Боєць ЗСУ, який лікується у Прилуках розповів про свою участь в операції на Курщині

Добавить новость

Суббота, 19 Октября 2024 16:28  |  Просмотров: 1173

«КОМБАТ СКАЗАВ, ЩО МИ УВЕДЕМО В IСТОРIЮ»

Воїн Ярослав свого прізвища не називає, бо у бага­тостраждальному рідному Маріуполі у нього досі за­лишаються мама, тато, сестра і бабуся. Але обличчя показати нашим читачам погодився - росіяни все одно його не бачили за маскою штурмовика. Ярослав - один з поранених на Курщині військових, які кілька тижнів лі­кувались у одному з медичних закладів нашого регіону. Розповісти про операцію на чужій землі він погодився один за всіх побратимів. Комусь зробити це завадили переживання і фізичний біль, комусь - сором’язли­вість, а хтось навіть після участі у боях досі не має мотивації.

«Генералісимус»

Ярослав - воїн мотивований. І непосидючий. Доки інші ходячі спускаються на вулицю лише покурити, він у вільний час вивчає місто. Через це не загоюється рана на нозі, де досі знаходиться ворожий уламок. Але що робити, якщо має такий характер? За любов до військової справи, майже по­стійний позитивний настрій і тверду віру у перемогу товариші по палаті кличуть його Генералісимусом.

«Зараз Генералісимус з перев’язки прийде, він говорити не відмовиться», - кажуть лежачі бійці.

За кілька хвилин у відчинені двері заходить середнього зросту, кремезний, коротко стрижений чоловік з перебинто­ваною ногою. І починає розповідати так, ніби ми давно один одного знаємо. Зразу виявляється, що у його житті були роки, коли доводилось довго мовчати. Зараз надолужує.

Аби не заважати санітарці мити підлогу, виходимо з Ярос­лавом на вулицю. Привітавшись по дорозі з усім медперсо­налом, він сідає на лаву і закурює сигарету. А його розповідь у цей час не зупиняється ні на мить.

Ярослав народився у 1990 році в українському Маріуполі. У школі захоплювався вільною боротьбою. У 2011 році, каже, навіть чемпіоном України був. Захоплення почалось у 7 класі, хоча ще у початкових, коли всі зранку спали, бігав біля своєї дев’ятиповерхівки, робив вправи на турніку, без зайвих слів їв мамину кашу і лише тоді йшов до школи. Її закінчив, розпо­відає, хорошистом, а після... потрапив до в’язниці за розбій.

На цьому періоді докладно зупинятись не будемо, бо, по-перше, Ярослав навіть не думає виправдовуватись, що, мовляв, ні у чому не винен. Провину свою визнає, але за час війни вже, у прямому сенсі, давно змив її кров’ю. І це по-друге. Шкодує лише, що через той минулий спосіб життя немає у нього тепер ні сім’ї, ні дітей. Але ж то справа наживна.

Покарання відбував на Донбасі. З початком бойових дій там написав заяву, що вважає себе українцем і попросив пере­вести його для подальшого відбування терміну ув’язнення на підконтрольну територію. Так, побувавши у Горлівці, Макіївці, Оленівці, чоловік перевівся до Одеси. Хоча пропозиції вою­вати за «ДНР» до того, каже, весь час надходили. Одного разу до них у камеру навіть один з польових командирів зайшов. Ярослав був один з небагатьох, хто тоді відмовився воювати за квазіреспубліку. Інших, каже, брали пропагандою. Розповідали, що Донбас «годує» вугіллям всю Україну. Хтось цьому вірив.

«Страшно, коли дивишся два телеканали одночасно, - згадує той період військовий. - «Росія-1» і «ICTV». Там пропаганда і тут вона. Але тут - своя, рідна, якщо можна так сказати».

Вчився на другій лінії

Перед тим, як потрапити на фронт, Ярослав, каже, автома­та у руках ніколи не тримав. Але навчився. Спочатку сподівав­ся, що військові проб’ють коридор до Маріуполя, і вдасться забрати всіх рідних. Тим часом його рідні у місті виживали з останніх сил. Згадує неохоче, що тоді він втратив свою дру­жину і друга. Хоча обоє зараз живі. «Там було так важко, що мій друг настільки допомагав моїй дружині, що вони стали жити разом, - зітхає, закурюючи чергову сигарету. - А мама мене розуміє. За три місяці до війни, до речі, вона встигла продати нашу квартиру у селищі Володарському (Нікольському зараз). І та квартира вціліла, бо там бойових дій не було, літаки не бомбардували. І батьки живі залишились, хоча зараз вони там - люди третього сорту. А дружині було тяжче. Доводилось робити «вилазки» у магазини. Їх тоді повідкривали. Був, наприклад, магазин «Метро». Вони склади повідкривали: приходьте, беріть. Але ж туди треба дійти!.. Моїх друзів, що вибігали за водою, вбило уламками. Було таке, що росіяни впритул розстрілювали цивільні автомобілі, бо були без розпізнавальних знаків».

