Олена Аракчеєва: «В кожній моїй ляльці є частинка моєї душі...»

Коли довго живеш в маленькому провінційному місті і працюєш журналістом, то здається, що знаєш усіх. Або - майже всіх. Здається, що вже відшукав всіх цікавих людей, розговорив їх, побачив щось особливе, того, чого не бачать інші, написав про них. О, ця непробачна журналістська са­мовпевненість, бо життя щоразу дарує тобі сюрпризи, а Бог все шле і шле до тебе цікавих людей! Особливо - цікавих, неординарних жінок.



Прилучанка Олена Аракчеєва - незвичайна творча осо­бистість. Вона - стильна, витончена, з красивими дреда- ми, розумна і не схожа на інших. Містична - їй сняться віщі сни. Минає 15-20 років, і вона наяву потрапляє в квартиру зі свого сну і бачить людей і меблі, які колись давно їй на­снилися.

Вона вважає, що люди повинні жити за законами совісті і честі. Не терпить лукавства, лицемірства, завжди відкрита, приязна, готова допомогти кожному. І кожен день для неї, як подарунок Бога.

Вважає, що є люди, які створені один для одного, як дві половинки одного цілого. І вона такого знайшла, свою по­ловинку — Андрія.

Вона щаслива, що має прекрасну родину - люблячого чоловіка, сина Іллю і двох доньок: меншу - Алісу, старшу
- Варвару і внученьку Валерію. Має друзів і гарну роботу, на якій вона, як вважає, «запалює зірки» (вона - майстер манікюру).
Подвір'я будинку, в якому вона живе з родиною, засадже­не вічнозеленими хвойними та кипарисовими деревами - туями та ялицями. А ще там росте густа папороть. Серед дерев є квіти - її іриси. Різного кольору, але її улюблені
- чорні (я й не сумнівалися, до речі).
В іншій половині двору - сад: там квітнули яблуні і груші, готувалися до цвітіння наші рідні, дорогі серцю півонії. На щедрому трав'яному килимі ростуть кущі агрусу і порічок. А вдома - пучки висушених трав, макові стебельця... Вона вміє лікувати різними травами, робить з них настоянки і мазі. Така собі сучасна Мавка, міська мольфарка.
Мріє, щоб в її кухні була велика українська піч, вона б розмалювала її традиційними народними візерунками, ва­рила б в ній борщі і пекла пиріжки.
Вона літає у своєму небі, бо їй інколи мало землі, мо­литься предкам і дякує свій рід за те, що з'явилася на світ і має можливість робити те, що робить.

По материнській лінії вона українка в п'ятому поколінні, по батьковій - зі старовинного дворянського роду. Гово­рить про себе так: «Я - душа, що втілена в тіло жінки на ім'я Єлена, донька Івана, роду Аракчеєвих». Все, що сто­сується її предків, для неї святе і сакральне.

Вона вважає, що людство, у зв'язку з постійними війна­ми, і особливо тепер, коли росія розв'язала таку страшну війну з Україною, проходить екзамен на людяність. А Укра­їна - серце слав'янства, і саме нашій країні випадає місія змінити хід подій і вплинути на встановлення справедливого світо порядку. У неї є особлива молитва, в якій вона дякує Землю, що нас тримає, Воду, що нас жи­вить, Вогню, що гріє нас. А зверта­ючись до Бога, просить: «Дай сили нам, бо всі ми - діти Твої, щоб очи­стили ми Землю свою від ворога, від бруду і брехні, від підступів і злодій­ства! Хай всі запроданці вийдуть від нас, бо прийшов вже час Перемоги!»

В перші місяці війни вони не зна­ли, що робити далі. Піддавшись за­гальній тривозі, вирішили евакуюва­тись. Посиділи, подумали - як і куди їхати? Та чи так просто їхати кудись з дітьми? Не покинеш же й інших мешканців будинку, вони як члени родини - дві кішки Кекс і Люля, собака Базель, рибки в ак­варіумі, попуга Джозі.Поїхали в місто, купили ще й хом'яка для компанії іншим тваринкам, і благополучно повернулися додому. Так нікуди й не поїхали.

