Невропатолог Микола Дрозд піднімав на ноги пацієнтів, які балансували між жит­тям і смертю

Коли Микола Дрозд закінчував восьмий клас Срібнянської школи, у нього були ще певні сумніви, яку професію в житті обрати. Та коли свідоцтво про освіту Коля тримав у руках - все вирішилось відразу. Всі ми в юні роки мак­сималісти і він теж відкинув свої вагання - тільки в медичне училище. Вибір був усвідомлений, бо де ще більше користі можна принести людям, як не дбаючи про їхнє здоров’я. Хлопець ба­гато часу проводив у дідуся й бабусі у Подолі і йому доводилось спостері­гати, як сільський фельдшер Галина Михайлівна Мостова поспішає будь-якої пори до хворих, часто рятуючи їх і життя.



Через чотири роки, після закінчення із червоним дипломом Прилуцького медичного училища, Микола Дрозд і розпочав свою трудову діяльність фельдшером у Подолі. Галина Михай­лівна на той час уже в ФАПІ не працю­вала, але часто навідувалась до сво­го молодого колеги. Й до цього часу Микола Володимирович досвідчений лікар-невропатолог Срібнянської цен­тральної лікарні, з теплом і вдячністю згадує цю жінку і низько вклоняється її світлій пам’яті. Адже практичні поради сільського фельдшера з величезним досвідом стали неоціненними для молодо­го медика, котрий понад усе прагнув будь- що зробити, аби подолати хвороби і менше було недужих людей.

Але перегорнемо календар далекого вже 1990-го. На ФАПі в Подолі Микола Володи­мирович Дрозд працював недовго - з квіт­ня, з перервою на вступну кампанію, і до грудня того року. Щоправда, в перший рік після училища так і не довелось вступити у медичний виш. У столичному вузі тоді в юна - ків без служби в рядах армії навіть докумен­тів не брали. Ще подавав документи у Пе­тербурзьку військову медичну академію та Луганський медінститут. Вступні екзамени здавав у Луганську і не пройшов за конкур­сом. Отож, під час осіннього призову того ж року пішов служити в армію і відбував її майже два роки у будівельному баталь­йоні.

Зате потім, вже після служби, Миколу Дрозда, як кажуть, з руками й ногами при­йняли на навчання у Київський медичний інститут імені Богомольця.

Роки навчання тільки зміцнили його віру у правильності обраного життєвого шля­ху, відкрили сповна і складність професії, і усвідомлення своєї причетності до цієї справді великої справи, і бажання якомога більше знати і вміти.

Після третього курсу став працю - вати медбратом у реанімаційному відділенні інфекційного центру при Головному військовому клініч­ному шпиталі. Там можна було б і залишитись працювати після вузу лікарем, та перспективи з житлом у столиці вже й тоді були примар­ними.

Практика майбутнього лікаря проходила у київських та в Черні­гівській обласній лікарнях. А міс­цем інтернатури та й направлення на роботу після її закінчення було неврологічне відділення Срібнянської центральної лікарні.
Справжніми наставниками і вчи­телями стали для нього в перші роки роботи досвідчені лікарі, фа­хівці медичної справи Леонід Пе­трович Фесак та Іван Олексійович Науменко.

Роки, як птахи. Коли вони й всти­гли відлетіти всі у вирій - так швидко, ніби одним ключем, всі разом. Здається, це було лише вчора, як молоде подружжя лікарів Микола та Оксана Дрозди стали працю­вати у Срібнянській лікарні, а вже минуло з того часу більше двох десятиліть. Виросли і стали сту­дентками доньки Ангеліна і Тама­ра. Вони не обрали професії мами і тата, але знайшли собі справи до душі. Щоправда, в старшої, п’ятикурсниці Ангеліни, все ж майбутня професія слугуватиме здоров’ю людей, вона вчиться на факульте­ті медичної біоінженерії. А татова гордість, розумниця Тамара, ви­рішила стати будівельником, про­ектуватиме будинки, повні світла і комфорту. Батьки впевнені, що дочки своїй справі віддаватимуть­ся сповна, адже завжди перед очима був у них приклад тата, ко­трий, щоб врятувати чиєсь життя, ладен і днювати, і ночувати у від­діленні.

