GOROD.cn.ua

Родина Голубів чотирма ді­тьми переїхали із прикордонно­го міста до Чернігова та почали власну справу

 

Родина Євгенії та Андрія Голубів з чотирма ді­тьми переїхали із прикордонно­го міста до обласного центру, де почали власну справу.



На фото родина Голуб

Своєю енергією 33-річна Євгенія запалює всі оточуючих. І, здається, може гори зверну­ти. Хоча життя її ніколи не балувало. Через психічну хворобу матері ростила Женю бабуся.

— Коли мені було 11, мама народила ще одну дочку. Але самій впоратися з двома онуч­ками бабусі було не під силу. І вона написала відмову від Наташі Дуже переживала через це...

А я завжди знала, що сестру колись зна­йду. І таки знайшла її в Батурині. Зараз ми з На­ташею спілкуємося. Вона грає на фортепіано й бандурі, дуже гарно співає, як і наша бабуся. І в неї вже є синочок, мій племінник Кирюша. Народився 22.02.2022 свої перші дні прожив у бомбосховищі...

Крім трьох своїх дітей, подружжю Голубів судилося ростити ще й Андрієвого племінни­ка, який в 11 років лишився круглим сиротою.

- Ми забрали Богдана під опіку, бо більше було нікому: і його батьки, і бабуся та дідусь померли. Зараз йому 17. Захотів бути ліка­рем. Щоб вступити на хірурга, забракло всьо­го 1 бала. Навчається поки що в медичному ко­леджі в Ніжині.

Свої діти Голубів - 12-річний Олександр 10-річна Анастасія і 6-річна Аліса.

Разом подружжя вже 15 років. Познайо­милися ж на весіллі у спільних знайомих.

- Уже на четвертий день я сказав, що ко­хаю її, - усміхається 38-річний Андрій. Спитала: “Як доведеш?” - “Виходь за мене заміж”. Вона недовго думаючи погодилась. Хоча в неї стільки ухажорів було в Києві, де тоді працювала! А вибрала мене, а не якогось сто­личного мачо!



На фото Андрій Голуб

Одружилися за рік. На весілля заробили самотужки. До речі, обоє дуже рано мусили подорослішати й піти на свій хліб.

- Я закінчила 9 класів ів 14 років поїхала навчатись до Чернігова. Мені, дитині з малень­кого села Залізний Міст, було дуже важко адаптуватись у великому місті, я постійно пла­кала, хотіла додому. Вибір фаху був випадко­вим: у школу передали брошури з навчальни­ми закладами, й бабуся вирішила віддати мене на перукаря. До того я навіть ніколи не бу­ла в перукарні. А коли вперше потрапила, ме­ні там стало дуже цікаво. Стільки різних гребін­ців і ножиць...
У зошиті з перукарської справи я малювала інструменти, щоб усі запам'ятати. Вже у 16 пішла спочатку на стажування, а піс­ля - на роботу в салон краси у Корюківці.

Ан­дрій після 9 класу поїхав на заробітки до Мо­скви. Тож до роботи ми звикли з юних літ. І всі спільні подружні роки вони трудилися, перетворювали сільську хату в Семенівці на затишний дім, у якому є все.

Андрій за фахом електрик, а всіх інших ремонтних робіт навчився сам. У дворі поро­бив хороші сараї, розводив по п'ять свинома­ток, ростив і продавав поросят. Ми привати­зували 5 га землі. Викорчували на ній всі де­рева, саджали гарбузи, сушили і здавали на­сіння. Через програму кредитування для багатодітних сімей узяли трактор, до нього купили саджалки, копалки.

У мене ж 13 років була своя перукар­ня «Єва». Із червня 2020-го я очолювала семенівську філію «Безкоштовного магазину “ДякуЮ”. Планували й далі жити і працюва­ти вдома, але...

ВІЙНА

- У перші дні повномасштабного втор­гнення в голові, як і в багатьох, був хаос, не­розуміння. що робити далі. Ми чули, як ціло­добово в нас над головами авіація літала на Чернігів. Бензовози через Семенівку йшли. Ми по можливості передавали знайомим: «До вас полетіла “пташка”, “поїхали молоко­вози”, — розказує Андрій. Йому випало зіт­кнутися з ворогом впритул, коли той зайшов у Семенівку.

Я їхав по молоко в Залізний Міст, зі мною була Настенька. Бачу: стоїть пікап і з десяток російських військових. Наших хлопців по пояс роздягли — татуювання шукали. Ми вернулися додому, а годин через три знову поїхали в на­дії, що їх там уже немає. Але сто­яли. Я вже й того молока не хотів...

Розвернувся, аж доганяють, підрі­зають, вилітають двоє в балакла­вах: «Вышел из машины! Ты что тут второй раз шныряешь? Разведчик?» Кажу: «Який розвідник, я з дитиною по молоко їду». Побачили дочку, до неї: «Успокойся«. Щоб не плакала, віддали їй свій сухпайок. Мене не роздягали. Прошмонали машину й відпустили.

Семенівці звикли жити поряд з потенційною небезпекою.

— А з цьогорічного лютого поча­лися постійні обстріли прикордон­ня. Діти полякалися, у них почали­ся проблеми зі здоров'ям, - продо­вжує уже Євгенія. — Ми стали виїжджати із Семенівки у Чернігів на кілька днів, щоб во­ни заспокоювались. У нас тут дача, хоч і без вигод. Перебиратися назовсім і не думали! Посадили городи. Але 28 квітня авіабомба прилетіла сусідам. Ми з дітьми тоді були в Чернігові, а ось Андрій — дома.

Я думав, що вже все... Того реактивно­го реву ніколи не забуду!..

