Ольга Зуйко не може змиритися зі смертю чоловіка під час окупації Іванівки

Розумний, відповідальний, щирий, веселий — саме таким рідні, друзі та колеги згадують Ігоря Зуйка з Іванівки Чернігівського району. У те, що його немає, ніхто з них не може повірити й досі.



Народився Ігор Зуйок 1 лютого 1965 року в Халявині Чернігівського району, а коли йому виповнився рік, родина переїхала до Іванівки. Усе життя Ігоря Олександровича було пов’язане з цим селом - безтурботні дитячі роки, неповторна пора юнацтва і врешті-решт зріле сімейне життя.

— Ігор був зразковим сім'янином. Дуже дорожив нами, а ми ним. Минулого року, 25 січня, ми відсвяткували 36-ту річницю подружнього життя. Хто ж тоді знав, що вона буде останньою... — змахує сльозу його дружина Ольга Михайлівна. 29 січня в нас народилася перша онучка — Мілана Ігор був на сьомому небі від щастя, мріяв, як няньчитиме її Не встиг...

Уранці 24 лютого 2022 року Ігор зібрався на роботу (працював охоронником підрозділу охорони АТ «Чернігівобленерго»).

Збирався він завжди так тихо-тихо, щоб мене не розбудити Але того дня я в цей час уже не спала, бо в Іванівні вже було добре чутно вибухи. Ігор сказав:«Почалася війна». Я вмовляла його не їхати на роботу, проте він стояв на своєму: треба!

Це була його остання зміна. На наступну виїхати він уже не зміг — дорога на Чернігів обстрілювалася з усіх боків.

5 березня рашисти зайшли в Іванівку. Зі свого будинку, що стояв неподалік від дороги, уся велика родина (до Ігоря і Ольги на той час перебралися дочка Яна із сім’єю, мама Ольги Михайлівни та її сестра з дочкою) спостерігала, як селом їздять ворожі танки і бронетехніка.

— Рашисти одразу сказали, що нам слід покинути свою оселю, але ми і самі вже збиралися це зробити. Річ у тому, що світла в нас тоді вже не було, а будинок опалювався від електрокотла. Жити в холоді з маленькою дитиною було неможливо, тож ми вирішили перебратися в невеличкий мамин будинок у кінці села. Думали, що це на день-два, а тоді повернемося...

Ігор їхати з нами навідріз відмовився, мовляв, місця для такої кількості людей там замало, та й кидати свій дім не хочеться. Залишився вдома, а з ним наші улюбленці - собака та два коти. Більше ми його не бачили і не чули. Зв'язку ж тоді не було зовсім, тож поговорити телефоном можливості ми не мали. 8 березня померла моя мама. Не витримало серце. Я хотіла піти додому, щоб сповістити чоловіка, порадитися, що робити, бо ж на цвинтарі ховати людей рашисти не давали. Але дочка мене пустила. Вони ж так бомбили в той час, що не передати! Свистіло над головами постійно, цілими днями ми лише те й робили, що бігали з хати в погріб. Вирішили перечекати ще кілька днів, може трохи стихне. А 10 березня до мене прибіг колишній учень: "Ольго Михайлівно, у вас будинок згорів". Ми із сином Сашком (він теж разом із родиною перебрався із Чернігова в Іванівку) побігли додому. Замість будинку і подвір'я було згарище...







Від дворища ж не залишилося нічого, дім на 130 квадратних метрів склався неначе картковий. Знайшли серед уламків лише одного кота і собаку. Собака взагалі нас неначе не впізнав. Уперше в житті я бачила, як у тварин з очей течуть сльози. Російські військові, які стояли неподалік, сказали, що Ігор загинув, бо в будинок влучив снаряд. Але ж ніякої вирви від снаряда не було, та й жодних ознак обстрілу. Уже пізніше сусіди розповіли нам що бачили, як двоє росіян під дулами автоматів заводили Ігоря в будинок, а хвилин за десять подвір'я вже палало. Хто знає, що вони там зробили. Може, відкрили газ і кинули гранату. Того дня нічого шукати на подвір'ї нам не дали. Аж за 10 днів пустили і показали місце, де мало бути тіло Ігоря. Там зрештою і знайшли його кістки.

І маму, і чоловіка Ольга Михайлівна поховала в садку. Уже після того, як рашисти пішли з Іванівни, їх обох перепоховали на місцевому кладовищі.

— Отак буває. З афганської війни Ігор повернувся живим, а тут убили прямо вдома, та ще й ті, кого ми вважали братами, — зітхає Ольга Михайлівна. - Не можу змиритися, що чоловіка немає, тим більше що мертвим я його не бачила. Коли ж возили кістки на експертизу, вона нічого не показала — останки були дуже обгорілими, та й мало їх — навіть черепа ми не знайшли Тож, мабуть, отак і чекатиму на нього до кінця життя...

Джерело: газета “Гарт” від 29.06.2023, Катерина ДРОЗДОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.