Товариш Ярослава, з яким відбували ув’язнення, пішов на фронт сапером. «Півтора роки прожив, - розповідає. - Бахмут захищав. А я пішов у штурмовики. Спочатку нас вивезли майже у чисте поле. Ось, мовляв, «учебка». Але я «м’ясом» бути не хотів, тому попросився до знайомого ком­бата у штурмову роту. І там мене не два тижні навчали. Близько півроку я брав активні дії на другій лінії. Потім був перший штурм. Я себе показав і став командиром відді­лення. Воював за Часів Яр. Але наше завдання - маленьке. Прийшов, всіх вбив, зброю забрав. Після того заходить і закріплюється піхота. Герої, насправді, піхота, а не ми».

Наказ проривати кордон

«На початку травня, а, може, і на пару днів раніше, при­їхали до нас командири, назвали прізвища і знову забрали нас в «учебку», - розповідає боєць про зовсім недавні події.

- Видали найкраще екіпірування. У мене броня за 48 тисяч була!»

Боєць показує фото у телефоні, де його можна пізнати лише за очима: «Це я у формі ДРГ заходив у Курську об­ласть. Це ми у російській формі разом з товаришем. Тут я вже перевдягся, бо наші по мені стріляли. Ось 18 серпня ми сиділи у підвалі - був жорсткий обстріл. З цих хлопців вижили не всі. Це ми даємо клятву перед тим, як зайти у Курську область».

На екрані бачу бійців з прапором 225 окремого штурмового батальйону, що досі воює на Курщині.

«До цієї операції нас готували три місяці, - згадує боєць.

- Це було пекло. Я ж вже до того рік воював, але наванта­ження у «учебці» були такі, що я блював! Працювали ми трієчками. Разом їмо, разом п’ємо, разом в туалет ходимо. У нас організми працювали настільки однаково, що, якщо хочу курити, то точно знаю, що і товариші хочуть. А коли після навчання привезли нас у Сумську область, вишикува­ли, то комбат сказав: «Хлопці, ви увійдете в історію». А ми ж до того навіть не знали, що прориватимемо кордон з Росією. Думали, що інтенсивка якась - і все. Типу: бігати, стрибати, стріляти. А комбат каже: «Така-то людина дала наказ проривати кордон».

Бійцям розклали на землі план, показали маршрути, з’єдна­ли з супутником телефони, аби знали, де саме знаходяться.
І з просто штурмової роти перейменували на спеціальну штурмову роту. Кордон проривали на бронетранспортерах «Козак».

Всі рвались у Росію

«Так було страшно, якщо чесно, - згадує Ярослав. - І незрозуміло чому. Потім стало зрозуміло, що ми заходимо першими. Хлопці спочатку засипали танковий рів на кор­доні, пошкодили «зуби дракона». Цим піхота займалась. Розвідка доповіла, де які сили знаходяться. Першу ДРГ я втратив дуже швидко. Повернувся на доукомплектацію. Потім штурмували село. Ми йшли однією вулицею, а дру­гою - інша наша бригада».

«Ми настільки були раді, що ми у Росії! - продовжує бо­єць. - Ми ж до того були в оточенні. І всі, хто воював, як тигри, рвались у Росію. Навіть зі звичайними автоматами. Потім дізнався, що багато хто хотів з нами брати участь, але у них не вистачило підготовки. Одна хороша людина говорила: «Ми не йдемо воювати, ми йдемо на полювання, і від самих наших феромонів вороги мають непритомніти, відчуваючи, що ми йдем!» Ми так і йшли. Коли забрав першу російську рацію, то там кричали: «Це НАТОвські війська! Якісь трикутнички, нічого незрозуміло, українці так не воюють!»

На запитання, проти кого саме воювали українці, боєць відповідає: «810 бригада морської піхоти. «Вагнерівці» були. Двох таких вправних бачив, що від стегна стріляли. Строковика не бачив жодного».

«Феромони були такі, що якби fpv і підтримка авіації, ми вже б Курськ взяли! - продовжує боєць. - Але було і важко. Вчотирьох тримали кругову оборону. А треба ж іще вверх комусь дивитись! І до цього 5 діб не спали. Так весь день працюєш і наскрізь мокрий заходиш у посадку. Стоїш, тру­сишся, потім на декілька хвилин все ж відключаєшся. А коли прокидаєшся, то ні про що не жалкуєш. Маєш роботу - і йдеш вперед».

