Олександр Гулак ходив у «самоволку», щоб врятувати з полону побратимів

Олександр Гулак із Коропа лише на початку квітня зустрів своє 43-річчя. А за місяць його життя обірвалося... У пам’яті рідних, друзів він назавжди лишиться веселим, компанійським та з добрим, чуйним серцем, котре, на жаль, не змогло витримати всі жахіття, з якими довелося зіткнутися нашому захиснику на війні



Руки мав золоті

Як же багато горя, страждань випало на долю українських матерів! Вони весь час у невимовних переживаннях за дітей, за їхню долю, за їхнє життя. Щохвилини сивіють ті мами, сини і доні яких нині у самісінькому пеклі війни. Вони живуть від дзвінка до дзвінка з фронту. Та й життям це часом не назвеш...Існування...
Любов Олександрівна Гулак - одна із тисяч мам, яка вже ніколи не обійме свого сина. Сина-героя, якого забрала війна.

- Любове Олександрівно, розкажіть, яким був ваш Саша?
- Щирим, добрим, компанійським, - роз­повідає мама, а від згадки про сина - по­смішка на обличчі. - Що в дитинстві у нього було багато друзів, що в дорослому житті. І сином він гарним був, турботливим.
Після школи Олександр пішов учитися у Сновськ на лісника. Потім була армій­ська служба у Дніпропетровську. Довгий час по заробітках мотався, на будівництві працював. Олександр, розповіла мама Любов Олександрівна, дуже майстровитим був. Про таких говорять, що вони мають золоті руки.

Одкровення з мамою

- Коли почалося широкомасштабне вторгнення, Саша мені не сказав, що до­лучився до місцевої самооборони. «Мам, я тут біля «сільгосптехніки» стою, хлоп­цям допомагаю», - почула від нього. А на восьме березня разом зі своєю донькою Дашею в гості до мене приїхали. Торти при­везли, - згадує. - Але мені його поведінка здалася якоюсь дивною. Я й питаю: «Сашо, що сталося? Ти біди натворив?» - з язика вилетіло. А син мені і каже: «Ні, мамо, це путін біди наробив. Я на війну йду. Мене вже забирають».

Мама вмовляла, просила, благала лишитися, нікуди не йти. Та й привід за­лишитися, чесно кажучи, в Олександра був, адже мама інвалідність має. Та Саша Гулак уже все вирішив. Сказав, що мусить іти захищати і маму, і доню, і країну.

- Знаєте, ще на початку війни, у 2014 році, він мені якось сказав, якщо буде важко Україні, він піде її обороняти, - розповіла мама.
Спочатку було навчання. Олександра Гулака вчили на оператора-стрільця пе­реносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла», який призначений для ураження не лише наземної техніки, а й літаків та гвинтокрилів, котрі низько летять. А після навчання пекельна Донечинна чекала на солдат.

- Коли вони потрапили в Бахмут, там трохи спокійніше було, ніж зараз. Але зв’язку все одно не було. Тож уявіть собі, аби мені відзвонитися чи просто відправи­ти повідомлення, дати звісточку про себе, Саша долав три кілометри в одну сторону і стільки ж, щоб повернутися назад. І він не просто йшов, а біг. Казали йому побратими, що він як чемпіон, - розповідає про сина Любов Олександрівна.

Говоримо з мамою Героя, а вона стільки всього розповідає про свого Сашу, про його війну. Не все, звісно, можемо озвучити на сторінках газети, але з цих розповідей-одкровень стає зрозуміло, наскільки ж вони були близькими, бо таке не кожному і роз­повісти можна. Чесно кажучи, з небагатьма мамами, дружинами наші захисники на­стільки відверті, розповідають про війну: дещо просто не можна розповідати, щось дуже боляче і страшно озвучувати. Мабуть, не все-все розказував і Олександр Гулак своїй мамі. Та все ж відвертості у їхніх розмовах багато було.

- Мабуть, близькі ви із сином були? - хоча розумію, що стверджувальна відпо­відь буде, та все ж запитую.
- Звичайно. Завжди все мені розпо­відав. Бувало, ще дитиною з другом на­роблять шкоди і до мене біжать розказу­вати. А я вже ж не кричу, а кажу, що так не можна робити, - розповідає мама про свого Сашка. - А ще він дуже любив свою доню: 11-річну Дашу. Вона для нього всім була.

Рятівні цукерки

В Олександра Гулака, оператора пе­реносного зенітно-ракетного комплексу, специфічні й обов’язки були. Доводилося у засідках часто і подовгу знаходитися в очікуванні ворожої техніки, без води і їжі. Інколи це чекання і на три доби розтягува­лося. І весь цей час, майже не змінюючи пози, аби ж не засвітити себе. Тож лежали хлопці і чекали.

- Розповідав Саша, коли вже дочекали­ся колони ворожої техніки, то перший ви- стріл спрямовували на машину з паливом, аби цим вибухом якомога більше техніки зачепило. А ось після другого вистрілу треба було брати ноги в руки і чимдуж тікати, бо ж позицію уже свою здали, тому і по них уже стріляли, - переповідає Любов Олександрівна синові розповіді. - А ще розказував, як їх із побратимом мої цукерки врятували.

