Валентин Чайка поїхав на війну, аби не помирали молоді і загинув

5 липня Коропська громада проводжала в останню доро­гу 51-річного карильчанина Валентина Борисовича Чайку, якого війна навічно нарекла Героєм. Цього завжди позитивного чоловіка знають не тільки у Карильському, а і у Коропі, інших селах. Він умів комунікувати з людьми, мав багато друзів, знайомих. Бо мав щиру вдачу, відкрите серце, готовий був кожному прийти на допомогу. Мав активну життєву позицію, завжди був попереду. Там, де Валентин Чайка, - завжди весело і гамірно. А ще він любив танцювати. Кажуть, йому і чарки не треба було, аби у танок піти, тільки музику подавай. А для ро­дини Валентин був справжнім муром: за ним, як за кам'яною стіною. Усе трималося на господареві. Надійний, трудяга великий, люблячий чоловік, батько, дідусь. Це - якщо коротко охарактеризувати нашого Героя, який добровольцем пішов на війну і загинув, захищаючи Україну, своїх рідних від агресора, котрий прийшов нас убивати.



Міг залишатися вдома, та не всиділося

Коли рашисти пішли на Україну і полетіли бомби на мирні міста, Валентин втратив спокій. Першим ділом забрав із Чернігова сина Бориса, який навчався у НУ «Чернігвська політехніка», наступного дня - зятя. А по­тім, вдома нічого не сказавши, поїхали всі втрьох, взяли ще й сусіда, у Короп, там саме організовувалася тероборона. Записалися у загін Геннадія Саволєя. Відтоді, аж поки не звільнили Чернівщину, стояли на блокпосту, що на виїзді з Билки на київську трасу, аби у випадку навали рашистів не пустити орків на Коропщину. Мотався на Короп - возив гуманітарну допомогу, що у старостат люди зносили. З дому вивіз усю тушонку. Вирізали всіх свиней у сараї, робили тушонки, ковбаси, та возили у Короп у магазин, підприємець просив, бо полиці магазинів були порожні.

- Коли почалася війна, Валентин ходив увесь час якийсь зазомбований, - розпо­відає дружина Героя Інна Миколаївна. - Усі його думки були про цю кляту ві­йну. Лягаємо спати, а він біля телевізора сидить, слідкує за новинами на фронті, уранці встаю, а він уже у кухні знову до телевізора прикипів. Йому боліло все, що твориться в Україні. Місця собі не зна­ходив. Усе твердив, що йому треба йти воювати, нас захищати. Усе мені казав, що у нього на душі погано, бо хлопці молоді, ще діти, захищають нас, гинуть, а життя ще не бачили.

Кожен день одне і теж: піду та піду визволяти. До Криму хотів дійти, бо там брат похований, помер ще у 2013 році, а Валентин і на могилці не був. Та куди йому було йти воювати, коли мав дві грижі, його військкомат списав. Переніс інфаркт, поставили йому два шунти. Був чотири роки на групі інвалідності, та зняли, бо не поїхав, аби продовжити інвалідність. Три роки на таблетках сидів, щодня йому треба три таблетки випити. Періодично проліковувався, дочка за рекомендацією лікарки крапельниці ставила. А ще у нього була виразка шлунка. А замість зубів - капа. Куди на війну?

Добровольцем - захищати Україну і свою родину

Валентин Борисович дружині нічого не розповідав про свої плани. Усе тишком-нишком. Каже: «Поїхав зуби вставляти». А потім побачила дружина на видному місці військовий квиток, захвилювалася. Та чоловік заспокоїв, що то йому кудись треба. А потім, було це на початку січня, по­раються по господарству, а Валентин усе вказівки роздає: он там борошно стоїть, а он там ще щось лежить, зробиш отак, під­еш туди... «А ти де будеш, куди зібрався, що наряди роздаєш?», - спитала дружина. «11 січня у мене відправка», - вдарив, як обухом по голові. Ну, думає Інна Микола­ївна, їдь, тебе все одно вернуть, он у селі вже одного взяли, а тоді повернули через хворобу, бо ж для чого на фронті інваліди. А наступного дня після відправки вранці телефонує, запитує, коли повертатиметь­ся додому, а чоловік каже: «Я що, сюди туристом приїхав? Я вже у формі». Коли лікарі запитали, на що скаржиться, відпо­вів, що ні на що, здоровий. А потім, коли був в «учебці», усе ховав таблетки, аби ніхто не бачив.

Перед поминальними днями Валентин Борисович потрапив у лікарню. Каже жінці: «Прихворів трішки». А виявилося, що відкрилася виразка, була кровотеча, гемоглобін впав до сорока. Три дні у реа­німації кров вливали. А потім відпустили додому на місяць, аби окріп. Але першим ділом Валентин Борисович поїхав у Бровари, внучку побачити. Як тільки він любив свою внучечку! Вона було його великою радістю, сонечком. Та і трирічна Варя також дідуся дуже любила, він був для неї «в авторитеті». А потім приїхав додому. На ранок огорожу взявся лагодити. Спішив все поробити, допомогти. Дров тільки не встиг привезти.

