Сергій Кнут загинув, рятуючи побратимів

Восьмеро дітей народили Олена та Леонід Кнути з Макошиного. П’ятеро хлопців і трьох дівчат: Оксана, Сашко, Сергій, Марина, Ірина, Іван, Коля і Леонід. Статних, красивих, працьовитих і щедрих душею. На жаль, двох старших хлопців вже нема на цьому світі: Сашко помер, а минулорічно­го грудня війна забрала Сергія. Він загинув поблизу населеного пункту Дружба на Донеччині. Щоб поспілкуватися про Сергія ми зустрілися в оселі Кнутів. А в підсумку вийшла розмова про всю їхню велику родину, яку так безмежно любив наш герой.




ТРИ ЛЕОНІДИ В ОДНІЙ РОДИНІ

- Я сама тутешня, з Макошина, а Леонід, чоловік, з сусіднього Покровського, - каже Олена Кнут. - Побралися наприкінці 80-х. Невдовзі одне за одним з’явилися діти. Важко було, поки не підросли старші. А потім ці ж старші ставали няньками для молодших, і нам було вже легше. Чоловік весь час працював трактористом. Спо­чатку в Макошиному, а потім - у сільгосп­підприємстві в сусідніх Куковичах. І зараз, хоч вже і на пенсії, але ще працює. Я ж працюю техпрацівницею у нашій Мако- шинській школі. Родина у нас дружна. Діти весь час тягнулися одне за одним. Ми з чоловіком виховали їх такими, що вони цінують родину. Для нас вони - справжня гордість. Всім намагалися дати освіту. Троє закінчило вищі навчальні заклади.

Пані Олена каже, що родинні тради­ції збереглися і тоді, коли старші діти створили свої сім’ї. У Кнутів з’явилися онуки (наразі їх вже п’ятеро), якими, крім батьків, опікувалися бабусі та дідусі, дяді і тьоті.

До вітальні, в якій ми спілкувалися, увійшов хлопчина. Олена представляє молодшого сина - теж Леоніда. Це ім’я в родині Кнутів символічне, бо воно передається в третьому поколінні. Леонід-молодший також підхоплює розмову.

- Я разом з братом Колею були учасни­ками циркової студії “Юність”, - говорить Леонід. - Спочатку самі відвідували за­няття, а коли з'явилися племінники і нам доводилося часто доглядати за ними, то брали їх з собою на репетиції.
Олена говорить, що Сергій мав дуже теплі відносини з племінницею, донькою Оксани.

- Коли Серьожа приїжджав додому, вони завжди з Анею про щось шепоті­лися, у них були якісь свої секрети, - по­сміхається жінка. - Називав її жартома донею.

ПОСПІШАВ НА ДОПОМОГУ

У мами при згадці про Сергія одразу мокріють очі. Хоча й минув майже рік, як його не стало, але ніяк не може від­пустити цю втрату.
- Ще не було такого, щоб я раз на три дні не побувала на його могилі, - плаче жінка.

Він ріс звичайною дитиною, такою, як і повинно бути у багатодітній сільській родині, де кожен змалечку має багато обов’язків: догляд за молодшими бра­тами і сестрами, допомога батькам по господарству.

- Сергій у нас був звиклий до будь-якої роботи: і дрова порубати, і в городі по­сапати, і корову міг подоїти, - пригадує Олена. - Товариський, активний, мав ба­гато друзів. Вистачало часу, щоб пограти у футбол, просто зустрітися і відпочити. Але навіть тоді, коли приїжджав додому в гості, насамперед брався за те, щоб допомогти батькам. А потім ще побігти до бабусі і там допомогти їй та сусідці: покосити траву, відкидати сніг.

СПОЧАТКУ РОСТИВ СВЯТИЙ ХЛІБ, А ПОТІМ ЙОГО ВИПІКАВ

Сергій Кнут любив техніку. Може, це передалося від батька. Після закінчення Макошинської школи вступив до Ніжин­ського професійного аграрного ліцею. По закінченні навчання у 2011 році спочатку влаштувався на роботу на чіпсовому заводі. Якраз напередодні буремних по­дій 2013-2014 років його призвали на строкову службу.

- Хоча ніде про це не значиться в до­кументах, але потім Серьожа розповідав, що вони, строковики, також брали участь у подіях на Донбасі, - розповідає Олена. - Слава Богу, він повернувся додому після служби і вже через тиждень його запросили на роботу до відомого агро- підприємства «Земля і воля». Працював на Бобровиччині трактористом сезонно. А в 2017 році вирішив поїхати на роботу до Чехії, працював у пекарні. Казав: «Мамо, я святий хліб печу».