- Цікаво, а як це могло бути? - в голо­ві секундою вималювалася картина, як коробка цукерок кулю зупинила.
- Я ж, коли йому посилки висилала, за­вжди смачненьке клала: цукерок накуплю і відправляю. Саша з побратимом пішли засідку готувати, окоп рити. Син же і пакет із цукерками взяв. Каже, рили-рили, а там же не земля, а суцільне каміння. Потомили­ся дуже. Він і пропонує своєму напарнику: «Пішли відпочинемо, хоч чайку поп’ємо, мамка цукерок смачних прислала». По­братим довго віднікувався, не хотів нікуди йти, а потім усе ж таки здався, пішли вони. І лише встигли відійти на кілька метрів, як у те саме місце, де вони рили окоп, ракета прилетіла. Тож лише дивом вони тоді врятувалися, - розтлумачила мама Олександра історію про рятівні цукерки.

Почула від Любові Олександрівни ще один цікавий випадок про Олександра.

- Саша із хлопцями відбивали атаку під Куп’янськом і їм орки перерізали дорогу, що не можна було відступити до своїх. Спереду - окопи і русня, справа і зліва теж орки стали оточувати. За спиною - поле кукурудзи, заміноване. Та все ж вирішили їхати через мінне поле. Уберіг їх Бог, не підірвалися.

Неодноразово Олександру доводилося виривати з рук ворога і побратимів, вивози­ти під обстрілами з ворожої території і кума.

- Він мені не раз казав: «Мамко, як я можу сидіти тут спокійно, їсти, коли знаю, що вони в біді і їм потрібна допо­мога», - розповідає мама.

- Розказував, як побратими пішли на чергування і не повернулися. Добу, дві, три - їх нема. Тож Саша надумався йти їх шукати. Сказав про це і командиру, проте він не дозво­лив нікуди йти. Та це сина не зупинило. Самовільно пішов.

Дійшов до того місця, де орієнтовно мали бути хлопці. Саме ніч була. Обшукав-облазив усе, а їх ніде нема. А ще раніше з хлопцями домовлялися, що в разі такої ситуації, знаки буде подавати голосом тварини. Він вовком і завив, але у відповідь - тиша. Уже й сіріти почало, коли бачить вдалині димок від сигарет. Він знову тваринний звук подав. А у відповідь знову нічого. Саша тоді й зрозумів, що то орки курять, а його хлопців у полон взяли. Коли ж він наблизився до тієї позиції, то побачив п’ятьох зв’язаних побратимів. Що ж він придумував: у Саші були дві гранати-обманки. Тобто з них кільце вириваєш, але вони не детонують. Це він сам таке навчився робити. Мені й відео присилав, як це працює. Тож син видирає два кільця і кидає гранати під ноги росіянам, а вони злякалися і навтьоки. Саша миттю розрізає хлопцям мотузки на ногах і кричить, щоб тікали хто куди, але показує напрямок, - почула від Любові Олександрівни про геройський вчинок сина.

А скільки ж тільки разів доводилося Олександру витягувати з поля бою і пора­нених, і загиблих солдатів. Йшов, їхав туди, куди інші навідріз відмовлялися. І наскільки він важко все це переживав. Боліла душа, боліло і серце.

Не витримало серце

- Син мені казав: «Мамко, знаєш, я такий у тебе витривалий. У багатьох на­ших обмороження і рук, і ніг, а зі мною все добре». А ви тільки уявіть собі, що йому доводилося сидіти в засідці в окопі, напо­вненому водою по груди. І по холоду, коли вода зверху доброю кірочкою бралася.

І хоча Олександр і вважав себе витри­валим, але ж всі ті нелюдські воєнні умови, навантаження далися взнаки: коропчанину в госпіталі вени на одній нозі вирізали. Але долікуватися він так і не встиг. Після чергового обстрілу у їхній госпіталь бага­то поранених привезли, тож відправили Олександра назад у частину. Тому і шви сам знімав.

- Я ж усе в Саші допитувалася, як він себе почуває, як нога. А він лиш казав, що все добре. Хоча вже після смерті сина його побратим розказував, що він дуже мучився, нога боліла, - говорить мама захисника.

- А коли ви востаннє бачили сина жи­вим?
- Узимку, у січні, він у відпустку на десять днів приходив. У мене саме день народження був. Саша зібрав усіх родичів тоді. Це було родинне свято. Останнє, - згадує мама.



Не стало Олександра Гулака 7 травня в Ямполі, що на Донеччині. Серце нашого захисника не витримало, зупинилося. У ма­тері не стало сина, ростиме і доня без тата. А у побратимів, котрі обороняли країну з Олександром пліч-о-пліч, не стало вірного та надійного товариша, людини, яка за­вжди прикриє, ціною навіть власного життя.
Вічна пам’ять Олександру та Царство Небесне його душі.

Ірина БОРОВСЬКА, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.