Роман Чепурний стояв за Україну - до кінця

Роману Чепурному з Авдіївки доля відміряла зовсім мало. Йому назавжди залишилося 27. Ще б жити і жити, любити, дітей народжувати, радіти дню прийдешньому... Але проклятуща війна забрала життя молодого воїна і нарекла його навіки Героєм. Загинув Роман 3 квітня на Донеччині. Прощалися з хлопцем 15 квітня у рідній Авдіївці. На колінах зустрічали кортеж із тілом Героя, сльозами проводжали в останню дорогу, віддавши Герою всі військові почесті



Останнє сімейне фото родини Чепурних, зроблене за п'ять днів до загибелі Романа.



На війну — добровольцем

Роман був справжнім патріотом Укра­їни, і ця війна була для нього священною.

І його патріотизм був не на словах, а зі зброєю в руках - за рідну Україну. Він не раз усім казав: «За Україну - до кінця». Ось тільки ніхто і подумати не міг, до якого кінця. А вийшло - до кінця його життя.

Особливістю характеру Романа було те, що він був вольовим і завжди сам при­ймав рішення. Міг прислухатися до думки батьків, але зробити обов'язково так, як сам вважав за потрібне. Після закінчення Глухівського сільськогосподарського коле­джу вирішив хлопець підписати контракт і пішов служити в армію на три роки. Було і відрядження в АТО, там пробув три місяці. Але після закінчення контракту став пра­цювати водієм у фірмі «Кока-коли». Якби не війна, його життя склалося б зовсім інакше, як і тисяч українців, хто поліг смер­тю хоробрих за визволення Батьківщини. Але коли на Україну полетіли ворожі снаряди, а російські танки довжелезними колонами посунулися у глиб країни, коли Київ здригався від вибухів, а під військко­матами вишикувалися довжелезні черги, Роман просто не міг сидіти на місці. Він також у перші дні пішов добровольцем у військкомат, але тільки 6 квітня офіційно був мобілізований.

- Якщо хто говорить, що наших хлопців не навчених кидають у бій, то Романа дійсно навчали чотири місяці. Чого їх там вчили і де проходив навчання, не знаю, не розповідав, - каже мама Героя Інна Василівна. - Він служив у складі другого батальйону п'ятої окремої штурмової бри­гади. А 22 липня для Романа розпочалася справжня війна. Їх направили на Донбас, до селища Нью-Йорк, де тривали бої. Там, у грудні, потрапивши під артобстріл, отримав осколкове поранення та легку контузію.

Коли прийшов до тями, зателефону­вав додому, заспокоїв рідних, повідо­мив, що все у нього добре. Розмовляв відеозв'язком, отож побачити сина було для батьків справжньою радістю. Усе повторював: «Мені дивно пощастило». Це вже тепер побратими розповіли, що у тому бою був поранений ще один боєць, і Роман, сам маючи скалічену ногу, тягнув товариша до машини.

Ротація... у Бахмут

Після шести місяців у гарячій точці мала бути ротація. Але та ротація вияви­лася... у ще гарячіше місце - у Бахмут. У самісіньке пекло, яке забрало тисячі людських життів.

- Хтозна, чому така була ротація, може, добровільна, - розмірковує мати.

Роман раз у два-три дні телефонував батькам. І все з різних номерів. Аби тільки повідомити, що він живий. Потім став на­бирати і зі свого номеру. На всяк випадок дав номери телефонів побратимів. І коли три дні син не виходив на зв'язок, Інна Василівна починала телефонувати на всі телефони, які тільки мала.

- Як потрапив на Донбас, наші теле­фонні розмови були не більше хвилини. Завжди заспокоював, що у нього все до­бре. Мені нічого не розповідав, аби не хвилювалася. Тільки один раз за всі вісім місяців, що був на Донбасі, уже коли у Бахмуті воював, батьку сказав, що навіть не знає, як живий залишився. А незадовго до загибелі сестрі Олі написав, що, напевне, живим додому вже не повернеться, там і поляже, - розповідає мати. - Оліній кумі, з якою дружив з дитинства, відкрився, що у полон не здасться, краще застрелиться. Та йому і не можна було у полон, бо коли був у госпіталі, зробив собі татуювання па­тріотичні - козак зі шаблею, тризуб. Таких у полон не беруть. Мені ж ніколи нічого не розповідав, що там коїться, беріг від зайвих переживань.

Але мати, хоч і розуміла, що війна без­жальна, все ж вірила, що її син буде під пильним захистом янгола-охоронця, що ворожа куля його омине і він повернеться живим. Адже скільки був на війні Роман, стільки і їздила по монастирях, ходила до церкви, замовляла служби, аби куля оминула її сина. Усе молила Бога за свого Романа. Не минали церкви сестра Оля, рідні тітки Ніна та Люба.

Коротка відпустка додому і знову «на нуль»

Востаннє Інна Василівна була у Рихлівському монастирі разом із сином. Від­пустили хлопця в неофіційну відпустку на п'ять днів з дорогою на день народження племінниці Настусі. Отож, по суті, дома Ро­ман побув тільки короткі три дні. З'їздили на день народження у Новгород-Сіверський у родину сестри, зробили багато сімейних світлин. Об'їздив він усі ліси - так хотілося скрізь побути, скучив за рідними місцями. Навіть умудрився двічі застрягну­ти - витягували трактором. А мама ще й зініціювала поїздку до монастиря.

