Роман Шишко має медалі від Президента та мера Харкова

Романа Шишка багато хто знає у Талалаївці. Пам'ятають його батьків — Володимира Христантовича і Надію Дмитрівну, шанова­них людей серед односель­ців, старшого брата Сергія, який після закінчення школи обрав спеціальність військового. Після виходу на пенсію живе у Ічні. Знають його мо­лодшого брата Дмитра, який живе тут, в Талалаївці, а з початку повномасштабного вторгнення росіян займаєть­ся волонтерством.



На фото Роман ШИШКО із мером Харкова Ігорем ТЕРЕХОВИМ 14 жовтня 2022 року

Середню освіту Роман здобув у Талалаївській се­редній школі, а після її закін­чення вступив до Сумського вищого артилерійського ко­мандного училища. Тоді, у 80-х, було престижно навча­тися у військових училищах. Отож, багато наших хлопців, які добре вчилися і мали чудову фізич­ну підготовку, ста­вали курсантами військових училищ. Пам'ятаю, як на шкільних вечорах — зустрічах випуск­ників (на початку лютого щороку) Анатолій Іванович Сердюк, вчитель початко­вої військової підготовки, з гордістю називав юнаків, які свою подальшу долю пов'я­зали з військовою справою. А стати дружиною військово­го у ті часи було мрією бага­тьох дівчат...

По-різному складалися долі тих, хто став профе­сійним військовим. Понад п'ятнадцять років Роман віддав службі в армії, п'ять з яких він прослужив у де­сантно-штурмовій бригаді в Німеччині. Змінювалися життєві цінності. Завершивши у певний час військову кар'єру, Роман облаштовує життя у прикордонному Ко­велі. Організовує власний бізнес. І все було б чудово, якби не війна...

Як офіцер із досвідом, на захист України Роман став із перших днів повномасштабної війни. Кого де застала війна: когось у подорожі, ко­гось вдома у ліжку.

— Я перший день війни зустрів на українсько-поль­ському кордоні, — згадує Роман. — Мене о 5:30 роз­будив телефонний дзвінок знайомого, який запитав чи тихо у нас? А 26 лютого я пішов у військкомат, сказав, що вже вдома і чекатиму виклик. А вже 27 лютого я зарахований у Волин­ську тероборону на поса­ду командира взводу. Тоді формувався Ковельський батальйон. Йшли не за по­садами і не грошей зароби­ти. Мета одна — захист рід­ної землі.

У мене у взводі були хлопці різних професій — ро­бітник, лісник, водій. Це і мо­лодь, і чоловіки до 60 років та старші. Навчав їх усьому: як пораненого нести, як облаштувати блокпост, як пово­дитися з бойовим комплек­том, як воювати з ворожим десантом. Особливо вчив орієнтуватися на місцевості. Згадував закони фізики, ас­трономії. Хлопці казали, на­віщо це нам? А пізніше, уже в боях, зрозуміли, наскільки ці знання необхідні.

Його бойовий шлях з по­чатку повномасштабної вій­ни — тероборона Ковеля, Ру­біжне, Луганськ, Харківщина. Командир взводу міномет­ної батареї, замкомандира 226-го окремого батальйо­ну 127-ї окремої бригади ТрО ЗСУ.

З кінця березня Роман і його побратими воюють на позиціях у Бахмуті. Перед Великоднем, внаслідок воро­жого обстрілу з гранатометів, Роман отримує відразу кіль­ка поранень. Зараз він пере­буває на лікуванні у госпіталі. Там і отримав повідомлення, що його нагородили медал­лю «Ветеран війни». Та не­зважаючи на поранення, він планує якомога швидше по­вернутися у стрій, до своїх побратимів. Бо їх чекає дуже важлива робота.

Приємною новиною для земляків, а Роман має в Талалаївці друзів і бага­то знайомих, стала звістка про нагородження Романа державною відзнакою. За особисту мужність і само­віддані дії, виявлені у захис­ті державного суверенітету та територіальної цілісності україни, вірність військовій присязі, указом Президен­та україни Володимира Зеленського № 803/2022 від 28.11.2022 року Шишко Роман Володимирович — майор, нагороджений ме­даллю «За військову службу Україні».

Виявилося, що ця наго­рода не єдина за час повномасштабної війни. Має майор і відомчі нагороди: медаль «За оборону рід­ної держави», «За оборону міста-героя Харкова», орде­ни «За мужність і відвагу» і «Єдність та воля». За сум­лінну співпрацю, взаємодію, бойову братерську підтрим­ку, самовідданість, особисту мужність, високий профе­сіоналізм Роману Володи­мировичу від Міністерства оборони України оголоше­но подяку з врученням на­грудного знака «Бронзовий Хрест». Є і особливі пам'ятні нагороди — медаль «Свято­го великомученика Юрія Пе­реможця» від Митрополита Київського і всієї України — Епіфанія за заслуги перед Помісною Українською Пра­вославною Церквою та по­божним народом та медаль від Харківської єпархії «За старанні труди на славу Свя­тої Православної Церкви».

— Твій позивний «Rim» — чому саме такий?
— Мій позивний сам розшифровую і як «Роман і многая», і як «Роман і мої (підлеглі)». Ще у мене позив­ний «Волинський сирота», це тому, що я часто випрошую необхідне для моїх воїнів.
Я сам люблю давати по­зивні. За ним уже нікого ні з ким не сплутаєш. Народ скаже — як зав'яже! Зараз у мене не одна сотня підлег­лих, уявляєте скільки Микол, Іванів, Олександрів? А так коротко і ясно.