Там познайомився з Катериною. Вона родом з Харкова. Згодом Катя розпові­дала, як Сергія поважали. За те, що він завжди намагався прийти на допомогу: справлявся зі своїми обов'язками і біг на поміч тим, хто відставав. Декілька разів приїжджав додому. Завжди приво­зив усім подарунки. Мамі - обов’язково розкішний букет квітів і цукерки. Навіть коли після піврічного перебування за кордоном приїжджав на три місяці в Україну, не сидів без роботи, а їздив на заробітки до Києва.
Пані Олена каже, що Сергій поривав­ся додому. Пригадує, як першого разу повертався з Чехії. Тоді до Чернігова приїхав пізно. Подзвонив мамі, а вона стала вмовляти, щоб він переночував у родичів, а вже вранці добирався до Макошиного. Він відповів: «Мамо, я так за вами всіма скучив, що просто не пере­живу цього».
- Він не був жадібним, але і транжирою не був, - каже жінка. - Заощаджував гроші, щоб придбати житло, авто, дрібни­ці, які потрібні в господарстві. Автомобіль купив і все обіцяв приїхати і покатати на ньому маму. Але не судилося.

ЇХАЛИ У ВІДПУСТКУ, А ПОТРАПИЛИ НА ВІЙНУ

Вчергове з Чехії Сергій і Катерина при­їхали в Україну 15 лютого, напередодні російського вторгнення. Спочатку два дні гостювали в Макошині, а потім поїхали до Харкова. Планували там одружитися, придбати квартиру. Хотіли ще раз по­їхати до Чехії, аби заробити на меблі. Як виявилося, і це не судилося - Харків одним з перших міст потрапив під бом­бардування.

- Я з Сергієм була весь час на зв’язку, - ділиться Олена. - Просила його: повер­тайтеся до Чехії (тоді його ще могли випус­тити з України). Але він був налаштований категорично проти. Сергій кілька разів ходив до військкомату і просив забрати його до війська.
Йому відмовляли. Зі слів мами, мабуть тому, що у нього не було харківської реєстрації, адже був прописаний у Мако­шиному.
- Я потім йому говорила, що, може б, краще було, щоб він пішов служити звідси - згадує мама. - А він мені: «Мамо, яка різниця, де стояти? Ми захищаємо нашу країну. Якщо утримаємо ворогів тут, то вони не прийдуть до вас.

Його мобілізували 30 березня 2022 року А Катя невдовзі після цього разом з мамою виїхали до Чехії, бо батьківська квартира в Харкові була зруйнована.

- Я не знала про те, що Сергій уже у війську, - каже Олена. - Він суворо наказав рідним: «Мамі нічого не розпо­відати, щоб зайвий раз не хвилювалася». Довідалася випадково, підслухавши чо­ловікову розмову по телефону. Від того дня втратила спокій, постійно молилася за сина.

Намагалася постійно бути на зв’язку з Сергієм: у визначений час чекала на дзвінок, раділа кожному його повідо­мленню. Особливо занепокоїлася, коли дізналася, що він воює під Бахмутом. Але і тоді Сергій заспокоював: «Не пережи­вай! Все буде добре. Я знаю, де мені як себе поводити. Ти знаєш, як допомагають мамині молитви».
Хвилювалися за Сергія і його брати та сестри. Сестра Марина, яка живе в Данії, разом зі знайомими займаються збором допомоги Україні. Вона надіслала для брата тактичний шолом.

Олена Кнут пригадує випадок, як у ве­ресні минулого року вона у себе у дворі перебирала картоплю. І раптом почула, що біля двору зупинилося авто, а потім на обійстя зайшли військові. їхня поява неабияк налякала жінку, бо перша думка була, що з Сергієм щось сталося. Вияви­лося, що це представники військкомату приїхали вручити Сергію повістку. Вони не знали, що Сергій вже пів року захи­щає Батьківщину і на той час звільняв Балаклію.
.
«НЕ ХОЧУ ЗАГИНУТИ НЕОДРУЖЕНИМ»

- Я все чекала, коли Сергій приїде у відпустку, і весь час запитувала його про це, - розповідає пані Олена. - А він мені відповідав: «Мамо, ну ти ж розумієш, що для того, щоб нас відпустили, треба, щоб нас хтось замінив. А новим треба всьому вчитися. Я приїду обов’язково». Казав, що купить великий букет квітів і приїде. Я все чекала, чекала...
У жовтні Сергій Кнут врешті вирвався у відпустку. З Чехії викликав Катю. Жартував з нею: «Приїдь, будемо одружуватися. Якщо загину, то не хочу померти нео­друженим».

- Вони удвох у Харкові зробили для себе свято, - по­сміхається Олена Кнут. - Були у них і троянди, і шампан­ське. Перед тим придбали Сергію нову військову форму. Нас вони лише поставили перед фактом і надіслали фотографії. Це було 4 жовтня.



