Ворожка повернула жінку до життя

Олена Пушкарьова з сином Артемом і дочкою Альоною

Такі історії частіше приходять до нас з екрана. Телепередачі «Жди меня» і «Ключовий момент» набули величезної популярності у мільйонів глядачів.
У нас — місцева історія. Жінка, в якої старший син уже досяг повноліття, вперше в житті зустріла рідного батька.

«Моє дівоче прізвище — Достова»

З Оленою Пушкарьовою ми розмовляємо в її затишному домі в селі Радомка Семенівського району. Старший син господині в Києві на заробітках, молодший у школі, п'ятирічна Альона повернулася із дитсадка і грається з котом.
— Я народилася 1972 року в Криму, — розповідає Олена. — У свідоцтві про народження записано: Достова Олена В'ячеславівна. З чоловіком мати розлучилася, мабуть, відразу після моєї появи на світ і через якийсь час повернулася зі мною в Холми, до своєї матері.
У сімдесят дев'ятому я пішла в школу, а мама знову поїхала в Крим. У бабусі мені було добре, але не вистачало мами. Я дуже за нею сумувала. Через три роки вона забрала мене до себе. Потім я знову жила у бабусі, далі — в матері, вже в Запорізькій області. Знову в Холмах і знову в матері. На той час вона вже вийшла заміж удруге, народила ще одну дочку. Сім'я переїхала на Полтавщину, і я знову жила з ними. Вітчима звала батьком, але відносини наші не склалися. Їхати до бабусі було вже соромно, і я вийшла заміж, народила сина. Чоловік пив, бився, життя стало нестерпним. Юрі було чотири місяці, як ми розлучилися.

«Тата собі знайшов Юра»

— Юра був ще маленьким, років двох, коли знайшов собі тата. До нас у гості завітав сусід Сашко Пушкарьов, що тільки повернувся з армії. Побачивши його на порозі, Юра радісно закричав: «Тато з армії прийшов!».
Мабуть, це була любов. Ми побралися. У 1994 році народився Артем. Але жилося важко. Роботи не було. Мої батьки тоді вже переїхали в Холми і кликали нас до себе. Пошуки роботи і житла привели нас у Радомку. Тут ми вже дванадцять літ. Тут народилася Альона. Викупили дім, який придбав нам колгосп.
Альона мені дісталася тяжко. Синів народжувала легко, а тут мало не вмерла. Щоб врятувати нас із дитиною, зробили кесарів розтин. А через чотири місяці в мене віднялися руки і ноги. Дівчинку доглядали старші брати, годували з сосочки, міняли пелюшки. А з нашим батьком почало коїтися щось незрозуміле. Компанії, карти, друзі. Перестав ходити на роботу, на дітей ніякої уваги. Я в лікарні в Семенівці, а вдома така біда.
На допомогу прийшла мати, забрала мене з дітьми до себе. Я безпомічна, лікування результату не дало, і ми почали їздити по ворожках. Поставила мене на ноги баба Лена з Олешні. Молитвами повернула до життя.
З Сашею ми розлучилися. Завжди хотіла мати хорошу сім'ю, щоб були у дітей і тато, і мама. Але тут зрозуміла, що покластись можу тільки на себе. Ми й досі у добрих стосунках. Саша працює в Києві, аліменти платить, до дітей приїздить, допомагає мені, коли треба. Отак і живемо.

«Дуже хочу ще одну дочку, сестричку Альоні»

— Сьогодні у мене все гаразд. Тримаю хазяйство, пораю город, не гребую ніякою роботою. Матеріально забезпечена. Синів у мене два, а доня одна. Дуже хочу, щоб була в Альони сестричка. Вона давно просить. Народити вже не можу. Тому й вирішила взяти сироту на правах прийомної дитини. Радилася з синами. Юра сказав: «Як хочете». А Артем: «Одну виняньчили й другу виняньчимо». Зібрала усі необхідні для цієї важливої справи документи, пройшла у Чернігові курс навчання. Приготувала кімнату, де житимуть мої донечки.
Ось під час навчання в Чернігові і зустріла рідного батька, про існування якого довго нічого не знала.