Поранення

Перше поранення на Курщині Ярослав отримав, коли зачищали село. «Біля одного з будинків вбили двох військо­вих, а всередині були цивільні, - згадує чоловік. - Один був поранений. Можливо, куля зачепила. Я заліз на горище - а там два росіянина (традиційно заміняємо нецензурне слово, яке використовують українські бійці, на «росіяни» і «окупан­ти» - авт.) сидять. Один стріляє і збиває мені каску. Інший зачіпляє голову».

Військовий знімає кепку і показує великий шрам на голо­ві. Після чого продовжує: «Я стріляю у відповідь. І чую, як клацнула чека гранати. Розумію, що за три секунди нічого зробити не можу, тому просто групуюсь. Мене викидає вибухом. При падінні ламаю п’ять ребер і колінну чашечку. А будинок шкода - згорів від вибуху».

Вдруге герой нашої розповіді був поранений, каже, коли виводив групу з зачищеного села на КСП. Ледве йшов, дуже все боліло, особливо, голова. І треба було перейти перехрестя. Ярослав сподівався, що зможе це зробити напряму, хоча поряд була лісосмуга. «Але ж то хащами, а тут - асфальт, - розповідає. - Хлопці пробігли, я біжу, а воно не біжиться. І тут біля мене опускається дрон і скидає вибухівку! Слава Богу, що саморобну. Три уламка отримав, два з них вже дістали. Один близько біля кістки застряг.

І чашечка болить. Жалкую, що поранення вивело мене з ладу. Ходити не можна, навантаження на ноги давати - ні. Вчора просто присів - і ледве встав потім. І ноги, і ребра треба підлікувати. Під бронежилетом чітко по них вдарило - тріщини навіть рентген не показав, а лише МРТ. Але я все одно радію, що просто поранений, адже у хлопців і руки повідривало. По всій Україні у лікарнях лежать».

Надійний тил

Оскільки Ярослав все одно ігнорує рекомендації лікарів (чим, на жаль, затягує своє видужання) і ходить-їздить При­луками, запитую його, як йому місто і люди.

«Якось робив експеримент, - відповідає. - Їхали зі знайо­мим машиною. Кажу йому: «Давай у будь-який двір зайдемо і попросимо хоч щось дати для ЗСУ». Двір вибирали не дуже багатий, не фортецю, а так, щоб можна було зайти.

Зупиняємось, заходимо - дві такі великі морди - і просимо у чоловіка: «Батю, дайте 50 літрів солярки». А він: «Хлопці, нема, але я зараз збігаю і куплю. А поки тримайте відро меду і два мішки картоплі»... Та за це варто воювати! Коли тебе так з війни зустрічають! А як прилучанки нас году­ють (волонтерки взяли над пораненими «шефство» і щодня передавали їм їжу, хоча їх у лікарні і так годували - авт.), привозять нам смачне. Чого лише у холодильнику нема! Навіть зараз м’ясо лежить і голубці. Кажу їм: будете ски­датись мені на новий броник, бо той вже не застібнеться, настільки погладшав через вашу смакоту! Це дуже приємно. А лікарі з медсестрами піклуються про нас так, що малою дитиною себе відчуваю».

«Коли під Часовим Яром гнив в оточенні, коли підривник у руці вибухнув, було тяжко, - згадує воїн. - Про евакуацію і не думав, бо її роблять лише тоді, коли ногу відірвало і ку­льове поранення щільне. Коли ти вже не бойова одиниця і не потрібен, бо заважаєш. А у мене лише палець вивернуло».

Ярослав показує шрами біля великого пальця.

«А тут я відчуваю, що про мене турбуються, - продовжує.

- Дівчата, які роблять перев’язки, уколи, не можу назвати їх за іменами і по-батькові, але це молодці! І робота яка важка у них. Коли, наприклад, вночі після аварії людей при­возять - я б не витримав. І коли одна з них якось сказала мені «Дякую!», я відповів: «Ужодному разі. Ми ж команда з вами. Тож дякувати треба всім». Коли ти знаєш, що у тебе такий тил, коли знаєш, що є ті, хто підпере тебе позаду, хто тебе чекає з війни, і воюється легше. Бо тил - це 70 % перемоги».

- А ще з мене жодного разу не взяли за проїзд у марш­рутках, - продовжує вдячний боєць. - З військового ж на мені лише кепка і штани. Один водій хіба якось спитав про документи. Я й відповів, що поки їх знайду, то мені легше 15 гривень йому заплатити. Не встиг і гроші взяти, як він зупинив: «Не видумуй. Проходь у салон».

Користуючись нагодою, боєць Ярослав попросив нас через газету передати його подяку завідувачу ортопедо-травмато- логічним відділенням Прилуцької центральної міської лікарні Володимиру Васильовичу Дзюбі і всім його працівникам, а також іншим небайдужим людям, які опікувались весь цей час пораненими, які допомогли їм швидше видужати і залишили лише вдячні спогади про Прилуки і прилучан.

Джерело: газета “Прилуччина”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: