Костянтин Фесан пережив сім виходів із оточення і мав декілька «днів народження»

Захищаючи Україну від ворога, він отримав пора­нення і контузії, але не втратив оптимізму та віри в перемогу. Бо завжди був і є патріотом своєї країни та щиро вболіває за її долю та незалежність. Про свій шлях на війні у батальйоні «Айдар» і новий день народ­ження розповідає наш земляк 34-річний Костянтин Фесан.



Поки військові чекали команди на штурм, до них прибився пес. Підійшов чомусь лише до Кості. Тому наш захисник і сфотографувався з тваринкою на пам’ять. Військовий, який зазнімкував цю світлину, наступного дня загинув... Фото із мобільного архіву Костянтина Фесана

- Пам’ятаю, років п’ять тому під час нашої розмови, коли Ви були керівником Чернігівського осередку ВГО «Сокіл», сказали, що «Україна без своїх героїв - не Україна». Тепер Ви стали одним із цих героїв...
- За своїм світоглядом і переконання­ми я - націоналіст. Про те, що почнеть­ся війна з росією, говорили ще у 2008 році, що потрібно розривати кримські домовленості, що почнеться окупація з Криму та Донбасу, бо там розцвітав «руській мір».
Можна сказати, що для мене війна почалася у листопаді 2013 року з Май­дану, куди українці з протестами та викликами вийшли захистити свій єв­ропейський вибір. За те, щоб ми всту­пили на рівних правах в Європу, за гід­ність. Я брав участь у подіях Революції Гідності. І саме тоді я обморозив пальці на правій руці: коли повертався з Києва електричкою до Ніжина, а потім пішки йшов до Ічні.

- Як потрапили на війну?
- Не зважаючи на те, що внаслідок обмороження втратив пальці, я постій­но хотів воювати, хоча ще тоді не міг.
Цікавився військовою тематикою, історією, новинами. Слідкував за військовими навчан­нями, які проходили у різних країнах.

- Я розумів, що рано чи пізно, але буде повномасштабне вторгнення, бо росія почала підтягувати свої війська до наших кордонів, і їх кількість постійно на­рощувалася. У 2021 році вже відчував: це трапиться зовсім скоро. У цей час я працював в охороні на ХПП та пара­лельно керував осередком ВГО «Сокіл». Проте вирішив, що повинен бути більш корисним своїй державі, тож прийшов час мені йти на фронт. Тим паче, що за нормами, які переробили до закону, я вже міг воювати.

Мій товариш був у 24-му окремо-штур­мовому батальйоні «Айдар». Я підписав контракт із ЗСУ і у травні 21-го пішов у другу роту, яку заснували хлопці з аф­ганської самооборони Майдану баталь­йону «Айдар». Сподобалося, що там був порядок і дисципліна. І, якщо коротко, це зібрання однодумців, котрі хочуть захи­щати свою країну, незважаючи ні на що.
За час служби я пройшов шлях від сол­дата до командира гранатометного від­ділення взводу вогневої підтримки, головного сержанта взводу.

- Бойові військові будні розпочали­ся одразу?
- Ми були прикомандировані до 53-ї бригади. У листопаді 21-го заїхали на Донеччину у Волноваху - міняли 93-тю бригаду. І в грудні вже заступили на по­зиції. Місто було стратегічно важливим пунктом на трасі, яка зв’язувала Донецьк з Маріуполем. Були постійні перестрілки з ворогом, але без наступів. Вже з 19 лютого 22-го року почалося загострен­ня. По нам летіли гради та почастіша­ли обстріли: вдень і вночі. Ворог хотів виснажити наші війська. Він, напевно, думав: коли йому дадуть команду - ми вже не зможемо воювати і тоді рашисти легко прорвуть оборону та просунуться.

