Вдова Миколи Топчія: «Нам ніхто не сказав про поранення чоловіка і що він смерті»

Микола Федорович Топчій із Понорниці - один із тих, кого війна нарекла Героєм. Навіки. Посмер­тно. Старший лейтенант отримав мінно-вибухову травму під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута. Серце офіцера, люблячого чоловіка, тата і дідуся перестало битися 3 квітня.



Скільки тільки життів уже згасло побли­зу Бахмута, котрий давно став символом смерті та невимовного болю. І здається, що кінця-краю нема цьому всьому страхіттю, яке ввірвалося на нашу землю разом із росіянами. Ми, українці, хоч і не хотіли війни, але мусимо воювати, брати до рук зброю, оборонятися, а за волю, за свободу платити аж занадто дорого: життями наших захисників.

Квітень 2023 року навіки залишиться в пам’яті жителів Понорницької громади місяцем скорботи і трауру: відразу трьох земляків на щиті зустрічали люди. Серед загиблих і понорничанин, 54-річний Микола Федорович Топчій. У Понорниці минуло його босоноге дитинство. Тут він одру­жився, створив сім’ю. Разом із дружиною Іриною Лаврентіївною дали життя двом донькам. Тут, у рідній землі, понорничанин знайшов свій вічний спочинок. У пам’яті земляків Микола Федорович назавжди ли­шиться добрим і безвідмовним чоловіком, який завжди міг виручити і допомогти. А ще про нього згадуватимуть, як про Героя-за- хисника, котрий потрапив до самісінького пекла і з якого так і не зміг повернутися.
Микола Федорович ще на початку серпня минулого року отримав повістку. Він був призваний до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, що знаходиться у Львові. Після підготовки старший лейтенант був направлений до окремої 54 механізованої бригади.

- Чоловік чекав повістку. Він же в мене офіцер. На навчання потрапив до Львова. Розповідав, що там його готували на ко­мандира взводу. Неодноразово говорив, що його обов’язок - захищати батьківщи­ну, родину, - говорить дружина загиблого захисника Ірина Лаврентіївна. - Він не говірким був, мало що про службу розпо­відав, тож я небагато про його військовий шлях знаю.
Навчання понорницького офіцера не­довгим було: трішки більше місяця. А по­тім - пекельна Донеччина. А там - війна, справжнісінька, та, яку ми воліли б ніколи не бачити. У своїх коротких телефонних дзвінках до найрідніших Микола Федо­рович багатослівним не був. Та що там конкретизувати, Ірині Лаврентіївні все без слів було зрозуміло...

- Побув він трохи на Донеччині, і знову їх до Львова відправили, - згадує дружи­на. - Цього разу мого Миколу Федоровича готували на командира роти. І ось знову після навчання їх на передову відправили, на Бахмут. За ці вісім місяців ми жодного разу так і не бачилися, йому як офіцеру не давали відпустку.

Микола Федорович намагався щодня дзвонити дружині. Телефонував, аби ро­дина не переживала. Та хіба можна бути спокійним, коли рідна людина на війні, коли на кону її життя! Ось і Ірина Лаврентіївна та їхні доньки з першого дня, коли їхній чоловік і тато на війну пішов, постійно, як кажуть, на нервах, у переживаннях і молит­вах за рідну людину.

- У двадцятих числах березня чоловік каже мені, що тиждень із ним зв’язку не буде. Попередив, щоб не хвилювалася, - розповідає дружина. - Перші кілька днів я більш-менш спокійною була. А потім і переживати стала. Його телефон мовчав. Тож подзвонила замкомандиру роти і ді­зналася, що чоловік тяжко поранений, у госпіталі знаходиться.

Коли саме Микола Федорович опинився в госпіталі, дружина не знає. Хтось казав, що 23 березня він поранення отримав, чула жінка, що і 24. Та про те, що чоловік отри­мав смертельне поранення, що в лікарні знаходиться, дружині ніхто й не повідомив. І якби не власна наполегливість, то, зізна­ється, що ніхто б їй про те, що чоловік при смерті, і не сказав.

- Коли подзвонила у лікарню, то мені сказали, що роблять усе можливе для його лікування, але в якому він стані, ніхто не ка­зав. Та згодом одна з медсестер зізналася, що у нього стан вкрай тяжкий, можливо, що він і не виживе. Йому було зроблено п’ять операцій. Але з коми він так і не вийшов, - розповідає дружина Миколи Федоровича. - Знаєте, мені образливо, що нам ніхто не сказав про поранення чоловіка, що він у лікарні та при смерті. Аби ми трішки раніше дізналися про це, то встигли б до нього в лікарню, застали б його живим, хоч і без сві­домості. А так лише у труні його побачили.

Микола Федорович отримав мінно-ви­бухове поранення черевної порожнини. На їхню позицію росіяни з дрона скинули ви­бухівку. Та шанси на життя понорницького офіцера невпинно згасали через далеку дорогу до госпіталю. Бо ж від Бахмута, де захисник отримав поранення, і до госпіта­лю у Дніпрі - неблизька дорога.

- Знаєте, під час наших розмов чоло­вік неодноразово говорив, що перемога обов’язково буде за Україною, що вони з побратимами націлені стояти до останньо­го, - говорить вдова.

І Микола Федорович тримав небо над нами до останнього свого подиху. Він за­ради нас усіх, заради майбутньої перемоги віддав найцінніше. Слава Герою, навіки слава і Царство Небесне його душі.

Ірина БОРОВСЬКА, газета "Нові горизонти"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.