«Мама казала, що ти нагуляна»

—  Рідним батьком завжди вважала В'ячеслава Достова, прізвище якого носила від народження. Чому розвелися батьки, ніколи не питала. Єдиний спогад про тата — це його рука. Нею він тримає лапу великого іграшкового ведмедя. За другу лапу тримаюся я. Поруч із татом — мама. Мені, мабуть, років п'ять. Ні обличчя, ні статури батька не пам'ятаю. Тільки рука і коричневий ведмедик, його подарунок. Він, той Мишка, і сьогодні зі мною. Діти ним гралися. Альона й тепер бере «маминого ведмедя», хоч у неї їх не перелічити. Ота картинка з пам'яті, де ми разом — мама, тато і я, здавалася мені щастям, ідеалом сім'ї. А хто батько? Ну, звичайно, Достов, хто ж іще!
І ось у десятому класі (жила я тоді у бабусі в Холмах) краща подруга раптом відкриває мені таємницю: «Мама казала, що ти нагуляна». Що я відчула? Велику образу, страшенне приниження. Подругу хотіла вбити! В душі творилося щось неймовірне. Хочу запитати в бабусі і боюсь. Боюсь почути гірку правду. І дуже хочу знати її, знати, хто мій батько.
Була впевнена, що тільки бабуся, мій найкращий друг, розповість про все. Але на розмову з нею відважилася лише тоді, коли вже мала власних дітей.
І почула, що батько мій із Чернігова. Працював водієм автобуса, часто бував у Холмах, де й познайомився з мамою. Вона була молода і гарна, працювала в місцевому кафе. Що батько має сім'ю, мабуть, знала. Про свою вагітність не сказала нікому, навіть матері. Просто розрахувалася з роботи і поїхала в Крим до старшої сестри. Шлюб з В'ячеславом Достовим, можливо, був фіктивним, аби дитина мала у свідоцтві про народження не прочерк, а прізвище батька. Бабуся показала також фото, на якому батько зі своєю сім'єю: він, дружина і двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Може, це фото й спонукало маму виїхати з Холмів? Коли батько його привіз чи прислав? І для чого? Аби сказати, що ніколи сім'ю не залишить?
Тепер я знала, хто мій батько, і вирішила, що буду його шукати.
—  Напишу в «Ключовий момент»! — сказала мамі.
— Як я здохну, тоді й напишеш! — розсердилася вона.

«Почекай-почекай, я знала такого чоловіка!»

—  Юра вчився в Чернігівському профтехучилищі № 15 і жив на квартирі у бабусі свого одногрупника. В один із приїздів до сина ми пили на кухні чай. Розговорилися. І я відкрила Тетяні Петрівні таємницю свого походження, призналася, що-дуже хотіла б знайти того, кому зобов'язана появою на світ. Почувши ім'я, по батькові та прізвище мого батька, Тетяна Петрівна раптом сказала:
— Почекай-почекай, я, здається, знала такого чоловіка. Працював водієм автобуса, а я — кондуктором тролейбуса. Був такий! Розпитаю людей, уточню. Може, й з ним зустрінусь.
Я ж молила Бога, аби батько був живий. Він старший за маму на десять літ. Значить, йому зараз сімдесят. Тільки б був живий...
Юра закінчив училище, працює в Києві. А я перейнялася клопотами про прийомну дитину. У двадцятих числах листопада приїхала до Чернігова на навчання. Знайомих, у яких мала ночувати, не виявилося вдома. І тоді я зателефонувала Тетяні Петрівні. Та зраділа:
—  Їдь негайно до мене. Є новини!
Того дня на курсах ми говорили про зв'язок дитини з біологічними батьками. Я була під враженням почутого. І коли Петрівна показала номер квартирного телефону батька, це здалося знаком. Але дзвонити боялася.
— Дзвони, кажу тобі! — наполягала Петрівна.
Жінці, яка обізвалася, я сказала, що шукаю чоловіка, який у 1971-72 роках працював з моїм батьком, теж водієм. Мовляв, телефоную за його проханням. Коли слухавку взяв чоловік, я привіталася:
—   Здрастуйте. Я  Альона з Холмів.
Запанувала тиша. Потім чоловік запитав:
— Маму звати Валя? В кафе працювала?
— Так. Валя.
— Як з тобою зв'язатися? — запитав батько.
Я назвала номер мобілки. До ранку не зімкнула очей. Зателефонувала мамі.
—  Не ображайся, — сказала їй, — але я його знайшла. Більше не буду мучити тебе запитаннями.

«Як же ви схожі!»