Бомба пролетіла буквально в мене над головою і впала за 30 метрів у сусідську ка­налізацію поряд із лазнею. Як бахнуло!.. Су­сідів поранило. Я вижив дивом! Інстинктивно зробив кілька кроків за літню кухню, вона ме­не закрила від осколків.

Ми вирішили виїжджати, бо я там жити вже не міг. У мене й досі лишився панічний страх. Коли буваємо в Семенівці (перевози­мо все поступово), то мимоволі шукаю стіну, до якої в разі чого можна притиснутися.

«ВЛАСНА СПРАВА»

Родина переїхала в Чернігів, на свою недобудовану дачу в садовому товаристві «Енергетик» в урочищі «Святе». За літо Ан­дрій сам склав грубу, утеплив будиночок. Влаштувався працювати на автозаправку. Шукала себе і Євгенія.



На фото Євгенія Голуб

У Центрі зайнятості їй порадили взя­ти участь у проекті мікрогрантів «Власна справа» урядової програми «єРобота». На своє нове дітище вже у Чернігові вона отрима­ла 250 тисяч гривень І в червні з допомогою всієї родини відкрила на ринку «Віола» «Експрес-перукарню», де можна підстригтися швидко й недорого. Потихеньку справа пішла.

За грантовою програмою Євіенія мала працевлаштувати до себе двох людей. Одні­єю з них стала також переселенка із Семенівки Наталія Секретна, яка перебралася до Чернігова з двома дочками — 14-річною Анею 17-річною Поліною.

- Я ще в Семенівці ходила стригтися до Жені. Й сама хотіла опанувати перукарську справу (раніше працювала фотографом). Туг по радіо почула Женине інтерв'ю. Подзвони­ла їй. Вона привезла мене в Центр зайнятос­ті, звідки мене направили вчитися. Паралель­но я все літо ходила сюди практикуватися. Же­ня дала мені всі інструменти, навчала, як пра­вильно тримати ножиці, гребінець Люди по­годжувалися стригтися в учениці за пів ціни.

Другою працівницею «Експрес-перукарні» стала чернігівка Тетяна Пінчук.
- Ми вже тут як одна родина! Женя - ду­же хороший майстер, нас учить і сама весь час навчається. Вона горить роботою!

«РОЗШИРЮЄМОСЬ!»

- Я постійно розширюю спектр послуг, — каже Євгенія. — Сама пройшла курси бровіста й барбер-курси, за іншою грантовою про­грамою отримала барбер-крісло, тож тепер у нас можна чоловікам підстригти й поголи­ти вуса та бороду.
Наталія вивчилась на май­стра манікюру та педикюру, ось і мені зроби­ла «нові» нігтики. Для неї я придбала все не­обхідне обладнання. На розвиток бізнесу по­стійно шукаю інші гранти, хапаюся за будь-яку можливість. Бо тепер уже відповідаю не лише за себе, а й за своїх дівчат. Недавно до нас приєдналась іще одна моя землячка, яка давно живе тут, - Сніжана Чудновська Максимально створюю для них всі умови.

Ми вже переросли експрес-перукарню, тепер у нас салонний рівень. Тож буде­мо розширюватися й міняти концепцію. Поки що виношую ідеї назви бренда, вивісок, хо­чу зробити салон краси для всієї сім’ї, куди можна прийти разом й отримати всі послуги одно­часно: мама - зробити зачіску, манікюр, пе­дикюр, тато - причепурити бороду, дитина точно не відмовиться підстригтися в кріслі у вигляді червоноі машинки.





Для розширення знайшли приміщення неподалік.

- Воно дужо запущене, але більше, ніж у нас зараз, плюс опалюється. Ця будівля ще 30-х років, кажуть, тут і була колись перукар­ня, — веде Євгенія на екскурсію в мікрора­йон Шерстянка.

- Обладнаємо робочі міс­ця для трьох майстрів-перукарів, майстра манікюру й педикюру, бровіста і для надання барбер-послуг. Зараз власним коштом ставимо нові двері й вікна. Спішимо, щоб до кін­ця листопада переселитися.

- Напишіть, що вона мені продиху не дає! — жартома скаржиться Андрій. — Тут працюєш дотемна, а вона ще вдома: “При­чепи карнизи”. Я - затятий рибалка, та за літо на риболовлю жодного разу не з'їздив. Якщо ж серйозно, то дуже важко покинути усе нажите і починати спочатку! Мусимо останні свої копійки вкладати.

Скоро перевеземо на дачу свинок (їх 11 голів), тільки треба ще сараї для них дороби­ти. Картоплю й гарбузи недавно зібрали під обстрілами і трактор уже перевезли. Він ди­вом уцілів під час квітневого прильоту. А от сушарку нашу розбомбило.

- Заберемо й собачку, яку колись вря­тувала Настя. Ми вже й тут узяли двох без­притульних песиків. Я не могла в цьому від­мовити дітям. Їм особливо важко, сумують за домом, друзями, за семенівською школою, вчителями.

Дякую ГО «Дитячий фонд Чер­нігівщини» та її керівниці Валентині Хуторненко за пропозицію відправити моїх дітей на відпочинок до Іспанії. Два місяці Сашко і Настя провели там у чудовій родині, з якою настільки здружились, що тепер вона запро­сила вже нас усіх на новорічні свята.

Євгенія знайшла роботу в магазині поряд зі своєю перукарнею ще й для семенівської сусідки Каті, на обійстя якої у квітні прилетіла бомба. Вона після лікування осколкових поранень додому не повернулась. А тут, на новому місці, переселенцям легше всім разом...


Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Голуб, родина, Семенівка, перекурня, переселенці