- Він був вдома, а відчувалося, що думками - він там, зі своїми хлопцями, - каже Інна Миколаївна. - Хоч і старався допомогти, все поробити, але бачила, що мирне життя його вже не цікавило. Він був там... Чула, як телефонували хлопці, що були з ним в «учебці» і злякалися, коли він впав у кому, казали, щоб ішов у лікарню, списувався. Але, не добувши і 3 днів своєї відпустки, він повернувся у частину, до своїх друзів, бо мала бути відправка на фронт. На Схід. Я кажу: «Ну що ти робиш, на кого ти мене залишаєш. Хати великі, господарство величезне, землі багато. Як мені з усім цим справлятися?» А він мені: «Як всі справляються, так і ти будеш. Ти знаєш, як у мене на душі погано. Там хлопці молоді, у них діти малі. Не жили ще. Як я не поїду». Ось так і поговорили.

Валентин Борисович поїхав на війну на своїй червоній «Ниві». Купив балончик фарби, перефарбував у колір хакі. Він ним возив побратимів на нуль і забирав: і живих, і, на жаль, уже полеглих. Удома допитувалися, де він, під Бахмутом? Казав, що на Донеччині, але з іншого боку від Бахмута. Насправді, він увесь час був біля Рівнопілля Волноваського району. У розмовах із рідними про те, що там коїлося, нічого не розповідав. Говорили на побутові теми, давав поради по господарству.

Розповідав про своїх побратимів. Рідні знали про Мак­са, якого Валентин називав синком, бо був роками, як дочка, про літнього чоловіка з позивним Пенсія, про Володю з Сум, який відмовився йти на завдання і отримав від Кохана, такий був позивний у Валентина Борисовича, дитячий велосипед. Знали, що своєю «Нивою» постійно мотався до земляка, краснопільчанина Володимира Котка, який працював на кухні, на жаль, також уже загиблого, набирав харчів для своїх хлопців. Виконання бойових завдань називав мирним словом - робота. А ось про війну - ні слова.

А йому ж завжди щастило...

Не було такого дня, щоб Інна Микола­ївна не плакала. Бо ж чоловік, з яким і в горі, і в радості 31 рік, з яким народили і виростили двох таких чудових дітей, на ві­йні, там, де смерть чатує на кожному кроці. За ті місяці, що він був на війні, відправила сім величезних посилок. Робили тушонки та всякі м’ясні страви, рибні консерви, за­пікали качок, морозили сало. А останню посилку відправили у четвер за три дні до загибелі.

- Телефоную вранці, а він такий злий. Каже: «Це через твою посилку все. Хлопці пішли на завдання, а мене не включили у списки, бо треба було їхати її отримувати. Ти знаєш, що у мене на душі? Вони там, а я тут. І їсти ту посилку не буду». Трішки по­лаялися.

Я у сльози, кажу: «За що ти мене кинув». А потім одумалася, передзвонила, поговорили мирно про домашні справи. Дав вказівки, що мені з соняшником ро­бити. У нас же 17 гектарів землі, було 80 свиней, залишилося сорок. Поговорили про машину. Він просив, аби якось ми тут через волонтерів роздобули для них дизельний автомобіль, бо пів своєї зарпла­ти витрачає на бензин, а соляркою можна розжитися. Навіть відео звернення для волонтерів військові зробили. У нього не було великої зарплати, бо ніяких обіцяних доплат не отримував. Ми звернулися до понорницьких волонтерів, які обіцяли до­помогти, планували з понеділка поставити банку для грошей у магазині. Впевнена, для нього багато хто у селі дав би гроші. А ввечері Валентин зателефонував до зятя, просив передати, що на зв’язок не виходи­тиме, щоб не хвилювалися. Наступного дня, у неділю, він загинув, - плаче Інна Миколаївна.

- Тоді, коли він повідомив, що на зв’язок не виходитиме, я йому телефоную, ви­клики йдуть, а слухавку він не бере. Або автовідповідач каже, що абонент розмов­ляє або поза зоною досяжності, - продо­вжує розмову жінка. - І ми втратили спокій. Адже телефон мав бути відключеним, так завжди було, коли йшов на завдання.

Вночі я і очі не зімкнула, передумала все. Згадала і наше з Валентином весілля, і Оксанине... Усе життя наше проплило перед очима. Наступного дня все нама­галися додзвонитися до Валіка, та марно. Виклики йшли, а він не відповідав. Телефонували командиру, який нічого толком не сказав. Дав номер гарячої лінії, але і там ніякої інформації про воїна.

Порадили люди з’їздити на могилку до отця Миколая у Короп, кажуть, його молитва навіть піс­ля смерті допомагає. Просили у батюшки допомоги та захисту нашому визволителю. Зять Ігор звернувся до спеціалістів у Коно­топі, аби визначили геолокацію телефону. Сказали, що телефон знаходиться в одній точці. Ми місця собі не знаходили. Але про найгірше не хотілося думати. Я завжди вважала чоловіка везучим, йому у всьому щастило. До останнього надіялися.