Вона любить поезію, знає напам'ять багато гарних вір­шів, співає пісні нашої української модернової співачки Lamu «Знаєш, як болить, ніяк не пройде.» Вона ніколи не боялася спалювати за собою і поперед себе всі мости і по­чинати життя спочатку.

Молода, красива, розумна. І - талановита. Ще одна з родзинок особистості і долі Олени Аракчеєвої - вона - художник, майстер з виготовлення керамічних ляльок. В Україні існують творчі об'єднання, спільноти лялькарів, і вона належить до однієї з них. В Києві на Андріївському Узвозі існував колись «Ляльковий дім», в якому вона пре­зентувала свої авторські ляльки. їх купляли колекціонери, ними милувалися прихильники цього прекрасного мисте­цтва. її роботи виставлялися також і в нашому краєзнав­чому музеї імені Маслова.

Періодично світлини її оригінальних робіт друкуються на сторінках журналу-каталогу «Модна лялька». І це, безумов­но, творчий успіх.

Витоки цій її творчості, як стверджує майстриня, лежить в дитинстві. її бабуся, у якої Олена частенько гостювала у Вінниці, мала невелику колекцію ляльок народів Світу. Звідтіля і пішло.

Ідея зробити ту чи іншу ляльку приходить спонтанно, наче нізвідки. Спочатку ідея, думки про неї, а потім - кро- пітка ювелірна робота. Вона робила ляльки-мотанки, потім з пластиліну, а потім - з м'якої кераміки, з полімерної глини «суперскалпі». Якщо її довго розминати в руках, вона стає пластичною і їй можна надати будь-яку форму. На одну ляльку може піти два місяці, або навіть півроку - в залеж­ності від натхнення. Після того, як лялька зроблена (у кож­ної - свої риси обличчя, свій вираз, свої емоції), вона «запі­кає» їх в електричній духовці, яка схожа на керамічну піч. А потім кожній створеній маленькій людині (вона відчуває їх, як живих) потрібно зробити зачіску,взути її, одягнути згідно з образом, епосом. Вона шиє для них одяг своїми руками. Її елегантна француженка Жозефіна їздила навіть до Франції на виставку.

Є серед робіт і японка в розкішному кімоно, і «Осінь» з великим кошиком дарів української землі.
Олена цікавиться історією, тому серед її робіт є тампліє­ри, індіанці-семиноли (його головний убір зроблений з нату­рального пір'я - Джозі втрачав пір'їнки, а вона їх збирала).

А ось козак-характерник з оселедцем. Мініатюрну бан­дуру для нього робив місцевий столяр-червонодеревець Сергій Степанів, а шаблю - син Ілля, який мріє стати кова­лем і вже закінчив Ніжинський аграрний коледж.

«В кожній ляльці є частинка моєї душі, - стверджує Оле­на, - вони мені, як діти. Ідуть зі мною по життю. Може, я в дитинстві не награлася в ляльки?»

Думаю, що її пристрасть до ляльок лежить в бажанні створювати красу, в її особливиму світосприйманні, в умін­ні змінювати простір навколо себе - робити його добрішим, естетичнішим, привабливішим. Вони сняться їй - ці, яким вона дала життя, і ті, про які лише мріє.

Вона буває різною - замріяною, енергійною. Інколи вона звичайна земна жінка, що готує салат і сапує на городі, інко­ли вона недосяжна і зоряна (честь і хвала чоловіку Андрію, який спокійно сприймає її різну, і кохає таку, яка вона є).
Політавши в своєму небі, повертається на землю. Вона із задоволенням шиє килимки з клаптиків, займається уро­ками з донькою Алісою, частенько бере на руки Джозі (він сердиться, якщо вона не робить цього) і розмовляє з ним.




















Лілія ЧЕРНЕНКО, “Прилуччина + Прилучаночка”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.