П’ятирічний Максимко пообіцяв помститися за смерть татка

У сім'ї Клубових із Пелюхівки зростало троє синів-соколів. Два з них, Павло та Олег, обороняли нашу країну від агресора. А тепер стали янголами. Їм обом довелося побачити жах війни тоді, коли були в зоні АТО. Під час повномасштабного вторгнення знову стали на захист України. Проте цього літа двох братів Клубових не стало: Павла підкосила тяжка хвороба, життя Олега забра­ли рашисти. І п’ятирічний Максимко пообіцяв помститися за смерть татка.



На фото - Олег Клубов

«Олег та Павло - мої два сини...»

- У мене на столі дві фотографії - Олега і Павла. У військових формах. Я постійно на них дивлюся. Обидва захищали нашу країну, - каже згорьована 80-річна мати, яка шукає в собі сили як жити далі. Павло, найменший із Клубових, пішов на небо 8 червня, а життя найстаршого, Олега, обірвалося 18 серпня під час штурмо­вих дій позицій противника поблизу села Старомайорського, на Донеччині. Мати Лідія Миколаївна оплакує двох синів...

Три брати Клубови Олег, Віталій та Павло народилися і виросли у Пелюхівці. Хоча у кожного склалася різна доля, проте їх об’єднує спільна риса - любов до України.

Олег Клубов закінчив Будянську шко­лу, потім Дружбинську. Далі навчався у Ніжинському культосвітньому училищі, відслужив в армії. Довгий час працю­вав у лісництві, не спішив покидати свій дім. Однак пізніше, знайшовши роботу в Києві, все-таки наважився поїхати з рід­ної Пелюхівки. Там, у Києві, і зустрів своє кохання - Марійку та одружився з нею. Трудився у Підзембуді.

- Мої обидва сини, Павло та Олег, з перших днів війни воювали, - розповідає Лідія Клубова. - Павло брав участь у боях за Дебальцево, вивозив загиблих та по­ранених воїнів з аеропорту... Казав, що піде і Крим визволяти. Як почалася по- вномасштабна війна - знову обоє пішли воювати.Павлик захищав Ірпінь, Київ, далі - схід України.

Та життя 45-річного військовослуж­бовця Павла Клубова забрала не воро­жа куля, не артобстріл на передовій, а страшна хвороба.

- А де Павло зміг дістати цю хворобу - я не знаю. У нього виявили онкологію, - плаче, не стримуючи своїх емоцій, мати. - Він у Києві помер і там його могила. Мого сина захоронили як воїна на алеї Геро їв.
Олег зробив свідомий вибір.

«Бо він воїн, він солдат»

- Олег чи не кожні вихідні з родиною до мене навідувався. Весь час казав: «Я приїхав до себе на батьківщину. Дуже любив свою Пелюхівку», - згадує Лідія Клубова. - Він і на городі працював, і дрова заготовляв - все робив. Надійний та відповідальний.

Зауважу, що Лідія Миколаївна теплими словами відгукується про свою невіст­ку Марію - дружину 54-річного Олега.
Вона згадує, що коли син був в АТО і його відпустили додому - тоді пара й одружилася. У Пелюхівці весілля згу­ляли. Це було 19 серпня 2015 року.

Марія родом із Донеччини, проте вже понад двадцять років мешкає у столиці. І коли, бувало, в Олега Во­лодимировича запитували як він по­знайомився із майбутньою молодою дружиною, яка від нього молодша на сімнадцять років, він з гумором від­повідав: «Узяв у полон».

Згодом у родини народився спіль­ний син Максимко. Олег, який разом з Марією виховували її сина від першого шлюбу, почувався неабияк щасливим.

- Коли росіяни вторглися на нашу землю, ми у той час з Олегом та діть­ми були у Пелюхівці. Разом рахували танки і передавали «куди потрібно», - розповідає про чоловіка Марія КЛУ­БОВА. - Він дуже переживав за долю країни.

У вересні минулого року Олег отримав повістку і пішов воювати. Вдруге йому довелося взяти в руки зброю, бо країну треба визволяти. Це був його свідомий вибір. Бо, як каже мати, інакше й бути не могло, адже він солдат, він воїн. І справж­ній патріот.

Не зупинили Олега і вмовляння дружини, яка більше року його чекала з АТО, а потім їх знову розлучила «повномасштабка».

- Казав, що пішов боронити землю зара­ди Максима. Щоб син жив у мирній та віль­ній країні, і щоб йому ніколи не довелося воювати, - розчулено ділиться пані Марія.

Спочатку пройшов навчання на Гончарівському полігоні, потім у Львові. А через місяць Олег Клубов - старший сол­дат, розвідник взводу протитанкових ра­кетних комплексів одного зі стрілецьких батальйонів, уже воював на Донецькому напрямку.