- Як довелося зустріти повномас­штабне вторгнення?
- У ніч з 23 на 24 лютого ми не відпо­чивали. На території позиції я був стар­шим на посту. Десь о пів на першу го­дину ночі постовий повідомив, що «там відбувається щось незрозуміле». Я вий­шов із бліндажа на позицію та подивився у «нічник». Попід лінією розмежування проходила дорога і побачив, що у на­прямку Волновахи йдуть колони ворожої техніки, десь до тридцяти одиниць. Я пе­редав інформацію на каеспе роти (КСП - командно-спостережний пункт - пункт управління підрозділом при виконан­ні ним бойового завдання, - Авт.). Але нам тільки залишалося спостерігали. Бо згідно з Мінським меморандумом у нас не було важкої зброї і ми не могли нічим накрити кацапів. Проте, коли вони були вже недалеко від нас, ми відкрили во­гонь з ДШК та АГС та підбили два ворожі автомобілі. Раділи від того, що змогли налякати ворога. Хоча про те, що путін оголосив сВо, я дізнався лише пообіді. Тоді почався масований обстріл. На нас летіло все: і міни, і гради... Навіть не можна передати, що відбувалося. Наші розвідники говорили, що у русні самі лише гради стояли шириною у три кіло­метри. Коли нас крили «піонами», земля розліталася, все накриваючи, та підій­малася у висоту двоповерхового будин­ку. Але у рашистів не вийшло подавити нас морально. Ми добре укріпили свої позиції та не збиралися здаватися, тому за два дні ворог так і не зміг прорвати нашу лінію оборони. А потім нам наказа­ли відійти назад, бо багато хлопців з ін­ших бригад загинуло. До речі, наша рота двічі була оточенні за декілька днів.

- Де потім воювали?
- Так як командир був тяжко поране­ний, мені доручили керувати взводом. Зупинилися скраю Златоустівки Волно - васького району. Виявилося, що ворог прорвав нашу оборону і кілометрів сім­десят нам треба вибиратися по окупо­ваних територіях. Виїжджали на танку, зупинилися в Гуляйполі Запорізької об­ласті. Це був четвертий день повномасштабної війни. Потім отримали наказ ру­хатися в селище Розівку - там у нас була тимчасово облаштована база.

Від їзди на танку, від кіптяві та гарі у всіх бійців почали сльозитися очі, у де­кого почався кон’юктивіт. Тож нам на­дали медичну допомогу, дозволили трохи відлежатися. Далі прикривали Маріупольський напрямок. Потім знову нас перекинули.

Був випадок: потрапили в сутичку з деенерівцями, які вирішили, що ми «їхні», але коли вороги зрозуміли, що помилилися - не захотіли здаватися в полон. Тож їхню долю ми вирішили. У якості трофею нам дісталася машинка для прослуховування, в якій було багато корис­ної інформації.

Лінія фронту постійно ламалася і знову ми потрапляли в оточення: то там, та там. Загалом у мене було сім таких виходів із оточення. На початку березня з побрати­мами доводилося навіть річку переходи­ти по пояс у воді. Потім йшли мокрі. Тож були всякі моменти... Дійшли до Вугледара і там застопорили кацапів. Вони так і не змогли прорвати оборону, хоча нас да­вили артилерією та безпілотниками.

- А що робити зі страхом? Військові теж, як і всі, бояться смерті.
- Страх з часом притупляється і ти ду­маєш про те, що потрібно зараз зро­бити, яку дати команду. Працюєш на адреналіні. Будеш думати про страх - втратиш контроль над ситуацією. На війні треба одночасно швидко думати і швидко діяти. Для цього потрібне спокій­не, але гаряче серце та холодна голова. Ти маєш бути витривалим та стресостійким. А стосовно смерті на війні, то я ска­жу так: твоє життя на п’ятдесят відсотків залежить від того, які в тебе військові на­вички і ще п’ятдесят - від везіння.

А ще мені відомі випадки, коли військові відчували свою смерть. От солдат каже: «Я знаю, що сьогодні загину» і не йде у бій, а залишається в окопі. Хлопці пішли вперед, а в той окоп «приліт». І все.

- Читала Ваші пости у фейсбуці і пам’ятаю, що в одному з них писа­ли про свій новий день народження. Тобто, смерть була поруч...
- Цей пост фейсбук видалив. Взагалі у мене був не один день народження. Це було восьмого травня під селом Павлівка, яке ми визволяли, щоб потім захи­стити Вугледар. При штурмі кацапських позицій куля пробила ліву руку, пройшла через ліктьову кістку і могла б потрапи­ти в серце (розповідаючи, Костя показує руку, де видно вхід і вихід кулі, - Авт.) На щастя, застрягла у бронежилеті, бо не пробила його. Я відчув, що руку почало бити током. Її трясло, адже, як пізніше виявилося, куля зачепила не тільки кіст­ку, а й нерви.