27 березня він приїхав додому, а вранці 31 поїхав знову на війну. Коротка радість знову змінилася на тривогу. Увечері зателе­фонував додому, що доїхав. Не думали, що його ось так зразу кинуть на позицію. Але другого квітня Роман уже був «на нулі», бо телефон мовчав. За довгі місяці мама вже змирилася з тим, що син вихо­див на зв'язок раз у два чи три дні. Якщо телефон відключений - значить, Роман на завданні, зможе - передзвонить, за­спокоювала себе. Навіть вела щоденник, де записувала, коли Роман телефонував додому.

А 3 квітня ще і сон наснився, що її батьківська хата горить великим полум'ям, але відкинула всі погані думки. Це ж тільки сон. Це якраз був третій день, як Роман не виходив на зв'язок. Отож взялася теле­фонувати всім побратимам, на всі номери, але скрізь була тільки тиша. Цього дня Романа не стало.

Загинув.

Не пропав безвісти

А 6 квітня у дім Чепурних постукалося горе. З військкомату сповістили, що їхній син зник безвісти. Два дні пішло на оформ­лення всіх документів у військкоматі, по­ліції. Потім батьки виставили коротенький допис у фейсбуці про пошук сина. І це дало результат. Того ж вечора зателефонував побратим, який сказав, що був страшний бій, там руїни, отож порадив батькам не тішити себе надіями, скоріше всього їхній син загинув, але обіцяв зателефонувати, як уточнить. А рано-вранці прийшло по­відомлення від ще одного побратима, який сповістив, що Роман загинув 3 квітня. На­писав, що у тому приміщенні їх було двоє, тіла дуже понівечені. Трапилося це поблизу селища Іванівське, неподалік Бахмута.

- Мені було дуже образливо, що ке­рівництво так з нами вчинило. Знали, що наш син загинув, а повідомили, що зник безвісти. Ходила у селищну раду, вимагала, щоб викликали телебачення, хоча тепер розумію, що нічого з того б не вийшло. Писала гнівні дописи керівництву частини через інтернет, тоді вибачалася. Як згодом з'ясувалося, три дні загиблих не могли винести через безперервний об­стріл. Керівництво нам повідомило, що необхідно провести ідентифікацію тіла. Це тепер я розумію, що мали відбутися всі формальності, аби ми не поховали чужо­го сина. Добре, що це було зроблено без тяганини і нам не довелося оббивати по­роги у пошуках своєї дитини, - каже мати.

Його місія на землі - померти за Україну

Інна Василівна ділиться, що мала мож­ливість якось захистити свого сина, щоб перевели з Донбасу кудись у спокійніше місце. Аби тільки не в гарячій точці. Але коли сказала Роману, що клопотатиметься за нього, то син зупинив матір: «Не твоє це діло, комусь треба тут стоять». Роман ніколи не був маминим синком. Він був вольовим і непохитним. І коли він вважав, що його місце на передовій, що саме він має боронити країну, тут уже з ним не по­сперечаєшся. Роман завжди всім повто­рював: «За Україну - до кінця», «Україну не здамо», «Будемо битися до кінця». Роман був справжнім воїном, справжнім сином неньки України, для якого любов до Вітчиз­ни - це не просто слова. Любов до України була у його серці. А пробувши вісім місяців у гарячій точці, його патріотичні погляди тільки зміцнилися. Поряд з ним були воїни, які на фронті не за гроші. Вигнати ворога з рідної землі було для них справою честі.

15 квітня прощалася з Романом Понорницька громада. Як і належить, зі всіма військовими почестями, гімном України, почесним залпом. Віддати шану Герою прийшла вся Авдіївка.

- Прийшли всі наші фермери, прості люди, всі допомагали - хто чим міг. Йшли старенькі, яким самим треба допомога, а вони пропонували підтримку. Я дуже зво­рушена. Усю організацію похорон взяла на себе Понорницька селищна рада. І навіть фінансові питання. Може, так і треба, але ми не очікували. Дякуємо. Уже і флагшток встановили з прапором України. Усе зроби­ли без нашої участі. Ми захотіли заплатити хоча б за обід, - каже Інна Василівна.

- Який він був, ваш Роман? - запитую.

- Звичайний сільський хлопець. У школі вчився посередньо. Був людяний. Удома все допоможе, сусідам не відмовить. Уже після похорону до нас звернулися його друзі з фірми «Кока-коли», де до війни працював, пропонували допомогу. Я кажу: «Нам не треба допомога». А вони мені: «Роман був таким, що всім завжди допо­магав, ініціював збір коштів, коли у когось щось траплялося, і ми хочемо допомогти». Роман ніколи не був багатослівним, мало що розповідав про своє особисте життя. А тому переживала, може, у нього була дівчина, а вона не знала. Стала цікави­тися, чи, бува, ніде там у Києві немає Романової дитини. А після похорон сон наснився, ніби-то підійшов Роман до мого ліжка і каже: «Мамо, не переживай, я тут вже не сам». Що він хотів сказати, не знаю, але я заспокоїлася і перестала шукати не­існуючу дитину.

У родини Чепурних величезна втрата. Непоправна. У вічній скорботі мама Інна Василівна, батько Володимир Миколайо­вич, сестра Ольга, рідні. Оплакуватимуть скільки і житимуть свого Романа, а нашого Героя, який боронив Україну до останнього свого подиху.

- Коротке життя відміряно нашому сину, ще б жити і жити, - каже згорьована мати.

- Та напевне, у нього така була місія на землі - померти за Україну.

Людмила КОВАЛЬЧУК, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.