померли від хвороби, тоді ходив ді- хтярик. Одну доньку лікарю вдалося врятувати, тому залишилось у матері двоє дітей - Тамара й Іван.
Коли Іван закінчив 10 класів, вирішив навчатися у Маріуполі. Одержав 5 розряд, це вже як майстер, і відразу пішов на роботу до металургійного комбінату «Азовсталь».
- Робота була не важкою. Ми ж молоді, сповнені сил, працювали у дві зміни і зарплату одержували подвійну. Влітку сталевари йшли у відпустки, а ми, хлопчаки, залюбки їх підміняли. Грошей одержували стільки, що не поміщались у кишені. Трохи матері пересилав. У їдальні обіди були копійчані, а проживали ми за 50 метрів від моря. Купалися до тих пір, поки зеленими не ставали. Єдине, що було важко, - перенести несамовиту спеку, яка була у цеху, а ми стояли у повстяних (войлочних) костюмах, слідкували за печами, час від часу закидали паливо.
Звідси юнака призвали до армії. Просили повертатися, обіцяли квартиру.
Попав Іван у Псковську десантну дивізію. 17 вагонів, набитих, як оселедців, привезли на навчання. Потім готували солдатів на Кубу, був у списках й Іван, але пощастило, відправили лише половину. Та не обминула сосничанина поїздка на Північ. Тиждень поїздом їхали солдати до Красноярська, а потім ще 3,5 години і... Тайга.
- Вийшли, думаєм, не виживемо - мороз 50 градусів, а ми у пілотках, - каже Іван Іванович.
Потім, звичайно, видали теплий одяг. Івана призначили фотолаборантом - він мав проявляти сотні метрів фотоплівки різного розміру і доставляти результати командуванню. Так працювала розвідка. Все треба робити оперативно. За рік від хімікатів з’явилась алергія, добре, що Івана забрав українець працювати експедитором, привозити продукти у військову частину.
- Отоді я жив, як риба у воді. Всього вистачало. Було що вантажники наверх ставили бочку меду. Я привезу її, заховаємо з хлопцями у столярці, а ввечері смакуємо.
Служив Іван Карета 3,5 роки без відпустки через далеку дорогу додому.
Повернувся додому. Думав їхати у Маріуполь. Та мати заливалась сльозами і умовляла не покидати її - хата валиться. Так і залишився Іван Іванович у Сосниці. Побудував новий дім і привів у нього дружину. Ніна приїхала до Сосниці із Сновщини (тоді Щорс) до сестри Галі Курбацької та влаштувалась на фабрику. Подружжя виростило сина і доньку. Вже є й онучка. А Ніна Федорівна ще працювала у побуткомбінаті, а на пенсію йшла із хлібокомбінату, де пропрацювала найбільше.
А Іван Іванович 39 років проробив у телекомі. Спочатку пройшов курси, навчаючись на кабельщика, потім на майстра із телефонних автоматів.
- Поки були телефони-автомати, то робота приносила задоволення. А коли їх не стало і довелося їздити по селах ремонтувати телефони домашні, то вже було напряжно, особливо взимку. І тільки виповнився пенсійний вік, відразу пішов на пенсію, - каже чоловік.
А господарство сім’я тримала постійно. І тепер 80-річний чоловік не пасе задніх. Крім корівки, кабана, курей і пасіки, любить займатись садівництвом. Багато в чому допомагає син. Донька закінчила медінститут з медаллю. Працювала лікаркою у Чернігівській обласній дитячій лікарні. Тепер поєднує роботу і працює у сучасному медичному центрі «ТЕСЛА». До батька навідується часто, має власне авто, підтримує, допомагає по господарству. Всім забезпечена, але від домашнього сирку і медку не відмовляється. А батько радіє, що його праця недаремна. З роси й води Вам, добрий господарю!
Джерело: «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.