Їм сказали: «На Луганщину можете не повертатись»

Товкачівка - за нинішніми мірками, середнє село Малодівицької об’єднаної територіальної громади. За словами тамтешнього діловода Євгенії Рішко, у населеному пункті нині проживає 630 людей. Дворів - 273. Багато дач, які придбали прилучани, бо село від міста - недалеко. Серед жителів є і зовсім нові. Лише у кінці березня приїхала до Товкачівки колишня жителька Луганщини Світлана Корощук. «Приїхала разом з донькою, двома онуками і сином, - ділиться інформацією Євгенія Юріївна. - Чоловік і старший син воюють в ЗСУ. Купили у моєї сусідки хату. Всі, крім Світлани Валеріївни, мають довідки внутрішньо переміщених осіб».



Хто є хто?

У дворі, густо уквітчаному нарцисами і тюльпанами, мене зустрічає струнка і миловидна жінка середнього віку. Запрошує до хати, де якраз повним ходом йде ремонт. Пояснює, що недавно встановили у хаті бойлер, нині облаштовують умивальник. Матері допомагає молодший син Руслан. Біля дорослих крутиться маленька онука господині Мілана. Донька Анастасія з онуком Дмитром якраз поїхали до Прилук проходити медогляд перед школою.

Прошу представити всіх членів родини. «Чоловік Микола Іванович Корощук - військовослужбовець, - господиня запрошує присісти і сама сідає за стіл. - Старший син Антон Олійник (це моє дівоче прізвище) також воює. Йому
- 27. Доньці Анастасії Коваленко (це прізвище її чоловіка) - 24 роки. Вона заміжня. Має двох діточок: Дмитра, якому 6 років, і Мілану - їй буде 3».

У цей час білявка Міланка намагається дістатись до дверної ручки. «Підеш допомагати? - відкриває їй двері бабуся. - Помічниця моя!»

Щойно дівчинка пішла у кімнату, звідки періодично доноситься вереск «болгарки», Світлана Валеріївна продовжує: «Вони були в окупації 11 місяців. Потім чоловік Насті виїхав до Польщі, а вона на підконтрольну територію. Мій чоловік з молодшим сином Русланом, йому 18 років, спочатку виїхали у Полтавську область. До цього всі жили у селищі міського типу Білолуцьк Новопсковського району Луганської області».

Довідка. До Новопсковського району жителі Білолуцька відносять себе за звичкою. З 2020 року після укрупнення районів їхнім районним центром став Старобільськ. Старобільський район розміщений у північній і північно-східній частинах Луганської області. Межує з Білгородською і Воронезькою областями російської федерації. На початок 2018 року населення Білолуцька становило 3 840 осіб.

«Наше селище окупували майже на початку повномасштабного вторгнення, на початку березня, - продовжує Світлана Корощук.- Сама я в окупації не була, бо у січні виїхала на роботу до Німеччини. А через місяць все почалось. У березні було окуповано практично всю нашу область. В Україну я повернулась недавно. Сюди, у Товкачівку. Настя з дітьми спочатку поїхали до Києва».

Як все починалось?

«Наші військові стояли, як могли. Потім прийшов наказ відступати, - розповідає жінка. - Та нехай Вам краще Руслан про це розповість».

З кімнати, де йде ремонт, господиня гукає сина: «Русю, йди сюди! Розкажеш. Ти ж у нас військовий аналітик». Ледь посміхаючись, передає слово юнаку.

«Ми за 10 кілометрів від російського кордону жили, - розповідає хлопець - До нас вони за 2-3 години могли зайти. Великі міста Сєвєродонецьк, Кремінна, Лисичанськ, Сватове ще деякий час тримались. Ті ж, що дрібніші і ближче до кордону, особливо не тримали, бо у росіян техніки було дуже багато».



За словами Руслана, вони з батьком виїжджали з Білолуцька 24 лютого вранці. О 7.00 вже шукали машину.
0 7.30 разом з батьковим другом - волонтером виїхали. Анастасія з дітьми лишилась. Незабаром у селищі з’явилось багато рашистів і техніки.

«І в інтернеті, і по телевізору показували, як наші люди виходили на танки. Казали: це - наша земля, це - Україна, ми вас не чекали, забирайтесь», - продовжує жінка.

«У Новопскові люди вийшли на мітинг, - доповнює Руслан. - Російські військові почали стріляти з автоматів. Пару чоловік поранили, мітинг розігнали. У Старобільську мітингували 2 чи 3 дні. Окупанти шашки кидали, щоб розігнати. У Білокурахиному також мітингували».

Життя в окупації

Нині патріотів України у Білолуцьку, за словами Руслана і його матері, мало. Половина з тих, хто залишився на окупованій території, кажуть, раніше працювали у росії і лише з нею бачили і бачать майбутнє. У інших бізнес з державою-агресором пов’язаний. Багато хто, наприклад, робив спеціальні баки у автівках, у які на кордоні накачували російський бензин. В Україні його перепродавали. На бік окупантів перейшли і всі власники магазинів, які нині продовжують роботу. Навіть військовою амуніцією вже торгують.

«Всі, хто міг, виїхали. Хто не зміг, Україну підтримують тихо», - каже жінка.
Розповідає, що дуже переживала за доньку, поки та лишалась в окупації. Контактували через інтернет. Український окупанти відключили зразу. Мобільний інтернет і зв’язок нині забезпечує окупантський оператор «Лугаком». Аби зателефонувати мамі, Насті доводилось виходити на гору.

Але більшості тих, хто там залишився, все подобається. Нині, розповідає Світлана, вони активно отримують російські паспорти. Хто працює на державних посадах, повинні мати їх обов’язково. Громадянами рф також стають нині частина колишніх поліцейських і рятувальників.