Але дива не трапилося. 2 липня Ва­лентина Чайки не стало. Уже опісля похо­вання родина намагалася з’ясувати через побратимів, що ж все таки там трапилося.

Розповідали, що він був не зі своїми хлопцями, а з іншого підрозділу. Ішли по­садкою. Попереду - Пенсія. Захекався, важко було йому. А тому Валентин від­штовхнув його, каже: «Пенсія, дай дорогу малодьожі». І тут приліт. Його смертельно ранило у підборіддя. Загинуло, хто каже два чоловіка, а хто - три. Пенсію конту­зило. Хто вижив, розповів, як усе було. А телефон, напевне, вилетів із кишені, так і лежав у посадці, поки не розрядився.

Людина честі і гідності

Чорна звістка принесла у дім Чайки горе, сльози, невимовний біль. Не стало доброї, порядної людини, яка була чесною до кінця. Був справжнім мужиком, котрий захист України і своєї родини від «руського міра», який несе смерть і розруху, поставив вище свого життя. Він би міг спокійно сидіти вдома і ніхто б йому не дорікнув, чому він не захищає Вітчизну. Але він пішов до­бровольцем на війну. Бо інакше не міг - не дозволяла совість.

Яким він був, наш Герой? Усі, хто знав загиблого, скажуть про нього тільки хороше. Він був людиною, для котрої честь і гідність - не просто слова, а життєві орієнтири, яким він ніколи не зраджував. Він був людиною з великою душею, за­вжди всім допомагав. Був добрим, щирим і людяним. За ним йшли, йому довіряли, його поважали.

Валентин Борисович був великим трудягою. Усе, що мав, заробив власною працею. Бувало, і м'ясо на Харків возив, і магазини у Карильському і Краснопіллі три­мав. Останнім часом займався купівлею скоту. Мають Чайки багато землі, мініферму свиней. Було, тримали по чотири-шість свиноматок.



Дружина загиблого Інна Миколаївна, донька Оксана та внучка Варя

- Якщо спочатку ми притиралися характерами, то останнім часом ми дуже добре жили. Він мене дуже беріг, усе намагався сам поробити. На роботу не пускав, каже: «Тобі чогось не вистачає?». Оце у дворі все пороблено його руками. Об'єднав хату з літньою кухнею. А сарай переобладнав на гараж і кухню. Навіси до­бротні скрізь поробив. Отака краса скрізь, усе по-господарськи. Колись жило тут вісім чоловік, а тепер залишилася сама. Такого батька, як Валентин, ніде не зустрінеш. Він дуже любив Бориса і Оксану, а у внучці Варі душі не чаяв. Усе старався для своєї сім'ї. У нас у перших у селі був джип, пер­ших - мікроавтобус... Усім, кому кудись треба, - до Валентина. Нікому не відмовив, хоч то день, хоч ніч. На похоронах я нікого не бачила, а потім переглянула відео, була вражена, скільки людей прийшло його про­вести. Приїхали звідусіль. Його поважали. Бо жив для людей, - каже дружина.



- Він жодного разу на мене не підвищив голосу. Вивчив і мене, і брата, на машині у тринадцять років навчив їздити. Торік Борі на двадцятиріччя подарував автомо­біль, дуже чекав отримання ним диплома. Батько був дуже турботливим. Для нього ми були понад усе, - каже донька Оксана.

- З дитинства знаю його. Дуже актив­ний, жвавий, завжди там, де куча дітей. І в юності - де Валентин, там - веселість, ра­дість. Легкий на підйом, закручував молодь за собою. І в дорослому житті - завжди попереду всіх. Життя з нього аж вирувало. Трудяга був. Для сім'ї старався. І землі багато понабирався. Усе своїм трудом. Батьківську хату розбудував. Коли щось у когось траплялося, він завжди допоможе. Коли мої біди були, попросила Валентина з'їздити у Чорнотичі, перевезти речі, не відмовив. Поїхав, допоміг, - розповідає односельчанка Людмила Олександрівна Назаренко. - Пам'ятаю, місяць донечці було, треба було оформляти документи, попросила поїхати у Сосницю. Поки я хо­дила по установах, він няньчив немовля, на руках гойдав крихітку, щоб не плакало. Бачиш його - і радієш. Надійний він був. У всьому надійний. Комунікабельний. І душа компанії. Люди у селі його поважали. Щирий, всім допомагав у всьому. Готовий віддати все всім.

5 липня проводжали Валентина Бори­совича Чайку в останню дорогу. Схилили голови у зажурі люди, стали на коліна перед нашим захисником, який добро­вольцем пішов захищати Україну. Війна безжальна - вона забирає наших патріотів, кращих синів Вітчизни. Та найболючіша втрата - для родини, бо не стало коханого чоловіка, турботливого батька, не стало господаря, надійного оплоту, на якому трималося все. Для всіх нас Валентин Чайка - Герой. А Герої не вмирають, вони живуть у нашій пам'яті і наших серцях.

Джерело: “Нові горизонти”, Людмила Ковальчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.