— Хто підтримує тебе у цей нелегкий час?
— Два батальйони. Мій військовий і «батальйон під­тримки» — це рідні, друзі, близькі з Ковеля, Чернігова, Львова, Івано-Франківська, Дніпра, з-за кордону. А ще багато наших волонтерів. Усіх, хто щось робив для нас, допомагав, я запам'ятовую. Зустрічаюся з ними, нагород­жую їх.

— Є свій оберіг?
— Є і не один. Як ішли штурмувати Нову Гусарівку, то знайшов у посадці, де були наші із мінометної бата­реї, наш прапор. Я залишив його собі і пообіцяв, після перемоги віддати тим хлоп­цям. А поки що він зі мною, між бронею і спиною. Також є у мене дві ляльки-мотанки, сестрички. Одна зі мною, друга у Ковелі. А в моєму вій­ськовому автомобілі є хрест із чотками, подарований мені класним керівником молод­шого сина, який передала її донька з Америки. Для себе вирішив після Перемоги пе­редати багато речей, фото­графій у наш Ковельський краєзнавчий музей. Ще багато рашистських трофеїв є, теж віддам у музеї, для істо­рії буде (мої підшефні музеї у містах Зміїв і Чутове).

— Найважчі моменти у війні для тебе?
— Для мене найваж­че — це хоронити своїх бійців. Батькам загиблих ні­коли не кажу «співчуваю». Я просто вибачаюсь перед ними і кажу: «Вибачте, що не доучив вашого сина.» Піс­ля кожного бою роблю «роз­бір польотів» — чому так зробили, а було б правильно так, вказую на помилки. Тоді б не трапилося б горе. Адже ці помилки — це чиєсь здо­ров'я, а навіть і життя.

— З тобою воюють твої друзі?
— Один мій друг, майор, служили в одному полку, по­тім у бригаді, були на різних посадах. Ми з ним воювали у Харківській бригаді. Він був психологом. Було важко. Тому я був у нього його пси­хологом. Зараз він на заході Україні. А взагалі у мене не­багато друзів. Головне, що вони справжні! Колег ціную по їх роботі.

— Що найбільше ціну­ється зараз у чоловічій дружбі?
— Мій принцип: ска­зав — зробив. Якщо не мо­жеш виконати — не обіцяй, не давай порожніх обіцянок. Адже на тебе розраховують, а ти підводиш. А під час вій­ни це дорогого коштує. Отже у чоловічій дружбі — це від­повідальність за свої слова, за свої вчинки.

— День війни, який тобі запам’ятався?
— 5 червня. Це день на­родження мого молодшого сина Богдана. Той рік йому виповнилося 20. Я його зустрів з автоматом і міно­метом. Саме того дня був штурм Нової Гусарівки.

Ще запам'ятався квітень 22-го. У Харкові нічого не працює. Тоді говорили, що з 1,8 млн населення залиши­лося 400 тисяч. За ніч 8-12 ворожих ракет на місто. А Харків тримається, всі люди згуртовані. Я закохався у це місто, в його героїчних людей. З гордістю називаю себе волинянином, чернігів­цем, а тепер додаю, що я і харків'янин.

Є у мене пам'ятне фото, пов'язане з Харковом. 14 жовтня до Дня захисника України мені було дуже при­ємно отримувати Почесну грамоту і медаль «За обо­рону рідної держави» від Харківського міського голови Ігоря Терехова. Думаю, що пам'ятних днів додасться.



На фото Роман ШИШКО з бійцями зарубіжного добровольчого батальйону

— До чого найважче пристосуватися на війні?
— До всього можна при­стосуватися. Ти навіть не знаєш, на що здатний твій організм. Я з дитинства бо­явся кладовищ, покійників. А зараз — ні. Психічне наван­таження зовсім інше. Просто розумію, що своїх полеглих побратимів треба провести з гідністю. На кладовищі не люблю промовляти дов­гі слова прощання, дякую батькам за сина, якого вихо­вали вірним присязі й Украї­ні. І вручаю батькам нагоро­ду сина.

Не люблю варену куку­рудзу, але буду їсти її, якщо нема чогось іншого. Це вій­на, треба виживати. У війну починаєш цінувати маленькі побутові дрібниці — їсти ви­делкою, покупатися під ду­шем, хоч трішки полежати у тиші.

— Як будеш відзнача­ти Перемогу?
— Поки що над цим не задумувався, адже йде вій­на, болять втрати. Думаю, що відразу відсвяткуємо з побратимами, друзями з Во­лині. Після Перемоги — по­вернутися до сім'ї. Зніму із себе весь військовий одяг, одягну найпростіші шорти і майку. І — відпочиватиму! А зараз мене чекає мій джип, зброя і підлеглі, за яких я відповідаю.

— Після війни куди буде твоя перша поїздка?
— У мене багато добрих знайомих за кордоном, які дуже допомагають мені і моїм побратимам. На війну я йшов підготовленим мо­рально, і у плані споряджен­ня теж. Життя моє ніколи не було однотонним. Я і горів, і топився, тепер ще і з рашистами воював!

Із Франції друзі мені і моїм хлопцям передали такі необхідні тактичні окуляри, наколінники, налокітники, інше військове спорядження. Підтримують нас і з Польщі, Грузії. І в гості всі запрошу­ють. Куди поїхати — після перемоги буду вирішувати. Зараз головне — бити воро­га і нещадно виганяти його з нашої землі.

Головне, що хочеться по­бажати нашим захисникам — якнайшвидше перемогти ворога і повернутися додому живими! Так і Роману бажає­мо повернення додому, де його чекають дружина Люд­мила, сини Ярослав і Богдан.

Інна ПОЛОВКО, “Трибуна Хлібороба”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.