— На зустріч зі мною батько приїхав з дружиною. Що це він, я впізнала відразу. Дуже схожий на діда мій Артемко. А люди, що бачили нашу зустріч, сказали, що ми з батьком — одне обличчя. Обіймів не було — попередив, що отам стоїть його дружина. Мені хотілося плакати, але сліз не було. Зайшли в приміщення. Він почав шукати гроші. Я зупинила:
— Мені нічого нетреба.
Сказав, що ніч не спав, усе думав. Запитав про маму, про вітчима.
— Він уже помер.
— Як ти? Жила в Криму?
— Ні, росла з бабусею, в Холмах.
Того дня я їхала додому. Він обняв мене і сказав, що зараз поспішає, але на вокзал приїде обов'язково.
Ми проговорили аж до відправки моєї маршрутки. Батько сяяв. Про відносини з мамою сказав, що це була любов.
—  Але я тюхтій по життю. Залишити сім'ю так і не рішився. А тебе бачив маленькою. Переконався, що ти моя, коли побачив, як уві сні тулиш до носика кінчик ковдри. Так робить моя дочка.
—  І моя дочка так робить, — сказала я. — А я бережу ведмедя, якого ти подарував.
— Справді? Це вже пізніше було...

Я була щаслива — нарешті маю батька! Рідного! Цілу дорогу перебирала в думках кожне сказане ним слово. Вдома зателефонувала сестрі, аби поділитися своєю радістю, похвалилася дітям.
— Наш дід живе в Чернігові? Здорово! — заплескав у долоні Артем. — Він приїде до нас?
У вівторок, коли я знову приїхала на навчання, ми ще раз зустрілися. Але це вже була інша людина. Від його слів хотілося провалитися крізь землю.
— Ти принесла мені самі нещастя. У моєї дружини хворе серце. Вже двічі викликали «швидку», — говорив, немов дорікав мені.
—  А я тут до чого? Ти ж запропонував зустрітися і привів її з собою. Нащо? Ти розповів їй усе?
— Вона що, дурна, сама не розуміє?
Мені було так гірко і боляче, що став немилим білий світ. Згадалися материні слова: «Та не вартий він того, щоб ти його шукала...»
А він, схоже, вирішив мене добити:
—  Ще не відомо, моя ти чи ні!
Цього вже я витримати не могла. Завернулася і пішла геть.
— Альона! Альона! — кричав він услід, але я не оглянулася.
Батько зрадив мене ще раз. Не пам'ятала і не знала його від народження — краще б і не шукала. Працівників центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, де проходило наше навчання, попросила не кликати мене і не давати адреси, якщо раптом він прийде ще.

«І все ж надіюсь»

—  У середу закінчилось наше навчання, і я поїхала на вокзал. Купила квиток. До маршрутки була ще година. У залі чекання вільним виявилося саме те місце, де ми спілкувалися з батьком тиждень тому. Я сіла. І раптом підходить він!  Опустив голову,  мовчить. Мовчу і я.
— Чому ти така зла? —він до мене.
— Учителі були хороші, — кажу.
—  Злюка. Точнісінько, як я. Дочко, зрозумій мене. Мені вже сімдесят. Боюсь опинитися під парканом. Усе життя прожив під каблуком. Зустріч з твоєю мамою згадується, як світлий промінь. Була справжня любов. Ти — дитя любові. Але щось змінити в житті я не рішився. Не ображайся на мене, а зрозумій. Ну, тюхтій я, тюхтій. Дуже боюся осуду дітей, сина і дочки.
— Ти ж знав, що я є. Знав! І не шукав.
—  Знав. І приїздив. Але твоя мама сказала, щоб я не втручався в її життя, що в тебе є інший батько. «У тебе своя сім'я, у мене своя», — були її слова. Тепер ми зустрілися, познайомилися. Я радий. А ти не ображайся. Слово честі, я якось виберусь і приїду до вас. Коли щось треба — звертайся. Не соромся.
— У мене все є, — вкотре сказала йому. — Нічого від тебе не потрібно. Дай Боже, щоб і не довелося звертатися до тебе по допомогу. Одного боюсь, що, коли тебе не стане, ніхто мені про це не повідомить, і я навіть не буду знати, де твоя могила.
Але попрощалися ми, як рідні люди. Батько передав дітям гостинці. Цілий тиждень я літала, мов на крилах. Своєю радістю хотілося поділитися з усім світом. Батька я зрозуміла. Усе життя він прожив так, як прожив. Але він є, мій рідний батько. Не втрачаю надію, що він приїде до нас, познайомиться з онуками — своїм продовженням на землі. Дуже надіюсь!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №52 (1232)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.