«Мій третій, Віталій, у росії»

В Олега від першого шлюбу є син Ігор, йому 28 років, живе в Криму. Але з люто­го 2022 року у Лідії Миколаївни зв’язок з ним перервався. І бабусі тепер нічого не відомо про внука, хоча раніше Олег з ним спілкувався.

Далеко від рідної домівки доля закину­ла середнього із трьох синів Лідії Клубо­вої — Віталія.

- Віталію 51 рік, у росії живе. В Якутії. Майже тридцять років там. Там і його ро­дина. Після закінчення морехідного училища туди направили Віталія на роботу. Залишився. Він у мене судномеханік. Плавав по річці Лєні. Зараз не може при­їхати, хоча щороку, до повномасштабно- го вторгнення, під час відпустки в мене з невісткою бував. Нині часто телефонує. Каже, що не дивиться кацапські новини, бо там одна брехня. І вболіває за рідну Україну, знає що тут відбувається, - роз­повідає мати.

Мати згадує, коли щоразу Віталій при­їжджав із далекої Якутії до батьківсь­кого порогу, жодного разу не говорив російському мовою, лише своєю, рідною - солов’їною, якою навчили розмовля­ти з самої колиски. Наразі Лідія Іванів­на бідкається, що з 22-го року не бачи­ла свого Віталія. Каже, добре, що може спілкуватись із ним хоч по телефону.

«У день річниця нашого одруження Олег не зателефонував. Значить щось сталося»

Лише один-єдиний раз рідним поща­стило побачити та обійняти свого Олега тоді, коли 8 квітня приїхав у коротку від­пустку. Зустріли разом Великдень і знову провели свого воїна на фронт.

Не судилося йому попрощатися із бра­том Павликом - не відпустили зі служби. Тоді Олег тяжко переживав, дуже плакав, що не зміг провести брата в останню земну дорогу.

Олег часто телефонував і матері, і дру­жині. Постійно вони отримували від ньо­го вісточки з фронту. Проте, зазвичай, подробицями з передової з рідними не ділився, беріг їхні почуття, щоб спали спокійно. Одне, що говорив: «Ми там не у шоколаді, але покинути своїх побра­тимів і повернутися додому я не можу».

- Я знала, що Олег із хлопцями були на передовій, утримували позиції. Завдан­ня виконували вахтовим методом: дві доби через дві, - розповідає пані Марія про те, як загинув її чоловік. - Того дня Олег теж був «там». Через декілька го­дин його мали змінити. У цей час воро­жий дрон відслідкував бійців і почав ки­дати гранати. Декілька хлопців отримали поранення. Мій Олег загинув. Це було 18 серпня.

Марія чекала дзвінка від Олега і того дня, і наступного. Адже 19 серпня у них була річниця подружнього життя і дружи­на вірила, що чоловік обов’язково вийде на зв’язок, знайде можливість аби зате­лефонувати. Але Марія так і не дочекала­ся. Відчуваючи, що щось сталося, жінка почала «бити на сполох». Вона набирала різні номери Олегових побратимів, які в неї були записані. Ніхто нічого не знав. Вже ввечері командир повідомив Марії, що Олег не повернувся із завдання. А 20 серпня родина Клубових дізналася, що він загинув. Страшну звістку повідомили дружині Марії.

- Він був найкращим у світі батьком! Як нам жити без нього - не знаю. Він був на­шою підтримкою та опорою. А Максимком він взагалі дихав, - зізнається пані Марія і додає, що аби не зійти з глузду після похорону вийшла на роботу. - Не можна описати словами те, що я відчу­ваю. В середині порожнеча. Тримаюся заради дітей.

А Максимкові у грудні буде п’ять років. Хоча,здавалося, ще зовсім він малий, проте розуміє, що у країні війна і його татка вбили рашисти.

- Син дав обіцянку: коли виросте - помститься ворогам за смерть тат­ка, - каже Марія Клубова. - І це слова п’ятирічної дитини.

Лідія Миколаївна досі з болем і сльоза­ми згадує той день, коли не стало Павла, а потім - й Олега.

- Чоловіка Володимира Корнійовича тринадцять років як немає. Синів по­ховала. Тепер живу одна. Приїжджає Маша, Максимка привозить. Не забува­ють. Всіляко підтримують, - з болем го­ворить Лідія Миколаївна. Її материнсь­ку скорботу пережити не можливо. Хоч і життя продовжується, не зважаючи на важку втрату, проте рана болить у рідних, і не загоїться ніколи.

- Я не вмію без нього жити, - додає Марія Клубова.
- Олег нікого не ображав, й слова по­ганого ні на кого не сказав. Усіх, любив і його поважали. Але найбільше любив Батьківщину, - плаче мати. - Хотілося б, щоб ніколи не забули подвиг загиблих героїв, які віддали своє життя за Укра їну.

Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.