Життя не стоїть на місці, наука, медицина йдуть вперед, з’явля­ються нові, незнані раніше мето­ди діагностики, і професія лікаря вимагає щоденного навчання. І в цьому добра підмога медичналітература, Інтернет, вивчення нових протоколів лікування, озна­йомлення з досвідом колег. Хоча великі можливості мають, звісно, лише великі лікувальні центри з новітнім обладнанням. Маленькі лікарні, на жаль, все далі відко­чуються на узбіччя. Причин цьому багато. І найперша - демографіч­на. А через те раніше людні села переходять у розряд неперспек­тивних. Вже за час роботи Миколи Володимировича у Срібнянській лікарні кількість ліжкомісць ско­ротилася наполовину. Хворим із рядом захворювань доводиться звертатися за кваліфікованою медичною допомогою у профільні заклади, котрі мають відповідний пакет лікувальних послуг та су­часне діагностичне обладнання. Це дуже добре. Але ж... Та поміч від жителів наших маленьких сіл далеко і не кожний вчасно зможе пролікуватися там. Ще потрібно зважати і на те, що сільські люди не звикли надавати необхідну увагу профілактиці захворювань, систематичним оглядам. І часто звернення до лікарів буває надто запізнілим.

Наразі складні пацієнти Мико­ли Володимировича, у більшості з інсультами, лікуються у невро­логічному відділенні Прилуцької міської лікарні, котрому наданий пакет послуг Міністерства охорони здоров’я. Там є всі умови для су­часного безпомилкового діагнос­тування, і за лічені години, котрі в більшості вирішальні у важких випадках, можна все дізнатись про стан пацієнта і визначитись з лікуванням. Ще й має велике зна­чення, що є можливість провести консиліум з колегами.

Інсульт, констатує в під час роз­мови лікар, це та дуже важка хво­роба, до якої крок за кроком хворий іде не день і не два, незважаючи на застереження лікарів. Це дов­гий ланцюг тривожних симптомів і діагнозів, на які хворі майже не звертають уваги, в якому останнім стає крововилив у мозок, і закінчу­ється історія людського життя часто трагічно.

Минулі роки, згадує не такі вже й давні випадки з лікарської практи­ки Микола Володимирович, дово­дилось одному, лише з допомогою лабораторних аналізів, визнача­тись з діагнозом і призначати най­більш ефективне лікування. І при цьому боячись помилитись, бо ча­сто симптоми цього тяжкого захво - рювання збігаються з іншими. Але лікар швидко орієнтувався в ситу­ації, приймав рішення, у складних випадках консультувався з коле­гами, найбільш важких лікували в обласній та столичних клініках.

І через роки лікар пам’ятає своїх пацієнтів. Вдавалось підняти на ноги таких, які здавались безна­дійними, котрі довго перебували в реанімації, балансуючи між жит­тям і смертю. Є й такі, що за тепе­рішнім станом здоров’я не можна й здогадатись про важку хворобу в минулому. Багатьом життя вря­товане завдяки оперативності лі­каря, коли за лічені години хворий потрапляв на операційний стіл у спеціалізованій клініці, і лікарі по­вертали його до життя.

Микола Володимирович Дрозд, повний сил та енергії і нестри­много бажання турбуватися про здоров’я людей, з першого дня, як отримав диплом лікаря і до сьо­годні, пропрацював у Срібному, у районі, де все менше залишається молодих людей жити і де стає все менше перспектив. Але це його рідна земля і йому небайдуже, як живеться тут людям. Бо часто лікарі, медичний персонал КНП “Срібнянська центральна лікарня” стають єдиним острівцем надії на одужання хворим. І колектив цьо­го медичного закладу намагається потурбуватися належно за кожно­го пацієнта.

Джерело: В. ПЕТРЕНКО, “Срібнянщина”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.