Рідні Миколи Гірянського розповіли про його страшну загибель і зневагу командирів на передовій

Микола Гірянський із Дорогинки на позивний «Паска» навічно зали­шиться в історії рідного села, Ічнянщини та України. У серпні йому мало би бути 41 рік, але назавжди залиши­лося 40. Життя чоловіка обірвалось 13 червня під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута. Його не дочекалися мати, брат із сестрою, дружина та восьмирічна донька. Миколина сестра Надія Скалацька поділилась історією захисника та розповіла, яким був її брат.



«Якщо призвуть — піду»

Майже все своє життя Микола Гірянсь­кий мешкав у Дорогинці, хоч народився у Борисполі.
- Я на вісім років старша за Кольку. Він у нас наймолодший. Його постійно нянь­чила, - пригадує дитячі роки брата Надія Скалацька. - Але чомусь весь час бо­ялася, щоб війна не почалася, коли брат маленький. Не знаю, звідки у мене той страх був. Можливо, через те, що нам тоді багато розказували різних історій про Другу світову війну. І в школі, і дідусь наш, бо воював. І бабуся про війну розпо­відала... Проте війна почалася для нашого покоління, коли ми стали зовсім дорослі...

Микола Гірянський навчався у місцевій школі, після завершення - відразу пішов працювати. Фізичної роботи не цурався. Поїхав у Київ, трудився спершу на будів­ництві, потім на автомийці. А ще йому подобалося ходити до лісу та дуже лю­бив рибалити.

Став захисником наприкінці серпня - тоді йому виповнилося 40 років.

- Першою про те, що Колька йде за­хищати Україну, дізналася мама. Він їй зателефонував, коли вже пройшов ко­місію, 29 серпня, - розповідає Надія Скалацька. - А 31 числа поїхав в ічнянсь­кий військкомат. Звідти його та ще двох мобілізованих забрали у Прилуки, далі - на навчання на Чер­кащину.

Пані Надія каже, що 9 вересня її брат вже знаходився на одній із найважчих ділянок фронту - під Бахмутом. Був стрільцем-снайпером. У телефонній розмові запевняв рідних, що знаходиться на дру­гій лінії фронту, дале­ко від самих боїв.

- Спочатку Коль­ка нам говорив, що вони з хлопцями десь на полігоні тре­нуються. Часто теле­фонна розмова була короткою, по декіль­ка секунд. Мовляв, не може довго гово­рити. Але десь через три тижні зізнався, що був у пеклі, - говорить Надія Іванів­на. - У жовтні, коли отримав поранення у руку, йому зробили операцію. Після го­спіталю приїхав додому на реабілітацію, потім - відпустка. Місяць був удома, до грудня.

Тоді ж родина дізналася, що друга лінія, де воював Микола, була десь за два кіло­метри від активних бойових дій. І на найгарячіших позиціях, де стримували ворога, Микола з побратимами теж були часто.

- Казав, що у нього все нормально, йде на чергування. А ми собі думаємо: «Ну яке там може бути кожен день чергуван­ня? І про втрати мовчав, з його слів усі були живі, лише декілька поренених, - ділиться пані Надія.

У грудні, трохи відновившись після поранення, Микола Гірянський поїхав на Сумщину - там на ротації був його підрозділ, у якому, до речі, багато хлоп­ців із Чернігівщини. А наприкінці лютого він вдруге потрапив на фронт: спочатку на Харківщину, під Куп’янськ, потім на Донеччину - знову на позиції під Бахмут та в саме місто-фортецю. А затим їхній підрозділ перевели у Лиман.

- У Бахмуті військові ставили розтяжки, заміновували територію, - каже співроз­мовниця. - Але якось вночі група ворожих диверсантів змогла вдертися на позиції наших хлопців. Вороги були зі своїм соба­кою, який їх і видав. Колька не розгубився - вчасно кинув у противників гранату.

Миколині та Надіїні страхи

Захисник на фронті встиг, окрім пора­нення, ще й отримати контузію: легеньку, як він говорив. Про це він розповів своїй сестрі Надії, через що у нього боліла голова та підвищувався тиск. Проте у госпіталі не лікувався - треба воювати і вибивати з нашої країни ворогів.

З часом потроху почав ділитися й дея­кими подробицями із передової, розпо­відав про військові будні. Тяжко пережи­вав втрату побратима із Бобровиці.

Найбільше чого боявся - це потрапити в полон, тож завжди при собі мав гранату на такий випадок. Вважав, краще підірватися, ніж здатися, проте і калікою бо­явся залишитися. Також казав, що важко на передовій морально. Однак, коли на два тижні приїхав додому у відпустку, за декілька днів його знову потягло на фронт, до своїх побратимів, знав, що їм потрібна підтримка.

Свій страх був і в Надії: боялася, що війна змінить Миколу, що забере у нього доброту:

- Як був доброю людиною, такою і за­лишився. Нікому не відмовляв у допо­мозі. Був веселим, щирим, відкритим, усміхненим. А як їхав додому, звідки б не був - завжди з гостинцями.