Сергій та Катерина в день одруження

А невдовзі Сергій Кнут знову вирушив на фронт.

- Він намагався за найпершої можливості зателе­фонувати братам, сестрам, - пригадує Олена. - Іноді надсилав фото чи відео, по яких ми хоч і помічали, у яких складних умовах доводиться воювати нашим хлопцям, але його посмішка обнадіювала. Розповідав, як захо­плювалися нашим воїнством французькі журналісти, коли побували на бойових позиціях. Вони казали, що наші захисники наймужніші і найсильніші.

МАМА ГОТУВАЛА ПОСИЛКИ СИНУ НА ФРОНТ

- Ми домовилися на одну посилку на відділення у Костянтин і вці, - розповідає Олена Кнут. - Але коли я стала складати її, зрозуміла, що шлю не лише для свого сина, а й для його побратимів. У підсумку у мене ви­йшло три чималенькі посилки. Лаштувала їх цілий день 15 грудня, щоб Льоня (молодший син - авт.) наступного дня відвіз на пошту. Також наша вчителька Людмила Леонтієва, яка є місцевим волонтером, теж в той день планувала відправити Сергію посилку. Ще зранку 16 грудня допаковувала решту. І не знала, що синочка добу тому не стало...

Їй зателефонувала невістка Катерина і повідомила страшну новину. Звісно, що тоді весь світ помутнів для матері. Трохи оговтавшись, вона зателефонувала Леоніду-молодшому, який вже був у Мені, і сказала, що посилок відправляти нема кому.

- Каті про загибель Сергія повідомив його побратим, - пригадує ті дні пані Олена. - Ніякого передчуття у мене не було. Хоча потім пригадала останню розмову з сином. 14 грудня він зателефонував усім. З усіма переговорив. Я була передостання. Коли завершував розмову, сказав, що ще зателефонує Катрусі. Наче як прощався з усіма.

На початку вересня президент Володимир Зеленський відзначив державними нагородами 207 військовослужбовців. З них 189 нагороджені посмертно. В переліку нагороджених орденом «За мужність» III ступеня значиться і старший солдат Сергій Кнут.

ЗАГИНУВ, РЯТУЮЧИ ПОБРАТИМІВ

Побратими Сергія, які телефонували згодом, розпові­ли, якїхній підрозділ розповіли проте, якякїхній підроз­діл потрапив тоді під ворожий артилерійський обстріл. Сергій рятував поранених товаришів. Чотирьох вдалося витягнути у безпечне місце, але коли повернувся за п’ятим, то сам отримав три уламкові поранення.
- Хлопці казали, що однією з головних рис Серьожі була його небайдужість до людей, - ділиться Олена. - Вони пригадували, як під час визволення Харківщини в одному з сіл він опікувався двома старенькими, які жили у напівзруйнованому будинку. Щоб хоч якось полегшити їм життя, віддав акумулятор. А в районі Стельмахівки, що на Луганщині, натрапив на багатодітну родину. Прийшов у підрозділ і сказав: «Хлопці, там діти голодують. Давайте поділимося тим, що є у нас».

Родина Кнутів підтримує стосунки з Катериною, дру­жиною Сергія.

- Нещодавно вона приїжджала в Україну, декілька днів гостювала і у нас, - розповідає Олена. - Ми тоді якраз зарізали порося. Вона ж дівчина міська, не бачила цього всього раніше. Але розказувала і сміялася, що колись Серьожа її попереджав: «Це такий процес, який варто побачити». Наразі Катя поїхала до Канади. Казала, що назавжди, ботутїї вже ніщо не тримає. Невідомо, чи по­бачимося тепер. Машину, яку Сергій купив напередодні війни, він забрав на фронт. Ми її так і залишили хлопцям.

ВАЖЛИВО, АБИ ПАМ’ЯТАЛИ

Сумує пані Олена за загиблим сином. Водночас про­довжує молитися за його побратимів. Вони теж не забу­вають про неї. Правда, каже жінка, вже щось давненько не телефонували. А ще молиться за сина Івана, який теж військовий - служить у Національній гвардії.

- Я так пишалася, коли бачила своїх хлопціву військовій формі, але зараз боюся цього, - зізнається жінка. - Часто думаю: а що було б, якби Серьожа не став рятувати по­братимів? Може б, він залишився живим? Але доньки кажуть, що не міг він вчинити інакше. Такий він був у нас.

Олена Кнут вважає, що дуже важливим є те, щоб люди пам’ятали, якою ціною нам дається перемога. Жінка дякує всім, хто не забуває і підтримує їхню родину. Особливі слова вдячності адресує працівницям міської ради, які часто телефонують, цікавляться тим, в чому вони мають потреби.

Віталій Сергійко, газета “Наше слово”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.