Попри біль, продовжував воювати на бойовому азарті, бо ми вже не відступа­ли, а контратакували.

Мені зупинили кровотечу, знеболили. Я продовжував керувати взводом. Що ціка­во: браві русняві морпіхи з 810-ої бри­гади морської піхоти тоді почали тікати, кинувши деенерівців прикривати свій від­хід. На щастя, втекли не всі, а при спробі їхньої атаки ще полягли і їхні строковики.

На жаль, тоді не обійшлося без наших втрат, як і кожен штурм. Загинули гарні хлопці.

Я пішов на евакуацію лише тоді, коли визволили Павлівку. Мене відправили у Львів, потім сказали щоб я доліковував­ся вдома - і я 19 травня приїхав в Ічню. Лікував Володимир Гарчинський, якому вдячний за те, що він мені склав руку. Я лікувався три місяці, за цей час рука по­чала згинатися.

- І знову - на фронт?
- Так, адже там не вистачало військо­вих. На початку вересня я поїхав знову воювати на фронт - на «нуль». Наш «Ай­дар» вже був під Бахмутом. На той мо­мент багато хлопців із роти, на жаль, вже загинули. Мене призначили старшим групи і наказали йти на штурм. Воюва­ли з вагнерівцями. Вони - вмотивовані і підготовлені, й діяли злагоджено. Тож під час одного із важких боїв нам діста­лося: були загиблі та поранені. Я отри­мав контузію. Пізніше - ще одну. І таких контузій отримав декілька. Від госпіталі­зації відмовився, переніс таку травму на ногах. Десь півтора місця погано чув на праве вухо, потім слух відновився. Але є наслідки контузії: при перепадах темпе­ратури коле та стріляє в усі, щоб стало легше - капаю краплі.

...Через дев’ять місяців після пере­бування на фронті нас вивели у Смілу на Черкащину. «Айдар» доукомплектували новими людьми і знову - воювати під Бахмут. Пішли на штурм 21 жовтня, тоді був великий наступ. Було багато втрат: як серед наших захисників, так і серед орків. Ми тоді вкотре потрапили в ото­чення. Одна із причин - не вистачало засобів зв’язку. Й ще по флангах суміжні підрозділи не змогли взяти позиції поряд з тією, яку мала взяти наша рота.

Був випадок, коли бронебійно-запалю­вальна куля, потрапила у мій бронежи­лет - і він почав диміти. Куля відрекошетила у живіт - я зрозумів, що поранений. Ворожі снайпери за мною стежили, тому я почав кричати, щоб до мене ніхто з на­ших не підходив, бо загинуть. Декілька хвилин лежав завмерши, щоб снайпер думав, що він мене убив. Потім швидко підповз до окопу. Деякий час був у сві­домості, дав команду відійти, зайнявши оборону по інших рубежах відбитих в ор­ків позицій. І навіть у цей час, коли на но­шах виносили мене та інших поранених у безпечне місце, хлопці продовжували вести бій. Я тоді втратив багато крові.

Тоді наша рота втратила десять бійців - це із загиблими і зниклими безвісти. Ще тридцять були поранені, в тому числі і я. По перехопленим розмовам кацапів ми дізналися, що наша рота тоді поклала п’ятдесят чотири орка.

- У Вас ще були бойові виходи?
- Ні. З пораненням я потрапив у Бахмутську лікарню. Медики запевнили, що житиму, бо організм молодий і сильно боровся із пораненням. До слова, там був анестезіолог - він наш земляк, ро­дом із Бахмача. Сказав, що після пере­моги обов’язково зустрінемося...

Потім мене евакуювали у Добропілля, лікувався у Дніпрі, перевели у Черка­си. За станом здоров’я став обмежено придатним - такий висновок військо­во-лікарської комісії. У мене перебитий кишківник, необхідно слідкувати за хар­чуванням, дотримуватися дієти. Ска­зали що не можу воювати у бойових підрозділах. Тому з липня цього року я перевівся в ічнянський військкомат - служу головним сержантом роти охо­рони. Живу з родиною у Парафіївці, у будинку моїх дідуся й бабусі, там пройш­ло моє дитинство. А мої батьки живуть у Бережівці.