Для Надії Микола - не лише брат, ще й друг Вони зростали разом, були дуже близькими і багато про що говорили. Надія відчувала на собі братову тривож­ність та неспокій, а коли по кілька днів не було від нього ніякої звістки - місця собі не знаходила.

- Пам ’ятаю один із випадків, коли Коль­ка не виходив на зв’язок. Мене тоді два дні теліпало. І тут мені наснився сон, де брат обіцяє через два дні зателефонува­ти. Прокинулася. Це було о пів на чет­верту ранку. Значить, думаю, через два дні у стільки ж годин я його почую, - роз­повідає сестра. - Микола дійсно зателе­фонував. Але трохи раніше, напередодні у вісім вечора. Я йому кажу: «Колька, я знала, що ти мені передзвониш через двоє діб». А він здивовано: «Звідки? Я ж тобі про це не говорив!» «Та, ти ж мені у сні сказав». Колька потім: «Бачиш, я на­віть раніше справився!».

Про справедливість та історію позивного

Ціною власного життя солдат Гірянський витісняв орків із нашої землі. Він разом з відчайдушними побратимами стояв, не стомлюючись не передовій, боронячи Україну на сході. Військовий ділився з рідними про те, що на фронті багато воює обмежено придатних чоло­віків. Йому було їх шкода.Траплялися й випадки, коли, наприклад, із 120 захис­ників лише 20 були готові йти у важкий бій, а решта просто відмовлялися. «Як це так? Ми ж воювати прийшли і повинні триматися одне за одного та бути зла­годженим колективом», - справедливо обурювався Микола.

Навесні солдати ЗСУ записали та ви­клали у соцмережі відеозвернення до вищого керівництва країни з проханням розібратися у ситуації: захисники наріка­ли на зневажливе ставлення командирів до військових на «нулі» і не хотіли терпіти приниження від їхнього командування. У цьому зверненні також брав участь і Микола Гірянський, який вважав, що на «нулі», всі солдати були однієї крові. До речі, саме відео можна подивитися за посиланням >>>

Сестра Миколи розповіла й про позив­ний брата - «Паска»:
- У нас є старший двоюрідний брат Павло. Його називали Пашкою. А рідний брат Сергій, коли був малим, то говорив:
«Паска», бо не всі букви вимовляв. Тож Сергія, жартуючи, почали називати Па­скою. Потім на Кольку говорили що він Паскін брат. Тож і причепилося до нього це слово, тому й позивний узяв такий.

Трагічне 13-те

Увечері 12 червня Микола зателефо­нував рідним. Це була остання розмова. Нічого особливого не розповідав. Лише кілька слів - живий, здоровий, усіх люблю-цілую. А ще сказав, що він на «нулі» вже з 1 червня і там пробуде 12 днів - тобто 13-го солдат мали б вивести із пе­редової. Проте його голос був настільки утомлений та виснажений, що це рідним здалося дуже дивним. Адже Колька був швидким, як вітер, і ніколи не нарікав на втому, згадують у його родині.

Виявилося, що орки прорвали лінію оборони солдатів ЗСУ, зав’язався жор­стокий бій. О шостій ранку наш земляк виніс з-під обстрілів пораненого по­братима з позивним «Друг» у безпечне місце, не кинувши його на загибель. І повернувся на бойові позиції. Про це піз­ніше родині Гірянських розповів врято­ваний товариш.

- До десятої ранку Колька з хлопцями тримали оборону позицій. Не відпочива­ючи, стомлені, але нескорені. А останніми словами брата були: «Ой, добігаюся я сьогодні!», - каже Надія.

... Микола Гірянський загинув у тому ж бою 13 червня, виконуючи бойове зав­дання. Вісім «прильотів»... Осколок потрапив у голову. Найважче, згадує Надія Іванівна, було їхати у Дніпро на впізнання тіла. Бойовий товариш «Сідор» запаку­вав загиблого у пакет, вклавши особисті речі, та підписав. Тож рідні знали під яким номером шукати свого Колю.

- Хоча б у Колі збереглася права рука, думала я. Бо на зап’ясті - шрам від опера­ції, а на безіменному пальці не було нігтя. За цим ми могли б його упізнати. А більше на тілі не було ні шрамів, ні родимок, - зі сльозами згадує пані Надія. - Коли у мор­зі відкрили пакет у мене був шок... У Колі голови не було. Залишилася щелепа та кістка на переніссі. А решта все ціле.

Захоронили полеглого захисника Ми­колу Гірянського 18 червня у рідній Дорогинці. Після втрати Миколи його ро­дина з нестерпним болем вчиться жити по-новому. Проте для Гірянських їх Коль­ка й досі поруч. І майже щодня відвіду­ють його могилу.

Сестра розповіла, що Микола просто обожнював свою донечку Юлю. Мріяв добудувати власними руками будинок для своєї родини, хотів купити автівку та просто жити у вільній та незалежній Україні. Побратими згадують «Паску» як сміливого бійця, який виконував свій обов’язок до останнього подиху.
Кожна людина має свою історію, але не кожна людина здатна свою історію впи­сати в історію свого народу, в історію на­шої держави. Микола Гірянський вписав її своєю кров’ю.

Світлана Череп, “Трудова слава”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.