Дороги назад немає

- А, крім військової аналітики, чим ще займаєшся? - жартома запитую Руслана.
Але він не посміхається. Як і більшість людей «звідти», до речі. Розповідає, що два місяці йому залишалось, аби довчитись в училищі на слюсаря-автомеханіка-кранівника. «Практику пройти і на ЗІЛу покататись», - каже. «Не покататись, а повчитись керувати», - поправляє мати.

Не довчився. Нині в училищі хазяйнують «лнрівці». Частину документів скинули у підвал, частину спалили. Тож підтвердити своє навчання у ПТУ Руслан не може нині жодним чином.

- Коли чоловік зі старшим сином знову пішли до армії, стало питання, що робити з молодшим - тоді ще неповнолітнім - продовжує розповідь Світлана. - Не було на кого залишити.
Тож відправили до мене у Німеччину. Був там зі мною 8 місяців.

- Мову, мабуть, встиг вивчити?
- Німецька - важка. І з документами було важко. Поповозились довго.

- У старостаті сказали, що оформляєте купівлю хати. Отже, повертатись вже не плануєте?
- А нам немає дороги назад, - відповідає. - Нам сказали, додому можете не повертатись. У мене ж чоловік воює з 2015 року. І коли у відпустку приїжджав, нам погрожували постійно. Ми заявляли у поліцію, вони приїздили розбиратись. Але кривдників тоді ми простили, бо у них діти маленькі були. А тепер через знайомих передають, що цього разу точно приїжджати не потрібно.

На війну Микола Іванович рвався ще у 2014 році. Тоді не взяли. А за рік військкоматівці приїхали додому. «Спитали, чи ще хоче йти, - розповідає господиня далі. - Відповів: так, я клятву давав Україні і тікати нікуди не збираюсь. А син воює з 2016 року. Теж доброволець. Молодший сержант. По телевізору нашу дитину показували, інтерв’ю брали. Трьох хлопців показали, котрим по 20 років було на той час. Чоловік після того, коли рік відслужив, рік відпочивав вдома. Потім знову прийшли. Що поробиш, якщо не можуть військкомати без наших чоловіків. А коли почалось повномасштабне, вони вдвох знову пішли добровольцями».

Будинок родини поки цілий. Ззовні. Як і у інших учасників АТО, у помешканні були обшуки. Світлані відомо про чотири. Окупанти повибивали двері, порозбивали меблі.

- Це зрозуміло, що зараз ви не повернетесь, але ж коли їх поженуть, хіба не можна?
- А як, коли там лише проросійське населення залишилось? Як думаєте, яке буде ставлення? Вони зараз, знаєте, як радіють? Ще з 2014 року балакали, як добре їм буде, коли прийде росія. Прийшла. Газ їм дали по 3 рублі за куб, 10 тисяч рублів пенсії. Для них це - гроші. А ще ж якось умудряються і українські пенсії отримувати. Їх держава не кинула. А нам, знаєте, як прикро?!

У старшого ж сина Світлани Валеріївни навіть будинку немає. До повномасштабного вторгнення його з дружиною дім був у Мар’їнці, яка нині зруйнована вщент. Молоді виїхали на Полтавщину, через оголошення в інтернеті почали шукати будинки поряд.

«Знайшли цей будинок, приїхали у Товкачівку, - веде далі свою розповідь луганчанка. - Подивились. Але захотіли ближче до міста. А цей мені запропонували. Зняли відео. Я подивилась і мені сподобалось. І суму якраз таку заробила. Вирішила, що приїду і візьму».

Колишню господиню жити до себе забрала донька. Хата переселенцям дісталась з меблями, пральною машинкою, холодильником, посудом. Трішки додадуть, що треба - і можна жити.

«Місто поряд - 15 хвилин шляху, - радіє господиня. - Маршруткою можна за 30 гривень доїхати. Нам дуже подобається!»
Довідку ВПО Світлана не оформлювала, бо буде власницею будинку. Дочка ж ще коли була у Києві, це зробила. Допомогу вже отримувала.



І у Товкачівці про нових земляків не забувають. Люди ставляться привітно, а у селищній раді зразу ж поділились з ними картоплею. Тепер вирощуватимуть свою. Біля будинку є 5 соток городу, який після війни господиня хоче приватизувати.
Своє майбутнє, каже, пов’язує лише з Товкачівкою. Але, коли трішки «укоріниться», знову збирається їхати до Німеччини. Бо без роботи не може. Якщо пощастить знайти її на місці, каже, що залишиться. До роботи звикла. І у Києві колись працювала, і вдома 16 років у «сільгосптехніці» деталі для тракторів виготовляла.

У Німеччині опікувалась бабусею. Її зять, розповідає, працює простим робітником в університеті. Його друзі, етнічні росіяни, дуже підтримують путіна. Але після того, як таким пригрозили депортацією за підтримку військової агресії кремля, трішки затихли. «Та і як можна у країні, яка дала тобі роботу, громадянство, підтримувати дії ворожої країни? - дивується жінка. - І зять бабусин це не раз своїм друзям пояснював».

Що буде після перемоги?

- А як думаєте, що буде, після перемоги? Окупантів вигонять, а проросійське населення залишиться. Що з ним треба робити?
- Тих, хто допомагав окупантам, треба садити у в’язницю, - знову долучається до розмови Руслан Олійник. - А тих, хто просто росію підтримує, депортувати.
- Вони ж хочуть у росію, то нехай їдуть, - погоджується його мати. - А нам нехай нашу землю залишать!

Андрій БЕЙНИК, “Прилуччина + Прилучаночка”. НА ФОТО: Світлана Корощук з онучкою Міланою; новий будинок родини. Фото автора.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.