- Яке Ваше ставлення до цієї війни?
- Зізнаюся, що частково змінилося ставлення до самої війни. Бо наше ко­мандування не було готове до повномасштабного вторгнення і влада теж про це не думала. Були випадки, коли в су­сідніх підрозділах комбати чи комбриги тікали. В «Айдарі», на щастя, такого не траплялося. Або ж не було організовано належного підвозу боєприпасів. Проте я залишаюся патріотом своєї країни. А ще, вважаю, що нам потрібні зміни, потрібно контролювати владу, щоб ніхто не зміг нічого украсти.

- Чи плануєте відновити діяльність «Соколу», щоб продовжити виховува­ти юних патріотів?
- Звісно. Але коли саме - не можу ска­зати, бо треба відновити здоров’я. Швид­ше за все, це буде після закінчення війни.

- Ви на власні очі бачили ціну на­шої перемоги і особисто відчули її на собі. Що потрібно зробити аби завер­шити війну?
- Перемога не дається нам, українцям, швидко і безболісно. Проти нас воює сильний ворог, який швидко вчиться та десь має певну перевагу: або в кілько­сті, або в ресурсах. Тому занадто висока ціна кожного відбитого нами метра на­шої землі, як і втраченого. Наприклад, у батальйоні «Айдар» у строю залишилося менше 4% бійців із того складу, який за­ходив у зону ООС у 2021 році. Його по­стійно доукомплектовують мобілізова­ними і батальйон весь час воює.

Але ми обов’язково переможемо під­ступного ворога - іншого варіанту не маємо. Щоб швидше завершити війну, треба бути згуртованими і об’єднати усі зусилля у боротьбі з рашистами.

Повинна бути повага до військових і не треба жалітися, що не можеш поїхати за­кордон чи вийти з дому у період комен­дантського часу. І коли тут, де тихо, хтось відпочиває, п’є каву чи комфортно спить - він повинен розуміти, що у цей час на фронті гинуть хлопці та дівчати. Кожен день в Україні втрати...

Звісно, що ніхто не народжений для вій­ни, і якщо чоловік не має бажання вою­вати - потрібно хоча б допомагати війсь­ковим, донатити, щоб якомога більше та швидше знищити рашистську погань. Бо на фронті воюють ті, які теж хочуть бути біля своїх родини, але вони стоять на за­хисті країни - це наразі для них головне. І захищають також ту родину, в якій чоло­вік ховається від військкомату.

У нас, до речі, в «Айдарі» були хлопці, які з Італії та Польщі повернулися в рідну Україну, маючи закордонне громадянст­во, і пішли воювати. Бо на їх Батьківщину напав ворог. Тобто, суспільство не по­винно розділятися на дві частини: тих, які захищають і тих, які спокійно собі жи­вуть. Ще раз повторюся: ми повинні бути згуртованими.

- Чи маєте прогнози стосовно закін­чення війни?
- Захід не вірив, що Україна вистоїть, нас недооцінили. Тому, прогнозуючи її завершення, я спирають на один із факторів - це допомога західних партнерів: що саме вони дають, скільки і якими тем­пами. Це, зокрема озброєння, забезпе­чення наших військових індивідуальним захистом. Вони все затягують, військову допомогу дають невеликими частина­ми, хоча могли б дати набагато більше. Якби це було швидко і у потрібній кіль­кості, ми ще б у 22-му році прорвалися б у Запорізькому напрямку та дійшли до Азовського моря, перерізавши сухопут­ний коридор російським військам. Тож, якщо продовжимо отримувати всі необ­хідні засоби такими темпами, як зараз, то, думаю, війна цьоріч не завершиться. А щоб пришвидшити перемогу, потріб­но Україну перевести з воєнного стану у стан війни, самим виробляти зброю та боєприпаси, але наша влада цього не робить. Лупити по військовим заводам рашистів, їхнім залізничним мостам.

...Я не хочу цю війну передавати своїм дітям. Попри те, що вона вже триває понад дев ’ять років, я вірю в перемогу. Вона обов’язково буде. Є лише вільна та незалежна Україна.

Світлана Череп, “Трудова слава”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.